Павло Глазовий – Бандурист

Сяяв, росами умитий, на деревах кожен лист.
У неділю на могилу йшов співати бандурист.
А назустріч бандуристу панський вискочив лакей.
– Чим, – питає, – ти сьогодні розважатимеш людей?
Ти дивись, там про лакеїв не співай, не бубони,
Бо бандуру обчухраєм до останньої струни.
Бандурист подибав далі. Зустріча його глитай.
– Дам копійку. Ти про мене щось хороше заспівай.
А як бовкнеш щось погане про персону про мою,
Я спущу собак на тебе, я хортами зацькую.
Бандурист подибав далі. Чує – котиться ридван.
Із широкого віконця витикає пику пан.
– Йдеш, – питає, – на могилу? Знов співатимеш? Ну-ну…
Спробуй бовкнуть щось про мене – у могилу зажену.
Бандурист побрів понуро, а назустріч поліцай:
– З чим ти ходиш на могилу? Розкажи і проспівай. –
Бандурист, зітхнувши важко, відповів йому: – Ходім…
Станеш збоку та й почуєш, що співатиму усім. –
Поліцай спідлоба блимнув і оскалився, як звір:
– Щось почую незаконне – запроторю у Сибір!
Бандурист поклав бандуру на притоптану траву.
– Я, – сказав, – сліпий, незрячим сорок літ уже живу.
І не бачу, що ти, хто ти – отаман чи генерал,
Що на себе почепив ти – пістолет чи самопал.
Та нащо мені те знати? Я бреду, як уночі.
Все добро моє – бандура та торбина на плечі.
Але знаю, серцем чую: жде на вас погибель десь,
Якщо ви старого діда ще й сліпого боїтесь.

Сяяв, росами умитий, на деревах кожен лист.
Не співав у ту неділю на могилі бандурист.



Павло Глазовий – Бандурист вірш.