Леся Українка – Давид

Історія панування Саулового аж до його смерті розказана в першій книзі Царств (в жидівських списках вона зветься першою книгою пророка Самуїла). Друга книга Царств і третя до 11-ї гл. зайняті історією царювання Давида і сина його Соломона. Історія ся (від Саула до Соломона) займає в Біблії теж частину книги, званої Параліпоменон (себто останок або додаток).

Після смерті Саула филистимці зайняли велику частину західної Палестини. Зостанки війська Саулового з начальником Абнером перейшли за Іордан в Галаад, там Абнер посадив на царство Саулового сина Ісбаала (або Іевостея) і той був царем над Галаадом, Ефраімом і Веніаміном, вся його держава звалася царством Ізраеля. Давид же заснував на полудні царство Іудіне.

Спочатку Давид царював тільки над країною племені Іудіного і сидів у місті Геброні, головному місті Іудіного племені. Сім літ ворогувало Давидове царство з царством Саулового роду, але царство Ізраеля змагалося поки при Ісбаалові був Абнер, коли ж Ісбаал посварився з Абнером за одну Саулову жінку Ріспу, то Абнер покинув його і перейшов до Давида. Давид прийняв Абнера дуже ласкаво і доручив йому начальство над військом, але Абнера хутко забив Іоав, іудейський начальник над військом Давидовим за те, що Абнер колись забив його брата [Іоав був дотепним вояком, але Давид либонь боявся, щоб той не стався сперечником проти нього, як колись сам Давид проти Саула, через те не любив його і часто робив йому усякі прикрост, хоч і боявся одкрито забити його, чи прогнати геть від себе, а може й не хотів позбавити себе такого одважного вояка, яким був Іоав].

Хутко після того Ісбаала забили слуги його і голову його принесли Давидові, але Давид самих їх смертю покарав замість надгороди, щоб показати, ніби він не радується з біди Саулового роду. По смерті Ісбаала старшини з царства Ізраеля прийшли до Давида в Геброн і признали його своїм царем [II кн. Цар. гл. 2 – 5]. Давид довідався, що в Галааді зостався син Іонатана, кривий на обидві ноги, він покликав його до свого двору і зоставив його при собі у шані “в память Іонатана”, знати, Давид не вважав небезпечним зоставити живим на світі такого Саулового нащадка.

Але зоставалося ще сім Саулових нащадків, два сина і п’ять онуків, тих треба було десь подіти. На той час настав голод в країні і святці сказали, що то бог карає ізраелітів за те, що Саул колись побив мешканців міста Габаона (хоч се сталося теж за порадою святців, бо габаонці були з племені амморейського). Тоді Давид послав до габаонців і спитав, чим має їх загодити за Саулову кривду. Вони сказали, щоб Давид їм віддав сім князів із Саулового роду. Він їм віддав два сини Саулової жінки Ріспи і п’ять синів дочки його. Габаонці повісили їх (чи розп’яли) на горі. Так вони висіли від початку жнив до осінніх дощів (себто півроку). Мати ж їхня Ріспа сиділа при них увесь час день і ніч і стерегла їхні тіла від птаства та хижих звірів, аж поки Давид змилувався і послав, щоб їх здійняли і поховали в землі Веніаміновій, в країні їхнього батька Саула, туди ж Давид казав перенести і кості Саула та Іонатана, що були поховані в Ябесі Галаадському. Так скінчився рід Сауловий [ІІ кн. Цар. гл. 9. гл. 21, в. 1 – 14.].

Тільки від царювання Давида починається певнійша хронологія в історії ізраелітів. 1055 рік вважається роком смерті Саула, після нього Давид царював сім літ над Іудиним царством, а тридцять три над усім Ізраелем, отже всіх 40 літ. [В початку царювання Давид казав перелічити скілько є всіх ізраелітів, гідних до війська, певне хотів утворити собі постійне велике військо. Сей перепис народний дуже не подобався людові. Потім утворилася легенда, що бог покарав за се Давида і царство його, тільки дав на вибір Давидові, чим він хоче, щоб бог покарав його, чи щоб було 7 літ голоду, чи 3 місяці війни нещасливої, чи три дні чуми? Давид вибрав чуму. Від неї згинуло 70 000 народу, а як дійшло до Єрусалиму, то цар почав дуже молитись і плакати і поставив богові олтар в Єрусалимі (пізніше на тому місці стала церква Соломонова) і бог одвернув чуму від Єрусалиму і всеї країни. Деякі вчені ставлять сей перепис в кінці царювання Давидового. (II кн. Цар. гл. 24, кн. І Парал. гл. 21.]

