Іудея була в підданстві у Ізраеля до смерті Амессії іудейського, а потім можна думати, що вона була зовсім злучена з Ізраелем, бо між смертю Амессії і початком царювання сина його Азарії минуло 12 літ без царя в Іудеї. Після смерті Іеробоама ІІ в Ізраелі почалися чвари і з того скористала Іудея, щоб вибитися з-під влади ізраельської. Азарія, цар іудейський, вернув собі знов пристань Елат на Червоному морі, завоював скілька міст филистимських, обложив податками аммонітів, відбудував міста іудейські і окопав їх, країна поправилась і збагатилась. Але хутко почалися суперечки між царем і святцями. Цар почав забирати в свої руки і релігійну владу і поважився відправляти в церкві те, що належалося до старшого святця, напр., сам ходив перед олтарем. В Біблії говориться, що за те він був покараний слабостею довічною, і був запертий в шпиталь для прокаженних, а син його Іотам правив замість його.
В Ізраелі в той час було повне безладдя в уряді. По смерті Іеробоама II настав син його Захарія, але царював усього 6 місяців і був забитий, але той, хто забив Захарію (на ймення Саллум), царював тільки один місяць, його забив Менагем, військовий старшина. Були се події дуже звичайні в монархіях іудейській та ізраельській. Всі ті зміни уряду йшли поруч з руйнуванням і різнею. За царя Менагема на Ізраеля напали асірійці, але Менагем від них відкупився і просив навіть у них помочі проти ворогів. Після того асірійці часто мішалися до справ палестинських. Менагем царював 10 літ і лишив по собі сина, але син той був забитий через 2 роки, забив його Пекаг, старшина військовий і сам став на царстві в Ізраелі.
В Іудеї за панування Іотама справи йшли спокійно. Іотам царював спокійно 16 літ. Але син його Ахаз мусив, тільки вступивши на царство, боротися проти спілки сірійців з ізраелітами, що хотіли посадити на троні в Іудеї свого чоловіка. Спільники побили Ахаза і забрали великий полон в Самарію. Тільки пророк Обед вмовив ізраелітів визволити бранців іудеїв і пустити їх до дому, наділивши потрібною одежею і ослами для їзди слабих і поранених.
Але Ахаз, наляканий спілкою сірійців та ізраелітів, попросив помочі у асірійців і послав дари цареві Тіглат-Пілезерові ІІ. Тіглат-Пілезер пішов на Сірію, взяв Дамаск, забив дамаського царя і переселив у Асірію багато людей з Дамаску. Потім він напав на Ізраеля, зруйнував багато міст в північій і східній Палестині і виселив багато люду в Асірію. Пекаг, цар ізраельський, умер хутко після того, він був забитий, так як і многі царі ізраельські. Той, що забив його, на ймення Осія, став царем.
Осія був останнім царем ізраельським. Він царював тільки над Ефраімською країною, і то платячи податки Асірії. Сам визволитися від асірійців він не міг, отже послав за помочею до єгипетського царя Шебека (XXV династії етіопської). Пророки були проти спілки з чужими державами, і вони корили за те Ахаза, що був спільником Асірії, і Осію, що просив помочі у Єгипту. Вони уважали усяку таку спілку за зраду своєму богові, хоч у таких нещасних обставинах трудно було гебреям утриматися незалежними у вірі і політиці. При тім же коли народ подоланий і безсилий, то він тратить віру в своїх богів, що не вміли його боронити, і привикає боятися чужих богів переможних. [Запевне, се буває тоді, коли народ ще не мав міцної філософської релгії.]
Ахаз іудейський певне так думав, бо почав ставити олтарі чужими сірійським богам і палити людські жертви перед їхніми ідолами. Про те і він не відрікся зовсім од свого бога, а тільки прилучив до нього ще й чужих богів, як то робив Ахаб. Він тільки поробив деякі нові установи в культі Ягве і перестроїв на новий лад покраси в церкві єрусалимський, бо давня фінікійська різьба і будівництво здавались йому вже не такі гарні, як нові сірійські. Він побачив олтар в Дамаску і сказав зробити такий самий в церкві єрусалимській, він казав здійняти “мідяне море” з биків і поставити просто на камінному п’єдесталі. Переробив теж на іншій стиль портики в церкві.
