Леся Українка – Бояриня (3)

Дальня кімнатка у горішньому поверсі в Степановім домі.

Степан

(уводить гостя козака)

Ось тута поговорим, пане-брате,

Бо знаєш, там… тут буде захисніше.

(Оглядає сіни через двері, потім замикає двері на замок і зачиняє вікна. Сідає з гостем далі від дверей. Розмова ведеться не голосно).

Великі чиняться там кривди, кажеш?

Гість

Та там такі напасті, що крий боже!

І просвітку нікому не дають

Московські посіпаки! Все нам в очі

Тією присягою тичуть…

Степан

Правда,

Що присяга таки велика річ.

Гість

(голосніше)

Чому ж вони сами забули бога?

Степан

Помалу, пане-брате, ще підслуха

Який слуга.

Гість

Та правда… я й забув…

(Тихше).

Ми присяги не хочемо ламати,

Але нехай же цар нас оборонить

Від тої галичи.

Степан

То трудна справа.

Адже когось він там держати мусить

Для нагляду, а всі ті воєводи

Один від одного не ліпші. Звісно,

За ними й інші порозпускались…

Гість

Послав би цар з українців кого,

В Москві ж тут є такі, от хоч б й ти,

Що здавна і цареві служать вірне,

І рідний звичай вміють шанувати.

Степан

Нас не пошлють…

Гість

Чому?

Степан

Бо нам не вірять.

Гість

Отак! Та ви ж тут наче всі у ласці!

Степан

То тут, на очах, а з очей спустити

Нас надовго не зважаться. Так часом

Ненадовго послами посилають,

І не самих, а вкупі з москалями…

Щоб воєводами настановити,

Того не буде й зроду!

Гість

Не здивуйте ж,

Як ми відкинемось до Дорошенка!

Степан

(робить рух рукою, мов хоче гостеві затулити вуста)

Крий боже, пане-брате, що ти кажеш?

Гість

(схаменувшись)

Так часом зірветься з досади слово…

Найгірше, пане-брате, догорає

Оте, що нам не вірять… Мій свояк,

Черненко, знаєш?

(Степан потакує головою).

Так був уклепався,

Що ледве-ледве вирвався з душею!

Степан

Черненко? Він, здається, з найвірніших

Царевих приятелів.

Гість

То-то й ба!

А хтось там наклепав при воєводі,

Що ніби він послав у Чигирин

Листа якогось. От було біди!

Що жінка плакала, в ногах валялась

У воєводи…

Степан

(гірко всміхнувшись)

Є прислів’я, брате:

“Москва сльозам не вірить”.

Гість

Щира правда!

Проте знайшлись такі, що помогли…

Степан

Се хто ж?

Гість

Побрязкачі.

Степан

Хіба що так!

(Мовчання)

Гість

Вже так, що цупко затягли супоню

На наших боках… А проте, є люди,

Що не бояться, йдуть, мов на одчай,

Бо сказано – терпець їм увірвався!

(Присунувшись зовсім близенько до Степана, говорить пошепки).

Дівчата наші, – декотрі ще вкупі

Були з дружиною твоєю в братстві, –

Гуртом пошили корогву й послали

У Чигирин… звичайно, крадькома…

Іван, твій шурин, сам її одвозив…

Ніхто не знає ще. Якби дізнались,

То страшно здумати, що б там було!

(Одсунувшись, трохи голосніше).

Отак, як бач, одважуються люди…

(Степан в мовчазній задумі сіпає кінець свого пояса. Гість устає).

Що ж, пане-брате, то нема надії

Полегкості дістати від царя?

Степан

(отямившись з задуми, теж устає)

О ні, чому ж, я спробую. От згодом

В царя я буду на малій беседі.

Як буде він під чаркою, то, може,

Я догожу йому, він часом любить

Пісень “черкасских” слухати та жартів,

Та всяких теревенів, не без того,

Що й тропака звелить потанцювати.

Гість

Ото! Хіба ти в нього пахоля?

Степан

Ба, знаєш, як то кажуть: “скачи, враже,

Як пан накаже”… Та я ладен, брате,

Уже хоч би й на голові ходити,

Аби чогось добутися для тебе

Та для Вкраїни. Дай мені супліку,

Оту, що ти приготував цареві, –

Як влучу слушний час, то я подам

До власних рук йому.

Гість

(виймає загорнений у хустину папір з печатками)

Ось, пане-брате.

Хай бог тобі поможе! Не минути

Розливу крови братньої, як тілько

Супліка сяя марна буде.

Степан

Боже,

Не попусти!

Гість

Бувай здоров. Піду вже.

Степан

Хай бог тебе провадить, пане-брате.

(Чоломкаються, гість виходить).

Оксана

(швиденько увіходить з інших дверей швидким кроком)

А я тебе, Степане, скрізь шукаю.

Степан

Що там таке?

Оксана

Порадитися треба.

Мені Яхненко тут листа привіз

Від братчиці-товаришки.

Степан

(з поспіхом)

Де лист?

Його спалити треба!

Оксана

Бог з тобою!

