1
Клумаки випадають з натруджених рук.
Хто піддасть їх на плечі у вирі людському?..
Ти босоніж торкаєш розпечений брук,
Так ти ходиш в віках по вугіллі жаркому.
За ворота виходять дебелі сини,-
І сліди замітає за ними пороша.
Материнської мови забудуть вони:
Вже та мова для них – нехороша…
Бригадири щоранку обходять двори.
Лиш в неділю є воля городець скопати.
Трактори…
Управління…
Директори…
А годуються люди з твоєї лопати.
Десь вимахують крани високих споруд,
Ти ж заснеш восени при нетопленій печі.
І стотисячний хор оспіває твій труд,-
Та ніхто не піддасть тобі клунок на плечі.
2
Вам треба пісню про колгоспні руки?..
Ось лиш пером зненацька пошкребусь.
А там. дивись, уже ідуть онуки
Виховувати совість у бабусь.
Вони ростуть, мов лісова травиця,
Немов пирій у житньому рядку:
Сто обліковців на твою правицю,
На кожен палець –
по керівнику.
І кожен щедрі обіцянки стеле,
І оплески не знають жодних доз…
І канцелярський млин повітря меле,
Розмахуючи крилами відозв.
А ти викашлюєш старечі груди
І кажеш в ніч невидимим синам:
– От бач, виходять наші дітки в люди.
Дай бог їм щастя більшого, ніж нам.
На них тепер нейлони й чорнобурки,
І возять їх машини –
не вози…
Всі трудодні твої – лише для курки.
А бур’янець під тином –
для кози.
І часом очі робляться сумними,
І сумніви тяжкі в полон беруть:
– О боже праведний! Що буде з ними,
Коли сільські бабусі перемруть?..
3
Наливається вірою серце моє,
І вдивляється думка в невидимий корінь:
Ген селянка мадонною в небі встає –
Господинею вічних земних перетворень.
Все, що мусить померти – помре на віки
І народиться День із новим неспокоєм.
Україно!..
З твоєї легкої руки
Не боронь мені стати твоїм перегноєм.
Хай вростають у череп шорсткі корінці,
Вибираючи з мене земне і небесне.
Прийде віщий туман,
і в його молоці
Невгасима зоря над землею воскресне.
Сонце зніме утому з натруджених рук,
Всесвіт кине на плечі блакитну кирею…
Кизякова,
солом’яна,
чорна від мук,-
Станеш ти, Україно, тією зорею.
1963
(1 votes, average: 5,00 out of 5)