Чого в пишнім замку ні в однім вікні
Всю ніч аж до ранку не гаснуть огні?
Чи граф фон Ейнзідель гуляє?
Так чом же ні співів не чуть, ні музик,
А зрідка чувати приглушений крик?
Чи граф фон Ейнзідель вмирає?
Ні, граф фон Ейнзідель і жив, і здоров,
Йому тільки в жилах бентежиться кров,
Думки не дають йому спати.
І вдень він даремно розваги шука,
А потім по ночах марою блука,
Обходять всі зали й кімнати.
Що гляне в вікно, то зустріне пітьму
І марища в вічі заглянуть йому;
Він мусить заплющити очі,
Та з думки не гинуть обличчя бліді
І постаті згорблені, тонкі, худі,
Старечі, дитячі, жіночі…
Ті самі, що бачить він вдень навспражки:
Усе то піддані його й двораки,
Все слуги “від бога надані”.
Чого ж вони хочуть? Що винен він їм?
Що він заподіяв підданим своїм?
За що його мучать піддані?
Він з божої волі, не з власної, пан
І катом ніколи не був для селян,
І панщина в нього лагідна,
Малії відбутки і легкі чинші,
Він з світу не звів нічиєї душі, –
За що ж сяя кара негідна?
Чому ж як він ступить на замковий двір,
У кождих очах зустрічає докір,
Мов Каїн, що вбив свого брата?
Як піде на лан, де женці його жнуть,
Здається, женці його мовчки кленуть:
“Бодай тобі наглая страта!
Ми тут, мов у пеклі, за душу твою,
А ти розкошуєш, неначе в раю!
За що тобі тії розкоші?
Така хіба воля небесна була,
Щоб кмет їв свій хліб тільки в поті чола,
А ти їв і дарма й за гроші?..”
Бринять день і ніч ті мовчазні слова,
Болить від них серце, болить голова,
Немає потіхи нізвідки.
Граф пити покинув червоне вино –
Підданською кров’ю відгонить воно –
Не милі напитки й наїдки.
І ворогом стала графиня-жона,
Турбот свого пана не тямить вона, –
Для неї то марні розмови,
Спокійно живе серед панських вигод,
Їй тільки на думці пишнота клейнод,
Забави, турніри та влови.
У неї працюють в покоях дівки,
Все шати гаптують, мережать хустки,
Нанизують перли дрібненькі.
А графові страшно тих гарних речей:
“Жона бере світло дівочих очей,
Щоб з нього робить витребеньки…”
Був син-одиночок, мале пахоля,
Тепер він за пажа в дворі в короля,
Бо так забажалось графині.
Відколи в столицю подавсь його син,
Зостався Ейнзідель, як палець, один
У замку свому, як в пустині.
Удень він даремне розривки шука,
а потім по ночах марою блука,
зітхає і скрикує з болю,
Аж слуги зриваються раптом зо сна:
“Се що з нашим паном? Ото новина!
Вгадай же ту панськую волю!..”
З кімнати в кімнату, з палат до палат
Як тінь сновигає нещасний магнат.
За ним мов слідкують очима
Суворі портрети з золочених рам,
Аж граф затремтить і зупиниться сам,
Бо холод пройде за плечима,
І руки тремтячі до їх простяга,
І так серед тиші уголос блага:
“Скажіть мені, предки велебні,
Хто дав мені панства непрошений дар?
І як мені скинуть сей прикрий тягар,
Сі пута, для духу ганебні?”
Мальовані очі, мов справді живі,
Йому відмовляють: “Ми всі вартові
Твого предковічного права,
Ми лицарі всі без догани й страху,
Ми в серці ховали не марну пиху,
А цноти, що зрощує слава.
Глянь, всі ми – закуті в залізо борці,
Або посивілі в науках ченці,
Ми світочі свого народу.
За нами спокійно жили орачі,
Бо ми боронили і вдень і вночі
Плоху гречкосійську породу.
Лицарські повинності – гірше ярма,
Ти скинуть їх прагнеш тепер, та дарма!
У кров переходить лицарство!
Поглянь у свічадо, чий погляд зорить
З очей твоїх чорних та гострих в сю мить?
Чи є ж проти спадку лікарство?
Якби ж ти той спадок в собі поборов, –
На тебе повстане вся предківська кров
І буде змагатись запекло.
З твоїх пориваннів не буде пуття:
Хто так на розпутті прожив все життя,
Не піде ні в рай, ані в пекло…”
(1 votes, average: 5,00 out of 5)