Спочатку Давид сидів у Геброні, головному, місті Іудейському, але коли став царем над усім Ізраелем, то в Геброні стало невигідно сидіти, бо він був скраю Палестини, дуже далеко від Іордану і від осередку царства Ізраелевого. Тоді Давид пішов на іевусеїв у країну Веніамінову і обложив Іевус, дуже міцне місто іевусейське, хутко звоював його і забрав іевуські окопи на горі Сіоні, і туди переніс Скриню Заповіту. Се перенесення обходилося великим святом народним, з музикою, співами і танцями. Сам Давид у святечній одежі танцював перед процесією, що несла Скриню Заповіту. Його жінка Мелхола, дочка Саулова, дивилася на теє з вікна і насміхалася з Давида, що танцював привселюдно, за те, кажуть, вона не мала дітей до смерті. Після перенесення Скрині Заповіту місто Іевус стало осередком політичним і релігійним всього Ханаану, і стало називатись Єрусалимом. Єрусалим був оточений з трьох боків потоками Кедроном та Гінномом і побудований на трьох горах – Сіоні, Мілло та Морії. Давид збудував замок на Мілло, на Морії дозволив людові селитись, а на Сіоні собі дворець збудував, покликавши до того фінікійських майстрів [II кн. Цар. гл. 5, в. 4 – 16; гл. 6. Кн. І Парал. гл. 18, в. 4 – 9; гл. 13, 14, в 1 – 7; гл. 15, в. 25 – 29; гл. 16.]

Давид з’єднав собі прихильність і святців і війська, тим то Єрусалим став одразу найвидатнійшим святецьким і військовим містом, хутко розрісся і заселився і з іевусейського села став міцним, багатим, людним містом. Єрусалим міг називатись іудейським містом, хоч і стояв на землі Веніаміновій, бо в ньому сиділи царі іудейської династії, а все царство їхнє звалося царством Іуди. Давид навчився від филистимців військових способів і при помочі свого і найманого війська зробив свою державу міцною і страшною для ворогів сусідів.

Филистимці задумали спинити зріст потуги іудейської. Вони напали на Іудею, втаборились у Віфлеємі і розійшлися по всій долині Рефаім. Давид окопався в печері Одолламській, де він колись ховався від Саула, зібрав до себе своє найкраще військо з тих людей, що були з ним ще в Секелазі филистимському, при помочі їх він одбив филистимців і примусив їх вибратися за границі Іудеї. Але ще вони не раз нападали на Іудею, і видно вони були дуже сильним народом, бо з ними Давид не одважувався так розправлятися, пожарами та різнею, як з іншими племенами. Однак все-таки Давид переміг филистимців і, здається, потім вони не раз служили в царській сторожі при Давидові, принаймі часто царські гонці та слуги звалися Кретім або Пелетім (себто филистимці). Давид спочатку завжди ходив сам з військом на війну, але одного разу мало життя не втратив і тоді його вояки просили, щоб він більше не ходив сам на війну, щоб не наражати свого життя “світла Ізраеля”. [ІІ кн. Цар. гл. 5. в. 17 – 25; гл. 21, в. 15-27; гл. 23, в. 8 – 16; кн. Пар. гл. 11, в. 11-19, гл. 14, в. 7-17.]

З моавітами теж прийшлося довго боротися. Давид не був їм вдячний за те, що вони колись переховували його родину від Саула, тоді як сам він (Давид) ховався у филистимців. Легенда говорить, що Давид, звоювавши моавітів і забравши великий полон, клав бранців моавітів на землю і міряв їх шнуром, “два шнури людей віддавав на смерть, а два шнури зоставляв живими”. Моавіти були подолані і платили Давидові податки.

Сірія (країна на північ від Ханаану) була поділена на мали держави, що вічно ворогували межи собою. Давид скористав з їхнього ворогування і, помагаючи одним проти других, з усіх по черзі брав здобич і дарунки. Управившися з північними сусідами, Давид обернувся на полудень і приборкав едомітів та ідумеїв, виславши ідумейського царя в Єгипет та вчинивши велику різню в Ідумеї.

