Микола Руденко – Душа берези

Нас – океан. Але ж кому у спадок
Дісталось істини святе зерно?
Якщо життя лише сліпий випадок –
Яким безглуздям робиться воно!

Я не просив його собі в дарунок
На цій землі, де навіть Слово – крам,
А переможець той, для кого шлунок –
Носій всіх істин і єдиний храм.

Ні, не просив. Хто ж вирішив за мене,
Де спалахне і згасне “я” моє?
Навіщо самоспалення щоденне,
Котре на нашій мові – житіє?..

Отак я думав. А тим часом крига
Спливла у безвість з рідної ріки.
В засніжені ліси прийшла відлига,
Поволі набубнявіли бруньки.

І виявом палкої антитези,
Загорнута у шаль із туману,
Прийшла в мій дім жива душа берези,
Щоб я прокинувсь від лихого сну.

Коли я ворушивсь – вона щезала,
Хоч серцем відчував: десь тут була.
Вона мені нічого не сказала –
Лише торкнулась віялом чола.

Мов Дух Зорі невидимим галуззям
Обплів і тихо загойдав мене.
Життя вже не здавалося безглуздям:
Воно не випадкове й не земне.

Душа берези зникла серед жита –
Лишився одсвіт білої кори.
Та я вже не питав, для чого жити –
Я знав це так, як знають явори.

08.04.1981



Микола Руденко – Душа берези вірш.