Микола Вінграновський – Прицокало

Прицокало, прибилось, притекло,
Припало, пригорнулось, причинилось,
Заплакало і – никма утекло
Чорняве полум’я з печальними очима.

До телефону – він його не бачив.
Хоч телефон – сюди-туди: нема!
А ніч, а дощ, а град по ринвах скаче,
І груша з грушами прибилась до вікна.

Прицокало, прибилось, прилюбилось…
Узяв у голову, чи, може, так – приснилось!

Чорняве полум’я, чорняву ту завію
Узяв у душу, як блакитний сон.
А чути плач – то плаче телефон,
Просунувши у ніч свою холодну шию.

1965



Микола Вінграновський – Прицокало вірш.