Леся Українка – Спогад з Євпаторії

Море стелиться чорним, важким оксамитом,
небо чорне і хмарне тяжіє вгорі,
тільки де-не-де, мов передсмертним останнім привітом,
промовляє зоря до зорі.

Невидимками крадуться чорні ворожії хвилі,
тихо, тихо, мов хитрих злочинців гурти,
і причаїли гомін, і скрили всі гребені білі,
ледве дишуть… підкрались і вдарили зразу в борти,

Потрясли корабель наш і з реготом геть відкотились…
Знову тиша і знов темна сила таємно чига…
Від вогнів вартових дві дороги на морі зустрілись:
смуга мертво-зелена й криваво-червона стяга.

Ледве мріє, мов привид, далекеє соннеє місто,
ні вогнів, ані гуків музики до моря не шле.
Тихо так, наче вимерло в світі навколо все чисто,
тільки море зосталось, а в ньому щось чорне і зле.

Чи се ж та “країна світла

І прозорої блакиті”,

Де колись я забувала,

Що десь є негода в світі?

Світло зникло, небо змеркло,

І блакить укрили хмари,

Від минулого зостались

Невиразні, смутні мари.

Де ж ти, наша люба Stella Maris ясна?

Ти колись нам слала

Доріженьку світла, вабила нас красна,

Долю віщувала.

Де той білий човник, що по тій дорозі

З нами плив “на чисте”?

Де те все поділось, що тоді нам мрілось, –

Ясне, урочисте?

Білий човник, може, десь тут на причалі

Тихо спочиває,

Stella Maris, може, завтра без печалі

Цілий світ осяє,

Тільки те, що мрілось, не питай, де ділось,

Не питай… немає…

А тоді: “Нас було тільки двоє,

Хвилі скрізь коло нас коливались,

І такі ми самотні обоє

Серед того простору здавались.

Я дивилась на тебе, мій брате,

Що гадала, не вимовлю зроду,

Чим було тоді серце багате,

Поховала я в тихую воду”.

Я дивлюсь на сю чорну безодню.

Де то спить моя думонька, де?

Де б не спала, навіки пропала,

Так, як любе життя молоде!..

27.07.1904



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Леся Українка – Спогад з Євпаторії вірш.