Мозолевський Борис – Неоліт

Монолог

Над степом повінь місячна пливла,
Я гола йшла, збирала квіт ромену.
В моїх очах кипіла синя мла,
І місяць цілував мені рамена.

За балкою дві ватри на горі,
А на землі ще ні межі, ні вежі.
Дві білі мої втіхи, дві зорі,-
Кому дам спити вашої пожежі?

О непорочна святосте зачать
Над прірвою бездонно-голубою!
Ти чуєш, світе,- лебеді ячать?
І олені ідуть до водопою.

Луна, мов дзвін, над степом прогула,
І гурт завмер сторожко край дороги.
Чатує там на оленів стріла,
І ось один з них сумно скине роги.

На жовтім рінні розтечеться мак,
Він похитнеться і сповзе додолу.
Тоді стрункий, засмалений юнак
Його на спині понесе додому.

Я тільки подивлюся і піду
В блакитну повінь, в місячну завію.
На срібні зела мовчки упаду
І тихими вустами споловію.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Мозолевський Борис – Неоліт вірш.