Коли вмер цар аммонітів, що теж помагав колись Давидові, то Давид послав посли до його сина з словами потіхи, але новий цар аммонітів не повірив щирості Давида, думаючи, що ті посли прийшли з потайним заміром вивідати військові сили країни, отже взяв послів, обстриг їм по пів бороди і обкроїв одежу і так пустив назад до Давида. Давид послав військо на аммонітів під начальством Іоава, дотепного старого вояка; аммоніти покликали до помочі сіріян, а ті були раді нагоді скинути з себе ярмо іудейське. Однак Іоав з своїм братом Абісаєм подолав обидва народи.

Але аммоніти хутко зняли знов повстання і сірійські народи знов до них пристали. Після довгого змагання Давид побив сіріян. Іоав же подолав аммонітів, обложив їхнє головне місто Раббат-Аммон і коли вже воно почало подаватися, він послав по Давида, щоб була Давидові та честь, ніби він сам подолав аммонітів. Давид зруйнував Раббат-Аммон, а мешканцям завдав такі муки, що їх не постидались би й самі асірійці. І так він розправився з усіма містами аммонітськими. [II кн. Цар. гл. 8, гл. 10 – 11, в. 1; гл. 12, в. 26-31. Кн. І Пар. гл. 18-20.]

За Давида жидівське царство дуже розширилось і набралося сили, тільки фінікійці були незалежні, але Давидові не було чого їх зачіпати, бо вони панували над морем, а його державі не загрожували. Давид був у згоді і спілці з фінікійцями і навіть спроважував од них з Тіру будівничих і матер’яли, коли почав будувати собі оселю в Єрусалимі. Давид збудував собі великий дворець, запровадив велику розкіш, набрав силу царедворців і великий гарем. Звичаї настали зовсім інші, ніж за Саула. Ще в Геброні Давид мав шестеро жінок, ставши царем ізраельським він узяв ще скілька жінок Саулових, а тоді почалися нескінченні звади та інтриги, як то буває по всіх царських дворах на сході.

Звичаї почалися дуже роспущені. Одного разу Давид побачив, сидячи на покрівлі свого дому, дуже гарну жінку, що купалася. Boнa звалася Вірсавія (Бетсаба), чоловік її служив у війську, що стояло облогою під Раббат-Аммоном. Давид наказав Іоаву послати чоловіка Вірсавії в найстрашнійший бій, там його й забито, Давид же потому взяв до себе Вірсавію. Пророк Натан дуже ганив Давида за такий вчинок, Давид каявся перед Богом, але жінку все-таки зоставив при собі [ІІ к. Ц. гл. 11, в. 2 – 12, в. 25].

Родина Давидова пішла в його слід. Старший син його Аммон закохався в Тамару, свою сестру по батькові, обманом закликав її до своєї хати, тяжко скривдив її, а потім, коли вона наскучила йому, казав своєму слузі вигнати її геть. Тамара пішла до свого рідного брата Абсалона (Авессалома) і просила помститися за неї. Давид же нічим не скарав Аммона. Через два роки Абсалон покликав до себе Аммона на свято збору винограду і забив його. Потім втік до царя гессурського, свого діда по матері. Іоав стороною порадив Давидові вернути Абсалона до себе, Давид вернув його, дозволив житти в Єрусалимі, тільки заборонив йому показуватися при дворі. Пізніше Іоав посварився з Абсалоном.

Абсалон, боячись, щоб батько не одібрав від нього спадку, пішов в Геброн і там почав повстання проти Давида, назвавшися царем іудейським і набравши велике військо. Певно повстання було ведено зручно, бо велика частина люду пристала до Абсалона, Давид же мусів утікати з Єрусалиму в пустиню Арабську з царедворцями, сторожею своєю і 600 филистимцями з Гета, що служили у нього. В Єрусалимі при Скрині Заповіту Давид лишив святців, що мали йому давати знати про все, що діятиметься в Єрусалимі. Коли Давид ішов у пустиню Арабську, на дорозі стрів його родич Саулів Сімей і почав його тяжко проклинати. Давид не дозволив однак забити Сімея за те, кажучи, що може колись бог віддасть добром за ті прокльони.

