Леся Українка – Єдина держава. Саул

Після полону і повороту Скрині Заповіту Самуїл зібрав люд ізраельський в місто Міспа (Масіфат), казав їм постувати цілий день, покинути службу чужим богам і знищити святі діброви [І кн. Царств, гл. 7]. Біблія розповідає, що филистимці, боячися повстання, напали на ізраелітів, але Самуїл приніс богові жертву, бог послав велику бурю, филистимці збентежилися тим і гебреям легко було одбити їх. Потім з того часу перевага була все на стороні ізраелітів. Але ж Самуїл не був військовим дотепним начальником, він навчав люд правої віри, розсужував йому, але на війні приходилося шукати собі інших начальників.

Коли Самуїл став старий, то сини його стали судити людові, але судили не по правді, кривдили людей і були підкупними, заздрими святцями. А вороги шарпали з усіх боків і нікому було зайнятися військовими справами. Дійшло до того, що треба було вибрати якого одного дотепного начальника, себто царя.

Про початок монархії є три легенди в Біблії. В одній говориться, що ізраеліти прийшли до Самуїла і казали, щоб він їм вибрав царя. Він довго їх відмовляв, бо сам бог йому сказав, що рибір царя се зрада проти божої влади, але даремне він виставляв монархічний стрій в темних барвах, люд стояв на своєму: “Вибери нам царя! нехай нас судить і водить на війну”. [І кн. ц. гл 8]

Тоді Самуїл (знов по слову божому) обіцяв сам вибрати їм царя. І вибрав за царя пастуха Саула, що прийшов до нього питати своїх загублених ослів. [Ibid. гл. 9] Самуїл помазав Саула на царство знов-таки по наказу божому. Через те всі царі ізраелітські звалися “помазанники божі”. (При посвяченню царів їм зливався на голову святий олій, і то звалося помазанням на царство)

По другій легенді цар був вибраний по жеребу. Самуїл скликав люд в Міспа (Масіфат), зібрав корогви усіх 12-ти племен і кинув жереба, жереб упав на корогву племені Веніамінового, тоді кинув на родини племені Веніамінового, упало на родину Маттарії, з родини сеї жереб випав на Саула. Саул же, почувши те, сховався, але Самуїл вивів його перед народ і записав у книгу царем. [І кн. Царств, гл. 1, в 17 – 25.]

У третій легенді говориться, що коли аммоніти напали на Ябес Галаадський, то Саул прийшов боронити його, скликавши військо ізраельське. Коли ж одбив аммонітів, то люд прославив його і обрав царем і Самуїл помазав його на царство. [І кн. Царств, гл. 11.]

У всіх трьох легендах Саул описується, яко простий пастух з племені Веніамінового, дуже сміливий і високий на зріст, головою вище від усіх людей.

Після сих легенд знов розказується, як Самуїл корив люд за те, що той вибрав собі царя. Видно святці і пророки бачили в царській владі великий підрив своїй владі над людом. Однак Самуїл врешті обіцяв молитися богу за люд і за царя, якщо тільки вони будуть жити в законі божому і слухати святецьких установ. [Id. гл. 12.]

Саул зібрав постійне військо, над більшою його частиною він сам був начальником, над меншою син його Іонатан. Саул задумав вигнати филистимців з західного Ханаану, а вони тоді займали його аж до Іордану. Але ж у війська не було зброї, всі ковалі були в полоні. Іонатан пробрався у стан ворожий і там наробив гомону. Филистимці збентежилися, думаючи, що у них в таборі зрада. Та й справді невільники ізраеліти, що були в таборі филистимському, зараз же перейшли до своїх (при тому запевне набрали зброї у филистимців), окрім того, прийшли на поміч ті ізраеліти, що повтікали раніше в гори від филистимців, надійшов Саул з військом і филистимці були подолані. Тоді Саул почав походи на різних ворожих сусідів: моавітів, аммонітів, едомітів, амалекітів і “де лиш обертався, скрізь був переможцем”. [І кн. Царств, гл. 14.]

Саул був одважним і дотепним вояком, але незгоди з святцями та інтриги двірські позбавили його енергії і згубили його. Вже з самого початку царювання Саулового між ним та Самуїлом почалася незгода. Хоч Саул дуже поважав і слухав Самуїла (себто, мусить бути, святецької партії), проте Самуїл раз у раз знаходив причини до нагани царя від імені Ягве. Під час війни з филистимцями Саул просив Самуїла принести поданок богу. Самуїл обіцяв прийти через 7 днів, але не прийшов у призначений час. Військо Саулове, прождавши даремне, хотіло вже розходитись, але Саул, бачивши, що не дочекається Самуїла, приніс сам поданок. Як раз при кінці оруди надійшов Самуїл і почав гостро дорікати Саулові за сваволю, кажучи, що за таке злочинство (самовільне принесення поданку без святця) бог відступиться від Саула і вибере собі іншого царя, що буде слухати волі божої (і святецької, звичайне). [І кн Ц. гл. 13, в. 5 – 14.]

