Леся Українка – “Тиху задуму вечірнюю…”

Тиху задуму вечірнюю

Напрасна буря розвіяла.
Білу чуприну розтріпавши,
сивії брови насупивши,
з чорних очей розсипаючи
то блискавиці палючії,
то градовиння холоднеє,
гналась вона навісна.
Перешуміла. Та досі ще

Сльози важкі ронить дерево,
бережно-тихо спускаючи
з віття на віття і в діл…
Сумно по гаю осиковім
тіні блукають похилії,
тіні від хмар дощових.
Місячним світлом переткані,

Наче серпанки жалобнії,
між деревами спиняються,
стовбури білі, тоненькії
в тузі німій обіймаючи,
стовбури тихо тремтять.
Страшно дивитись, як сунуться

Тії серпанки без постатів,
сліпо непевними рухами,
наче тіла без душі.
Сунуться марища й журятьея

Тою журбою нелюдською,
що як людину оплутає,
то заморозить всю кров.
Сумно в гаю заспокоєнім,

Вогкою ніччю придавленім,
жаско не так перед бурею,
як після бурі з нудьги.

21.06.1906. Зелений Гай


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Леся Українка – “Тиху задуму вечірнюю…” вірш.