На ту стаєньку вийшов я вночі.
За мною – голий ліс. Пора – квітнева.
Та зацвіла вже гілка черешнева
й світила, заховавшись у кущі.
Ще не розвився бук, тому сліди
під лісом
Дуже давнього обійстя
Лякали… Але місяць розповився,
й черешенька шепнула: “Підійди”.
Маржина в стайні зроду не була:
ховає у смереці дух маржина –
почув би.
Лиш гора старого сіна
Давним-давно під стелею лягла.
Від місячного світла треться – геть
старе, прозоре аж…
На ньому плями
Темно-червоні. Звідки? Може, смерть?..
Я бачу ями, вдавлені тілами.
А ось важкий, безумний слід руки –
немов не відпускає тінь від зброї!..
Де запах сіна,
Поту,
Крові, хвої?
Невже пройшли віки?
Ліс відступив за гору.
І тоді
У місячному сивому промінні
відкрились зору древні, скорбні тіні –
у сіні пропливли, як у воді.
Ліс віддалявся запахом коня.
І раптом – іскри птиць!
Які в безумців
Важкі й самотні голови!..
Стерня
Слів, що вповзали в землю: звук у звуці, –
Сколола це повітря неживе,
роздерши
Й листя темні оповитки…
З небес чи з-під землі? –
Не знали, звідки
Луна
Її, вигострюючи, рве
Й потоком лиже,
В пізній глибині
Одягши шкуру мерви неживої
на запах сіна,
Поту,
Крові,
Хвої…
І я заплющив очі. І в мені –
Немовби світло первісне, коли
крізь воду наче дивишся… Уздріти,
здається, можна все, хоч все розмите.
Жовтіло, мабуть, місяцем повите
лице,
Жовтіли руки із імли
Й тінь на воді,
Така – вже наче йдуть
Усі! Звелися наче, плачуть наче
в утробній тьмі, де кров і піт живуть,
і плач живе, коли ніхто не плаче.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)