Осія не платив як слід податків Асірії, чи то через те, що не міг їх виплачувати, чи через те, що не хотів, покладаючися на поміч єгиптян. Тоді цар асірійський (він зветься в Біблії Сальманассар, але по історії виходить, що то скоріше міг бути Саргон) обложив Самарію. Самарія довго витримувала облогу, але, не маючи ні звідки помочі, мусила вкінці здатись. Єгиптяни не хотіли встрявати у війну з Асірією за нещасну, зруйновану країну ізраельську, іудейський цар Езекія (син Ахазовий) заперся теж в Єрусалими і зайнявся релігійними справами, не вважаючи на погибель братів ізраелітів. Взявши Самарію, Саргон переселив з неї 27 000 людей в Асірію та Мідію, як написано в харсабадському написі. Ті переселеньці поміщалися з крайовими людьми і вже ніколи не вернулися у свій край.
На місце виселених Саргон привів до Самарії різних людей, виселених з різних країв підданих Асірії. Сі люди, нові Самаряне, змішалися з племенами сусідніми ізраельськими та ханаанськими і прийняли віру гебрейську, але разом з тим затримували дуже багато з своєї першої віри. Іудеяне завжди ненавиділи сих нових самарян, уважали їх нечистим племенем, отак як в Індії була каста судрів, так в Палестині племя самарійське.
Іудеї не жалували ізраелітів у нещасну годину і не помогли їм ні словом, ні ділом. Пророки Іудеї кидали тільки прокляття та докори на Ізраеля, а цар дбав тільки за свою державу. Цар Езекія був дуже побожним і правовірним царем, дарма, що батько його Ахаз у релігійних справах був дуже нетвердий. Однак се виходить по словах впорядчиків Біблії, а самі його діла показують, що він позаводив ще більше новітнього в крайових релігійних звичаях, ніж батько його Ахаз. Ахаз переробив тільки де що в покрасах єрусалимської церкви (чим дуже вразив старозаконних святців), Езекія казав порозвалювати скрізь “високі місця”, місцеві олтарі, чого не одважувався зробити жоден з попередніх іудейських царів. Тільки ся зміна була дуже користною для єрусалимських святців, бо після неї народ жидівський мусів обертатися до єдиної церкви єрусалимської у всякій потребі. Так само Езекія казав знищити по всій країні церкви, святі діброви, і “мідяного Моісеєвого змія, що до тієї пори ізраельтяне шанували і звали Негустаном”. Для царів се все було теж добре, бо коли Єрусалим став єдиною святинею Палестини, то лeгко було йому стати і державно-політичним осередком. Проте людові не могло подобатися руйнування усіх його давніх святощів (святих дібров, олтарів і т. д.) і виключне панування єрусалимських святців.
Після смерті Саргона повстало багато країн проти Асірії, між іншими Іудея теж. Син Саргоновий Санхеріб, управившися з повстанням у Вавілоні, напав на Палестину. Цар тірський втік, інші міста фінікійські здались, амоніти та моавіти здалися, цар аскалонський не здався і за те був забраний до Асірії, Екрон здався після подолання війська єгипетського в його околиці. Отже зосталася сама Іудея і цар Езекія “сів у Єрусалимі мов птиця на яйцях”, як говориться в одному написі асірійському.
Асірійці вступили в Іудею, тоді Езекія послав просити помилування у Санхеріба, обіцяючи дати дари. Санхеріб забажав 300 талантів срібла і 30 талантів золота. Езекія зібрав усе срібло з церкви і з дворця, поздирав позолоту з церковних дверей і послав теє все Санхерібові. Але Санхеріб тим не вдовольнився, він чув, що єгипетське військо йде на поміч Езекії від Пелузи, і через те не вірив покірності Езекії, а то ще либонь думав, що ліпше йому ограбувати цілу країну, ніж самого царя.
