Герасим’юк Василь – Фантастичний етюд

На ту стаєньку вийшов я вночі.
За мною – голий ліс. Пора – квітнева.
Та зацвіла вже гілка черешнева
й світила, заховавшись у кущі.

Ще не розвився бук, тому сліди
під лісом

Дуже давнього обійстя

Лякали… Але місяць розповився,
й черешенька шепнула: “Підійди”.

Маржина в стайні зроду не була:
ховає у смереці дух маржина –
почув би.

Лиш гора старого сіна

Давним-давно під стелею лягла.

Від місячного світла треться – геть
старе, прозоре аж…

На ньому плями

Темно-червоні. Звідки? Може, смерть?..
Я бачу ями, вдавлені тілами.

А ось важкий, безумний слід руки –
немов не відпускає тінь від зброї!..
Де запах сіна,

Поту,

Крові, хвої?

Невже пройшли віки?

Ліс відступив за гору.

І тоді

У місячному сивому промінні
відкрились зору древні, скорбні тіні –
у сіні пропливли, як у воді.

Ліс віддалявся запахом коня.
І раптом – іскри птиць!

Які в безумців

Важкі й самотні голови!..

Стерня

Слів, що вповзали в землю: звук у звуці, –

Сколола це повітря неживе,
роздерши

Й листя темні оповитки…

З небес чи з-під землі? –

Не знали, звідки

Луна

Її, вигострюючи, рве

Й потоком лиже,

В пізній глибині

Одягши шкуру мерви неживої
на запах сіна,

Поту,

Крові,

Хвої…

І я заплющив очі. І в мені –

Немовби світло первісне, коли
крізь воду наче дивишся… Уздріти,
здається, можна все, хоч все розмите.
Жовтіло, мабуть, місяцем повите
лице,

Жовтіли руки із імли

Й тінь на воді,

Така – вже наче йдуть

Усі! Звелися наче, плачуть наче
в утробній тьмі, де кров і піт живуть,
і плач живе, коли ніхто не плаче.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4,50 out of 5)
Герасим’юк Василь – Фантастичний етюд вірш.