Микола Руденко – Благання

Лечу кудись орбітою земною.
Люблю й ненавиджу усе земне…
Не я пишу, а Слово пише мною –
Воно вже вкрай заїздило мене.

Не інший хтось – мене загнало Слово
Сюди, де дротом заткана нора.
Благаю, всемогутній душолове,
Пусти мене на волю –
Вже пора!

Я звершив Боже і людське веління
І вже чогось нового не скажу
Із того, що майбутні покоління
Як вирок покладуть на цю межу.

Я ще не долюбив жіночі руки
І не дослухав пісню у гаю.
А десь ростуть без дідуся онуки –
Впусти їх, Боже, в бороду мою.

Я все сказав, нітрохи не збрехавши.
Як я тебе ненавиджу, тюрма!
Пусти мене – і я піду, як завше,
Туди, де для очей
Межі нема…

Та йдуть роки. І серед ночі знову
Мене хтось будить поштовхом у бік.
На кого верхи сіло віще Слово –
Той, далебі,
Пропащий чоловік.

13.01.1980


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Микола Руденко – Благання вірш.