Санхеріб стояв тоді облогою при місті Лахісі, частину ж свого війська з трьома старшинами послав на Єрусалим. Старшини ті стали під мурами єрусалимськими і держали промову. Вони радили Езекії, щоб той покорився самохіть, поки є час, щоб не впевнявся на єгиптян, бо на них надія мала; старшини казали людові, щоб люд не сподівався помочі від бога, бо цар тяжко образив бога, поруйнувавши його святі діброви та олтарі, “адже не без волі Ягве прийшли ми сюди!” так казали старшини асірійські і певне їхня промова робила враження на люд, бо старшини іудейські просили їх, щоб вони не говорили по-гебрейському, аби люд не розумів їх. Тільки ж промова та власне й говорилася для того, щоб люд її розумів і один із старшин асірійських гукнув якнайголосніше по-гебрейському, щоб люд іудейський покинув свого царя і передався до Санхеріба, і обіцяв від ймення свого царя спокій покірним до тої пори, аж поки цар Санхеріб це переведе їх у кращу, багатшу країну, і ще раз радив не впевнятися на бога, а подивитися на інші країни, що їх не врятували їхні боги, і згадати долю Самарії.
Люд іудейський слухав теє і мовчав, бо Езекія заборонив відповідати. Езекія послав старшин питати поради до пророка Ісаії. Ісаія сказав їм, щоб вони не журилися, що бог визволить їх від асірійців і дасть їм перемогу, як вже не раз давав. Санхерібові старшини вернулися до свого царя ні з чим. Санхеріб уже звоював Лахіс і стояв облогою під Лібною. Він довідався, що Тарака, цар єгипетський, вже наближається з військом до нього, і пробував ще раз вмовити Езекію листом, щоб той здався по своїй волі. Езекія, прочитавши того листа, розгорнув його в церкві перед богом і молився, щоб бог визволив його з лиха. Тим часом Ісаія прислав до Езекії посланця з словами потіхи і обіцяв, що хутко бог дасть спокій країні.
В Біблії говориться, що тієї ночі прилетів ангел божий в табор асірійський і вигубив там 45000 чоловік, а на ранок Санхеріб відступив від Палестини в Асірію. Раніше ми спогадували єгипетську легенду про відступлення Санхеріба, що ніби на табор асірійський бог Пта наслав мишей і вони погризли зброю. Думають, що сі легенди спогадують властиве чуму, що напала на табор асірійський і примусила скінчити війну. В асірійських написах Санхеріб хвалиться, що він звоював Іудею і набрав з неї усякого добра, але ж асірійські царі ніколи не признавались у тому, що їх вороги подолали.
Напевне відомо, що Езекія зостався незалежним. Після сього в Біблії розповідається, ніби цар вавілонський Меродах-Баладан присилав послів до Езекії, ніби повіншувати його після його дивного виздоровлення і що Езекія показав їм усі свої і церковні скарби і що Ісаія пророчив йому, що колись ті самі вавілоняне заберуть усі ті скарби собі. Думають, що се просто легенда для звеличення Ісаії, бо навряд чи після нападу асірійців було що показувати в Іудеї і в обдертому дворці та церкві.
Асірійці сплюндрували країну страшенно: лани потоптали, села попалили, замки поруйнували, людей у полон побрали. Люд винуватив святців за сі нещастя. Хоч може святці і пророки помогли встояти Іудеї незалежною, але як дорого заплатив народ за ту незалежність! Окрім того, старшини асірійські знали, що робили, коли нагадували людові про руйнування давніх олтарів, церков та святих дібров. Податки на Єрусалим та на його святців мусили дуже тяжко лягати на сільський люд, позбавлений своїх святинь.
Коли по Езекії настав син його Манассія, то давні звичаї знов повернулися, дарма, що святці деякі і пророки ганили за те і царя і люд. Манассія знов відбудував “високі місця, олтарі Ваалові”, відновив культ святих дібров і “поклонився цілому військові небесному в церкві Ягве”, поскликав ворожбитів і чужих пророків і навіть в церкві єрусалимській поставив подобу святого дерева (Ашера). Се завертання давніх звичаїв не обійшлося теж без насильства і кровопролиття, бо вже чимало було і таких людей, що противилися давній вірі, привикши до єрусалимського монотеїзму. Біблія каже, що Манассія проливав кров невинну річками, і сповнив нею увесь Єрусалим.