Чому спалити? То вона прохає,

Щоб я, по змозі, грошей їй послала,

Якусь вона потребу має пильну.

Степан

Не посилай. Крий боже! І не думай!

Оксана

Та що тобі біг дав? Я й не гадала,

Що ти такий скупий. Коли вже так –

Я з посагу свого послати можу.

Степан

Та я не грошей жалую, Оксано.

Оксана

А чом же ти не хочеш?

Степан

Небезпечно.

(Нахилившись до неї, зовсім нишком).

Вони там з Дорошенком накладають…

Оксана

(здивована мовчить, потім загадково усміхається)

Ну, що ж, так, може, й треба.

Степан

Схаменися!

Ти ж так боялася розливу крови,

А ся війна найпаче братовбійна,

Що Дорошенко зняв на Україні, –

Тож він татар на поміч приєднав

І платить їм ясирем християнським.

Оксана

(сідає мов знесилена на ослін і спирається на стіл)

Скрізь горе, скрізь, куди не обернися…

Татари там… татари й тут…

Степан

Оксано!

Що мариться тобі? Татари тут?

Оксана

А що ж? Хіба я тут не як татарка

Сижу в неволі? Ти хіба не ходиш

Під ноги слатися своєму пану,

Мов ханові? Скрізь палі, канчуки…

Холопів продають… Чим не татари?

Степан

Тут віра християнська.

Оксана

Тілько ж віра!

Та й то… прийду до церкви – прости боже!

Я тут і служби щось не пізнаю:

Заводять якось, хтозна й по-якому…

Степан

Оксано, се вже гріх!

Оксана

Ой, чоловіче!..

Та й осоружна ж ся мені Москва!

(Схиляється головою до стола)

Степан

(сумно стоїть над нею)

Я так і знав… Хіба ж я не казав,

Що я тобі нічого дать не можу

Тут, на чужині?..

Оксана

(кидається до нього)

Ні, моє кохання!

Се я недобра! Так, немов не знаю,

Що бідний мій голубонько страждає

За всіх найгірше, – треба ж завдавати

Жалю ще більше!

(Степан пригортає її).

Ну, скажи, мій любий,

Чи довго нам ще мучитися так?

Степан

(зітхнувши)

Бог знає, серденько!

Оксана

Невже й загинем

У сій неволі?

Степан

Май надію в бозі.

Ще якось, може, зміняться часи.

Коли б утихомирилося трохи

Там, на Вкраїні, попрошу царя,

Щоб відпустив мене хоч у гостину.

Оксана

Тепер ніяк не можна?

Степан

Ні, єдина,

Тепер нема що й думати! От саме

Я маю до царя супліку нести,

Що люди з України привезли, –

Жаліються на утиски, на кривди…

Я маю боронити ту супліку,

То вже ж не час проситися з Москви.

“От, скажуть, речі солодко розводить,

А сам в ліс дивиться”. Тепер, Оксано,

Нам треба стерегтися так, “щоб муха

Не підточила носа”, як то кажуть.

Крий боже схибити в чому, – пропала

Вся наша справа і громадська вкупі.

Оксана

Ну, як його ще більше стерегтися?

Вже й так немов замазались у піч!

Степан

Та от, наприклад, ти послати хочеш

Ті гроші братчиці…

Оксана

(спустивши очі)

Вже не пошлю.

Нехай пробачить, що ж, коли не змога…

Я напишу їй…

Степан

Краще не пиши

Нічого, серце.

Оксана

Як же так, Степане?

Се ж навіть незвичайно!

Степан

Як листа

Десь перехоплять – чи то раз бувало? –

То ще готові взяти на тортури,

Як викриють ту справу з Дорошенком,

Щоб ти призналася, в чім накладала

З товаришками…

Оксана

Я перекажу

Через Яхненка…

Степан

Мушу я просити,

Щоб ти його у нас тут не приймала.

Оксана

Та я ж його просила, щоб прийшов!

Вже ж не прогнати!

Степан

Накажи слугою,

Що ти нездужаєш.

Оксана

Не випадає.

Степан

Як хочеш. Тілько як візьмуть “на дибу”,

То вже не жалуй!

Оксана

Звідки вже й “на дибу”?

Степан

А що ж ти думаєш? За тим Яхненком

Шпиги московські цілим роєм ходять.

Я знаю їх.

Оксана

(зажурено)

Так я й не передам

Родині ні листів, ні подарунків…

Степан

Та знаєш, люба, поки що, то й краще б

Не озиватись, надто до Івана,

Бо він в непевні справи устряває…

Оксана

До брата рідного не озиватись?

(У неї стають сльози на очах).

Степан

Се ж не навіки, рибонько, тимчасом

Поки утихомириться…

(Знов пригортає її).

Оксана

(не відповідаючи на пестощі, безвиразно)

Гаразд,

Нікому не писатиму.

Степан

Ти, серце,

На мене гніваєшся.

Оксана

(так само)

Ні, чого ж?

Ти маєш рацію. Нащо писати?

(Степан опускає руки. Оксана повагом виходить з хати).



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 votes, average: 4,67 out of 5)
Леся Українка – Бояриня (3) вірш.