Другого разу, коли Саул ішов на амалекітів, Самуїл наказав йому вирізати всіх амалекітів без розбору старих і малих, чоловіків і жінок, і навіть бидло амалекітське. Але Саул пожалував усього нищити, зоставив живим царя амалекітів, тільки полонив його, пожалував теж бидла, яке було краще. Коли довідався про те Самуїл, то знов почав дуже суворо докоряти Саулові, хоч Саул дуже уклінно перепрошував його, кажучи, що він зоставив бидло для поданків і що то люд його примусив так зробити. Але Самуїл не дався перепросити і сказав знов, що бог кається, що настановив Саула царем, і що тепер він має вибрати іншого царя. Потім він прокляв Саула і, окрім того, власною рукою зарубав царя амалекітів. Після сього він пішов у Раму і не бачився з Саулом аж до смерті. [І кн. Ц. гл. 15.]

В сих легендах видно міцну боротьбу фанатичних святців, що боялися втеряти свою владу над людом і царем, і молодого царя, що не увійшов ще в силу і боявся святців, що завжди ховалися за боже слово. Спершу Саул слухав безперечно ради Самуїлової, але потім, через те що йому противний був сліпий святецький фанатизм, він почав мати власний розмисл у військових справах, тоді почалася одкрита боротьба з святцями, а ще більше їхні потайні інтриги, бо все-таки, хоч царська влада була ще недавня, але вже її приходилося боятися.

Після розриву з Саулом Самуїл пішов у Белеем (Віфлеем), місто коліна Іудиного, нібито для принесення поданків, і там потай помазав на царство Давида, сина Іесея, багатаго обивателя [І к. цар. гл. 16. в 1 – 13]. Після того Давид стає служити при дворі Саула, доходить все вищого положення і далі стає небезпечним сперечником цареві. Може здатися дивним, що Давид, бувши помазаним на царство самим Самуїлом, одразу не став царем, а боровся з Саулом аж до самої йото смерті. Але ж святецького призволення ще не досить, щоб стати на місце царя, обраного цілим народом по волі народній. Саул і син його Іонатан були дотепні, одважні вояки, люблені військом і народом, отже треба було мати за собою чимало заслуг і слави, щоб ставитися проти царя і царевича. Окрім того можна думати, що все ж в ті часи святці ще не були такими дуже сильним, як пізніше, бо інакше вони б не скінчили на прокляттях, а настановили б собі іншого царя по своїй мислі.

Про те, як Давид дістався до двора, є скілька різних легенд. В Біблії (книга царств) вони описані одна по одній, дарма, що вони між собою зовсім суперечні.

В першій легенді говориться, що Давид дістався до двора через свою музику. Цар Саул мав напади божевілля (“злий дух нападав на нього”), либонь святецькі сперечки та прокльони звели його з ума, йому царедворці порадили взяти якогось музику, щоб розважав його в такі тяжкі години. Саул згодився на те і йому спровадили Давида, що добре грав на арфі, Давид від того часу зостався на завжди при дворі. “Коли злий дух нападав на Саула”, Давид брав арфу і грав, Саул слухав, розважався і “злий дух відступав від нього”. [І к. Ц. гл. 16. в, 14-23.]

По другії легенді Давид за свою одвагу зостався при дворі. Коли наступили филистимці, то їхній ватаг Голіат із Гета став викликати ізраелітів на герць, але ніхто не одважувався вийти, бо Голіат був чоловік величезний і дужий. Саул обіцяв тому, хто подолає Голіата, дати велику нагороду, дати свою дочку за жінку і зробити його родину вільною на завжди. 40 днів ніхто не виходив, аж нарешті прийшов Давид, він був молоденьким хлопцем пастухом і приніс своїм братам воякам їсти з дому. Він вийшов на Голіата без зброї (вона здалась йому тяжкою), тільки з пращею. Він пробив Голіатові голову каменем з пращі, а потім одрубав тую голову власним мечем Голіата. Давид поніс голову Голіата до Саула і Саул зоставив його при дворі, а царевич Іонатан став його вічним другом і побратимом. [І к. Цар. гл. 17-18, в. 1 – 4.]

Що се легенда, видно хоч би з тої розповіді, ніби Давид поніс голову Голіата в Єрусалим, а відомо, що Єрусалим не був тоді містом ізраельським. Та й в дальшій книзі (друга книга царств) говориться, що Голіата забито вже за царювання Давидового. Але сі легенди про Давида були зложені в Іудеї, а Давид був наймилійшим героєм іудейським, через те до нього було причеплено багато різних величних вчинків.

В Біблії довго розповідається про відносини Саула до Давида, і скрізь по більшій часті правда на стороні Давида, але ж се виходить так через те, що вся справа описана історіком іудейським. Навсправжки певне було те, що Саул бачив у Давидові сперечника, підставленого святецькою партією, при тім чоловіка хитрого і дотепного, сам же Саул не вмів провадити скритої боротьби, а почав просто, одкрито змагатися, коли побачив небезпечність.