Книга Параліпоменон каже, ніби під кінець життя Манассія покаявся, злякавшися нападу асірійського і навернувся до правої віри, але в Книзі царств сього нема, отже мусить бути, що се просто святецька легенда. Іудея була в спокою від ворогів за Манассії, тільки релігійні сперечки губили багато людей і сили. Після Манассії два роки царював син його Амон, він був ворожий до святців, як і Манассія, отже либонь вони його і вбили. Люд був дуже тим розсержений, повбивав злочинців, що забили Амона, а на царство посадив сина Амонового Іосію, що мав тоді всього 8 літ.
За царя Іосії святці знову взяли гору, але на сей раз вони вже зробили діло зручніше. 18 року царювання Іосії, коли провадилися роботи при полагодженню церкви, старший святець Гілкія дав до відома цареві, що в церкві знайшлася “Книга закону”. Коли цар прочитав ту книгу, то вжахнувся, бо там була велика грозьба на того, хто не дотримує закону божого як слід (себто, як сказано в книзі). Цар послав питати пророків, що робити, щоб одвернути гнів божий, “бо наші батьки не слухали слів книги сієї і не робили всього, що там приказано”, казав цар. Пішли питати ради до пророчиці Олдами. Пророчиця сказала, що справді бог покарає Іудею за гріхи, але поки буде живий Іосія, то буде країна в спокою, бо Іосія догодив богові своїм благочестям. Цар привселюдно прочитав “Книгу закону” і почав чинити все по тих нових законах.
Думають, що та “Книга закону” мала в собі головні уступи теперішнього Второзаконія і що в ній власне говорилося проти чужих релігій, надто проти ідолів, обіцялося благословення боже правовірним і тяжкі прокляттія на голову зрадникам у вірі.
Отож після прочитання Закону почалася велика релігійна реформа в Іудеї (621 р. до Р. X.) в дусі чистого монотеїзму і сватецько-єрусалимської централізації. Культ Баала та Астарот був знищений, святі діброви попалені, ідоли порозбивані, усі чужовірні одправи заборонені. Усі “високі місця” і всі давніші церкви та олтарі іудейські та ізраельські були розруйновані. Іудейські святці давніших святинь побирали і далі гроші на утримання, але одправ жодних не одправлали. Цар Іосія поїхав сам у Самарію та в Бетель і там порозвалював олтарі, а святців ізраельських повбивав.
Асірійці не боронили Іосії росправлятися в Ізраелі, бо Асірія була тоді зовсім в упадку і сливе жодної сили не мала. Іосія вернувся до Єрусалиму і надзвичайно урочисто відсвяткував Пасху. Запевне святці дуже похваляли царя Іосію і виставляли його зразком правовірного царя. Вони пророкували йому довге і безпечне царювання, але не так сталося.
Неко, цар єгипетський, йшов на Вавілон через Палестину. Іудеї він не думав зачіпати, і просив Іосію пропустити його без завади через Палестину. Але Іосія зібрав військо і перейняв Неко в Магеддо. Іудеї були подолані і Іосія забитий. Люд і святці дуже за ним журились і пророк Іеремія зложив “плач” на смерть його.
По смерті Іосії настав знов поворот до давнішого в справах віри. Либонь перемога єгипетська додала зневір’я іудеям. Хоча все ж з того часу ідеал монотеїстичний вже ніколи не зникав цілком з очей гебреям. Після Іосії люд настановив царем сина його Саллума, але через три місяці Неко забрав його в Єгипет бранцем, а на царство посадив другого сина Іосії Еліакима, змінивши його ймення на Іоакима. Але через три роки Набукодоросор побив єгиптян при Кархемісі. Іоаким мусив піддатися Вавілонові, але через недовгий час повстав.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)