Надзвичайно приємно було нам прочитати в обновленій “Буковині” (ч. 28 – 32) дві передні статті – “Наші національно-політичні відносини” і “Про своїх людей”, допись з Тернопільщини (вона поставлена в початку як передня стаття); приємно не для того, щоб ми там вичитали щось нового, а для того, що там все так ясно, виразно і просто – як математична формула або проста гама. Формулка “Барвінський + Вахнянин = руський народ” робить справді гармонійне враження. Шкода тільки, що в патріотичній гамі не обійшлось без деяких невиразних тонів (як завжди), але, може, се наша власна недорослість думки тому винна, що ми ніяк не можемо зрозуміти, що то має значити: “своя питома, народна просвіта”, без котрої увесь наш рідний край мусить неминуче загинути. А вже ж таку поважну річ слід би нам пояснити докладніше, щоб і ми знали, як нам рятувати наші занапащені душі. Читаючи, що без питомої, народної просвіти “несть спасенія”, ми пригадали одну дуже тяжку хвилю з нашого життя: одного вечора, вислухавши промову про конечну потребу “науки на національному грунті”, ми вдались до бесідника, молодого українського патріота: “Скажіть, добродію, що, властиве, має значити “наука на національному грунті”? Чи се значить, що ми мусимо винайти яку спеціальну українську математику?” Бесідник глянув сурово і промовив катоновським тоном: “Що ви за українець, коли не розумієте таких простих речей?” Ми десять раз вдавались до різних патріотів з нашим питанням і десять раз чули однакову одповідь. Ми б дуже хотіли обернутися з сим питанням ще до буковинських патріотів, та страшно, що вони розсердяться і почнуть нас “нищити без пардону”. Краще мовчати.
Зате “опортуністично-раціональна політика” виложена так ясно, як заповіді: не кидайся з мотикою на сонце, не поривайся, а потихеньку та помаленьку нав’язуй зносини з правительством і сильнішими партіями (певна річ! а хто би там на слабіші дивився! шкода тільки, що тяжко буває вгадати, котра найсильніша і чи довго такою буде); прийнявши таку спокійну і практичну політичну програму, ми собі можемо спокійно сидіти, де вже кому бог дав, і співати: “Ой, куди вітер віє, туди я хилюся, а що люди говорять, то я не боюся”. Коли ж хто спитає, якої ми віри, то ми чей же не гірше цигана вмітимем відповісти. Прийнявши таку політику, патріоти “нового курсу” поступають совісно і чесно, для того надіються, що історія не осудить їх лихим словом; ми йдемо ще далі в наших надіях і думаємо, що історія не буде згадувати ніяким словом наших славних патріотів, що самовільно – pardon! добровільно – взяли на себе тяжкий обов’язок кермувати долею цілого народу (радійте, російські українці, аж тепер настав час визволення вашого!).
“Дякую тобі, господи, що не створив мене ні москалем, ані москвофілом!” – така молитва вилилась з нашого серця після прочитання третього уступу “Наших національно-політичних відносин”, се ж кожний зрозуміє, що бути “знищеним без пардону” нікому не мило, а так ми все ж маємо надію, що “під захороною” наших добровільних керманичів ми ще наживемось на світі. Шкода тільки, що наші “русини з природи більше чутливі, податливі, повільні і уступчиві” (се ж “цілий учений світ признав”, то вже нічого не порадиш!), а ті кляті, загонисті, агресивні, нетерпимі москалі мають далеко проворнішу вдачу. Де вже, коли Богдан Хмельницький (не по-так нас був!) ні з того ні з сього взяв та й піддався державі “мішанців”, хоч на Україні про те нікому й не снилось, бо вона ж (Україна) і “не мала нічого спільного з московською державою”. Ну що, як нашим керманичам прийде на розум віддати нас, – хто може вгадати, кому? Іди потім позивайся за історичне право… куди нам, немічним, з панами судитись! Чия сила, того й воля. На чиєму возі їдеш, того й пісню співай. [Коли хоче шановна редакція “Буковини”, то можемо їй прислати цілий збірничок таких приказок для друкування в “Неділі” на науку міщанам і селянам.] Правда, наші буковинські патріоти надіються, що колись настане сконсолідування наших народних сил і що тоді нас будуть знати і поважати інші народи, але хто знає, як про те гадають добродійки сильніші партії?
Ох, перейдім від сеї тяжкої прози до тернопільської поезії. Справді, то не допись, а ціла поема! Які величні постаті: митрополит, Барвінський, Вахнянин! І як змальовані, куди Плутарх! Перед нами проходять, мов тіні королів в “Макбеті”, давні і сучасні нам патріоти, “ідуть поволі, але певним ходом” (ви чуєте просодію величну?), виринає з туману забуття “Руський Сіон”, собор церковний мріє, покритий непроглядною тайною, св. письмо в руській мові… тут поет падає ниць перед його ексцеленцією владикою. Потім підводиться і кидає громи на “руських” і радикалів, горлачів і мальконтентів, прихильників ненависної опозиції (вони, бач, лихі на те, що у нас буде руський кардинал!). Він гукає: “Хто понижає нашого владику, понижає нас всіх; проти нього виступимо всі!” Яке потужне військо! Гей, стережіться, вороги, вже летить ангол з неба з огненною різкою, ховайтесь, а то він поразить вас!
Далі знов починається величний гімн послові Барвінському, мужеві міцної правиці, залізної волі і рівно ж залізної консеквенції, жертволюбному, трудолюбному, щирому народовцеві. А всім ворогам п. Барвінського і його alter ego пана Вахнянина він радить (на сей раз не дуже поетично) “просто замикати уста і то не дуже делікатно”. Цікаво, хто має виконувати сей патріотичний вирок? Врешті, поет каже, що він тільки “хотів опам’ятати людей, нагадати їм етику життя публічного…”. Далі йде філіппіка проти спольщеної руської родини, – хто її не читав, той не читав нічого! Яка залізна консеквенція, яка несокрушима, сказав би магометанська, віра в двох пророків руських. Читаєш, і серце радується, так і хочеться гукнути: “Та немає ліпше, та немає краще, як у нас на Вкраїні!..” – але краще замовкнемо, бо далі в сій пісні йдуть зовсім не консеквентні слова, вони можуть вразити національне почуття наших щиро народовських патріотів і релігійне почуття всього русько-українського народу…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)