Абсалон сидів тим часом на царстві в Єрусалимі. Хутко святці донесли Давидові, що Абсалон хотів послати забити його, але святець Хусія (шпиг Давидовий) йому відрадив се, а порадив збирати військо з усієї країни. Таким способом Абсалон стратив багато часу, а Давид тим часом зібрався на силі, перейшов з сильним, хоч невеликим військом через Іордан в східню Палестину, Абсалон же пішов собі в Галаад. Давид розділив військо між начальниками Іоавом, Абісаєм та Ітаєм филистимцем. Давид послав їх за Абсалоном, наказуючи не вбивати його, а полонити живого. Абсалон бився з ними в Ефраімській діброві при горах Абарімських, військо його було розбите, а сам він, втікаючи лісом на ослі, зачепився волоссям і повис на дереві. Іоав надбіг і казав воякам здійняти його на три списи. Коли Давид довідався про смерть Абсалона, то гірко плакав: “Сине мій, Абсалоне, краще б я вмер замість тебе!” Але Іоав гостро сказав цареві, що нічого плакати по зрадливому синові і тим ображати військо, що зоставалося вірне своєму цареві. Цар мусив покинути свій жаль і вийти до свого війська. Видно, в той час Давид дуже слухав Іоава, хоч і ненавидів його [II к. Цар. гл. 13 – 19, в. 8].

По смерті Абсалона ізраельське царство знов признало Давида царем і хотіло з’єднатися з Іудиним царством, але хутко згода та пропала. Вертаючися в Єрусалим, Давид послав до старшин іудейських, щоб вони йшли зустрічати його при іорданському броді. Старшини ізраельські образилися, що цар показав більшу прихильність до іудеїв, ніж до них, і з того знов почалася звада. Веніамінець Себа здійняв повстання протии Давида, до нього пристали всі ізраеліти. Давид настановив начальником Амассу, що був начальником у Абсалона, і наказав йому зібрати іудеїв. Але Аммаса дуже пиняво взявся за діло, так що знов прийшлося вдатися до Іоава. Іоав погнався хутко за Себою, дорогою ж убив свого сперечника Амассу, як колись убив Абнера. Потім догнав і обложив Себу в місті Абел. Після ради одної жінки мешканці міста Абеля взяли Себу, зрубали йому голову, а тіло кинули іудеям. Тоді Іоав відступив, не руйнувавши Абеля, й вернувся в Єрусалим. [ІІ к. Цар. гл. 19, в. 9; гл. 20.] Більше Давид не відбірав од нього начальства над військом.

У Давида зосталося ще два сина від старших жінок: Адоніа та Соломон. Соломон був сином Вірсавії, найлюбішої жінки. Адоніа боявся, щоб царство не перейшло до Соломона по смерті батька, і задумав стати царем ще за життя старого батька. Адонію підтримували Іоав і святець Абіатар. Адоніа вже починав набиратися царських звичаїв і Давид не боронив йому. Але Вірсавія і Натан пророк (той самий, що ганив царя за Вірсавію) запобігли тому. Вірсавія нагадала Давидові, що він присягався настановити її сина Соломона на царство по собі, Натан підтримав її і Давид відновив свою присягу Вірсавії. Натан і святці, не гублячи часу, об’явили Соломона царем і помазали його на царство урочисто. Адоніа в той час бенкетував з своїми прихильниками і, почувши радісні гукання люду, що славив нового царя, втік і сховався при олтарі. Соломон обіцяв зоставити його живим, як що він шануватиметься. [III к. Ц гл. 1, в. 5 -53.]

Умираючи, Давид наказав Соломонові, щоб він не дав спокійно вмерти Іоаву і Сімею, що проклинав його за рід Сауловий. Хоч Давид і присягався не карати Сімея, але ж зважив, що та присяга не обходить новаго царя. Так розпорядивши, Давид умер. Він був похований в Єрусалимі. [ІІІ к. Цар. гл. 2, в. 1 – 10. І Кн. Парад, гл. 23, в. 1, гл. 29, в. 23 – 30.]

Святці і народ жидівський прославили Давида, як ідеал царя, простивши йому всі гріхи за побожність і одвагу. Давид, правда, заснував сильну державу іудейсько-ізраельську і за його часи жиди мали найбільшу силу. Слава Давидового царства і досі сяє перед жидами в ідеальному світлі. Давида легенди вславили поетом і музикою. [І к. Ц. гл. 16, в. 18.] Багато побожних пісень (псальмів) відносить легенда до царя Давида, [II к. Ц. гл. 1, в. 19 -27, гл. 7, в 18-29, гл. 22, гл.23, в. 1-7. Кн. Пар. І, гл. 16, гл. 17, в. 16-27; гл. 29, в. 1-19.]так само як до Моісея всі головні закони. Але навсправжки від Давида зосталося власних творів мало що більше ніж від Моісея. Хіба тільки пісню на смерть Саула та Іонатана можна уважати напевне Давидовим твором, а то все було пізніше писано.

Леся Українка – Давид вірш.