В Біблії справа розповідається так. Коли Давид почав здобувати собі дуже великої слави на війні, то Саулові стало заздро і одного разу, коли Давид грав перед Саулом, то Саул кинув на нього списом, щоб забити його, але промахнувся. Проте одкрито стратити Давида Саул не вважається, “боїться”, а замість того посилає його в найбільші бої, щоб там його забили, а сам обіцяє дати йому свою дочку заміж. Проте Давид виходить все переможцем і бере за себе меншу дочку Саулову. Тоді Саул наказуй царедворцям вбити Давида, але жінка випускає Давида вікном і той втікає геть з міста в Раму, до Самуїла в пророчу школу. Саул іде за ним у Раму, але там на нього сходить дух пророчий під впливом зібрання пророків і він “почина провіщати”.

Давид тим часом утікає далі. Іонатан, друг його, помагає йому втікати від Саула, а сам тим часом раз у раз просить у Саула, щоб той простив Давида, але Саула се ще гірше гнівить і він ганяється скрізь за Давидом, щоб його забити. Двічі Саул сам попадається в руки Давидові, але Давид випускає його живим і здоровим, бо не одважується “здійняти руку на помазанника божого”. Давид утікає від Саула до найстаршого святця Абімелеха, але Саул приходить туди, в місто Неб, і руйнує його, дарма, що воно було місто левітське. Давид втікає звідти, перше ховається по печерах, а потім іде просити захисту у филистимців.

Цар филистимський його приймає і дав йому місто Секелаг. Давид поселяється там і набирає собі ватагу з різних утікачів ізраельських і ходить з нею на розбої до сусідніх племен. Він розбиває чужі міста окрім ізраельських і всіх мешканців вирізує в пень, щоб вони не доносили цареві филистимському про його розбої. Цареві ж филистимському він каже, що ходить розбивати до ізраелітів. Цар йому вірить і поклада велику ласку на нього. Одного разу була війна у филистимців з ізраелітами і цар филистимський хотів узяти Давида з собою на війну, але князі филистимські відмовили його, бо не вірили Давидові. Таким способом Давид не був примушений іти на своїх, або зрадити свого царя. [1 кн. Царств, гл. 18 -28, в. 2, гл. 29.]

Тим часом Самуїл умер, але ворогування святців з Саулом не скінчилося. Саул збирався йти на филистимців, але недобрі прочуття мучили його. Він хотів, по давньому звичаю, “попитати бога” (себто святецьких оракулів і пророків), чи щаслива буде війна. “Але бог не говорив до нього ні в снах, ні в привидженнях, ні через пророків”. Тоді Саул пішов у місто Ендор до ворожки, перебраний в іншу одежу і в ночі. Ворожка не хотіла перше ворожити, боялася, бо сам цар Саул по наказу Самуїла заборонив під страхом смерті займатися ворожбою (сей закон, звісно, не чіпав святців та пророків). Але Саул заприсягся богом, що ворожці ніхто не зробить лиха, тілько нехай вона викличе йому Самуїла з того світу. Самуїл з’явився, Саул упав ниць перед ним і питав його, що робити, як одбитися від филистимців, як привернути божу ласку до себе. Самуїл замість поради, сказав Саулові, що бог навіки відступився від нього і що Давид стане по ньому на царство, і що завтра Саул і його син Іонатан будуть забиті і військо їх розбите филистимцями. Саул вжахнувся від сих грізних слів і зомлілий упав до долу. [1 к. Царств, гл. 28. в. 3 – 25.]

Ся легенда, єдина в Біблії, показує слід віри в загробне життя, більш сеї віри не видно ніде.

Другого дня Саул пішов на війну, бо наступили филистимці. Але військо ізраельське було розбите, три сина Саулові забиті, між ними Іонатан. Сам Саул, тяжко ранений, просив свого джуру, щоб той добив його, щоб не довелося умерти від руки ворожої. Але джура не посмів того зробити. Тоді Саул кинувся на власний меч і заколовся, джура його зробив собі так само. Другого дня прийшли филистимці, взяли мертвого Саула і синів його, одрубали їм голови, зброю їхню однесли в церкву Астароти, а тіла почепили на мурах у місті Бетсані. Як почули про те мешканці міста Ябеса Галаадського (що його колись Саул відборонив від аммонітів), пішли в ночі, здійняли тіла Саула і його синів, принесли в Ябес, спалили їх, кості ж поховали в діброві біля Ябесу, і постували по тому сім днів. [І Кн. Царств, гл. 31.]

До Давида в Секелаг прибіг чоловік амалекіт (по варіанту ізраеліт утікач) і приніс йому звістку, що військо ізраельське розбите, Саул та Іонатан забиті. При тому розказав гонець, що він знайшов Саула ще живого і добив його, бо сам Саул просив себе добити. Либонь думав гонець, що Давидові буде мила ся звістка, але ж Давид казав його забити за те, “що він не побоявся здійняти руку, щоб погубити помазанника Божого” [ІІ кн. Ц, гл. 1, в. 1 – 16]. І плакав Давид по Саулові а ще більше по своєму другові Іонатанові, і зложив на смерть їх пісню жалібну [II кн. Ц. гл, 1, в 19 – 27. Сю пісню учені уважають справжнім Давидовим твором, отже теж давнім твором поезії гебрейської.]



Леся Українка – Єдина держава. Саул вірш.