Євген Маланюк – Біографія

1.

Завжди напружено, бо завжди – проти течій.
Завжди заслуханий: музика, самота.
Так без шляху, без батька, без предтечі.
Так – навпростець – де спалює мета.

Все чути. Всім палать. Єдиним болем бути,
Тим криком, що горить в кривавім стиску уст,
І знать, що випало – загаснути забутим,
І спомином кінця – кісток народних хруст.

2.

Так вийшовши з глухого степу,
З зітхань страждальної землі,
Вирізьблюю німий життєпис
На дикім камені століть.

Так конструюю вічний образ
На сірім цоколі часу,
І мудрість просина, як кобра,
Гадючим зоренням часу.

І розраховує, й шепоче,
І виміряє кожен крок,
Лиш електрична колють очі
Крізь все мереживо морок.

Заплутують густіш і гірше
Під діамантовий гіпноз,
І тільки бачу – камні, вірші,
І тільки чую – гул погроз.

І все боюсь: скінчиться термін,
А я не скінчу завдання,
І попливу один, без керми,
У тьму вмираючого дня.

3.

Мушу випити келих до краю –
Полиновий мед самоти,
Так нещадно, так яро згоряю,-
Чи побачиш, почуєш Ти?

Недорізаним звіром – вітер
Проридає в страшний простор.
(Там жито – надовго збите,
Там чорним повітрям – мор).

А я мушу незморено-просто –
Смолоскипом Тобі Одній,
Я – кривавих шляхів апостол –
В голубі надвечірні дні.



Євген Маланюк – Біографія вірш.