Андієвська Емма – Бічний отвір

З базарів Страшного Суду

Або Базар на Страшному Суді
Через плече завинувшися в ношу
(В два вуха сповивальних, в совість-грушу:
Так дихають, з легень каміння свище),
Два потопельники тримають в ложці сушу,
Їм здерли шкіру, відсвітом зайшовши.
В повітрі шлунки-пащеки літають –
Жеруть подоби: гільзами з латуні
Потвори сиплються, де в три русла з затінень
(то плазмою дзюрчить, то лоєм тане)
Сліпучий живчик порожнини ділить
(Через провалля тельбухом розбухлим)
Й підземне серце по струмочку з Богом
Через моря окапин і обвуглень.
В зір заховавшись, розчерками болю
Передчуття, що запеклось і збігло,
Відкривши звуку животворні багна, –
Як з кратеру, шпичасту браму, пошесть
Смичком виводить, на рожеве збившись.
Зворотний біг: валує в лійках осінь –
Сургучний накип на листках виносить:
Розкидано двоповерхову віспу –
Над згарищами вікна вітру виснуть –
Назад, в росинне повернуло наступ.
Всі проміжні, що від грози не згасли,
На паличці буття чвалають в гості,
На шворці – гору, що калічить гостре
(Гора з народження рожева,
Всіх піднебінням розмежовує).
Два потопельники, не подолавши гущі,
Без захисту на папороті гуснуть.
Крізь соляну реторту тягнуть крила…
Розтявши хрящ-завісу, покропило
Світ кроквами, і вже нові світила,
Об’єднані, як полум’ям, дашками
(Тут Суд Страшний, а там потоп дошкулив –
Скляними дошками всі проміжки укрило)
Старих подоб, щоб скинувши, тяжкими –
Й на повну волю – поносив і кинув.
З долин до неба пащі мелють кінські
Вир з душогубів, мавп і ошуканців,
Що відриваються з палючої заслони
Повз мацаки (скрізь ляпа кров і слина),
Хрусталиками хрустячи так рясно,
Що тільки нитку залишають в русі.
Ніде нема ні прикриття, ні впину,
Несе вперед, як не волай на поміч.
Подоба, стать – минулося, тільки спомин.
Людино – кінь рослинного покрою
Дихнув – і світ на частки перекраяв:
Де вдосвіта лягли з Страшного Суду,
В зелену шкірку холодку присяде,
Корою відгороджений від світла
(Скрізь – плоті купи, зайвий мотлох).
Крик-глечик, як панчоху, з каламуті
На погляд натягнувши, спідніх мітить
(Усе кутасте потріпав – і кругле,
Світ на очах в нову подобу пухне).
Два потопельники тримають в ложці сушу:
Блищать тіла, потік людей крізь сажу
Наосліп до землі (о, невгасимі судна
Пересудів і поминальних суджень!)
Із лійкою стоять на небі судді:
В сумлінні ловлять карасів,
А їм теля печінку ссе.
Над ними пащеки розпечені несуться –
Перепроваджують до небуття і суту;
Тримаються: хто – боячись, хто – мужньо,
Хоча від них самі лиш духа мощі.
Тече жовток на плавники й зіниці:
Занурився і виплив через ночі
Усеохопного, з самих тичинок, ока,
Що побороло плину вгинний вакуум
І з прірви вирок вирвами розносить:
Набік – душа, порічками волосся,
Набік тіла – плечима потяглося,
Свідомість восьминогом. Тільки віддих,
Весь заграва, на видноколі видно:
Єдиний і останній, той, що є.
Два потопельники…



Андієвська Емма – Бічний отвір вірш.