В Одесі,
Біля найблакитнішого Чорного моря,
Де юність моя відспівала матроська,
В Одесі,
Де знову мене зустрічала
Моя космічна рідня,
На березі моря
Я обійняв тебе і відчув,
Як пташками затріпотіли під сукнею
Твої маленькі груди.
Заходило сонце.
Була середина вересня.
Три запізнілі купальниці
Обтирались на камені.
Я раптом побачив їх і зрозумів:
Давно-предавно десь,
У якомусь не нашому зовсім світі,
Все це вже бачив хтось,
Все це діялось,
Все це з нами
Уже було.
Агов, мої друзі!
А друзі уже відлітали над морем:
Той, що розбився в Очакові,- першим,
А той, що в Совгавані, – другим,
За ними летів Добровольський
В космічнім скафандрі,
А далі іще та іще.
Летіть, мої друзі!
Я тільки оцих пташенят приголублю,
Летіть, я за вами,-
Ось тільки ще губ цих нап’юся!
Жили ми не марно, хлопці,-
Нам є що лишить на землі!..
Колись
Такого самого вечора
Все в Одесі, напевне,
Виглядітиме по-іншому.
Але я достеменно знаю,
Що того самого вечора,
Коли ми з вами будемо вже у вирії,
Через багато тисяч років
До моря, обнявшись,
Вийдуть
Двоє.
Заходитиме сонце.
Чайки кричатимуть над водою.
Три запізнілі купальниці
Обтиратимуться на камені.
Двоє зіллються в цілунку
І раптом збагнуть,
Що давно-предавно десь,
У якомусь зовсім не їхньому світі,
Все це вже бачив хтось,
Все це діялось,
Все це з ними
Уже
Було.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)