Найголовнїйші книги індійської літератури, окрім Вед та закону Ману, се дві великі поеми: Магабгарата і Рамаяна.
В Магабгараті розповідується про війну двох царських родин (місячної династії) за обладування Індією. Пандоваси (сини царя Панду) були скинуті з царства Куравасами (синами Куру), потім їм знову вернув царство Крішна (постать бога Вішну). Ся велика поема складалася довгі віки, вона має 18 розділів різної довгості, а кожний розділ мав багато частин, а кожна частина є сливе окрема поема, і всі вони мало зв’язані між собою.
Рамаяна розповідає про славу Рами (теж постать бога Вішну), царя сонячної династії, як він зовоював, нібито, півострів індійський, як велет украв його жінку Сішу і поніс її на острів Цейлон, як Рама шукав її і знайшов при помочі царя мавп, що построїв міст через море, допевнився в її вірности, а потім вернувся знов на небо. Рамаяна зложена пізніше Магабгарати; здається, що вона зложена в VII віці до Р. X.
Обидві поеми зложені в той час, коли арійці зайняли півострів Декан, широкий півострів, оточений океаном Індійським, а з півночі горами Віндйя. На південь від Декана лежить острів Цейлон, його ж арійці звуть Ланка. Арійці завоювали Декан і Цейлон, але все ж переважно жили в долині Гангу. Однак все таки, певне дещо з віри перших мешканців завойованих країн увійшло у віру арійців. Думають, що віра в дикого кривавого бога зла Сіву походить од тих подоланих народів. Тож у пізніші часи арійці, окрім Брами (найвища душа, бог творець, бог добра) прийняли віру в Сіву, бога зла і руїни, та Вішну, бога, що стояв межи Брамою та Сівою, єднав їх і був середнім між злом і добром. Сі три боги, сполучені в єдиного бога, звалися Трімурті – Трійця. Про сю Трійцю в законі Ману не згадується нічого.
В первісних релігіях боги – се сили природи, потім же пізніше люди починають вірити в богів, що з’являють собою різні цноти людські, у індійців з тієї віри в цноти повстала віра в так звані “втілення”, себто віра, що бог може прийняти на себе постать людини, або звірини, зійти на землю, зробити діло, для якого прийняв тую постать, потім знов повернутися на небо і статися богом – духом.
Є легенди про те, як бог Вішну приймав постать і риби., і черепахи, і вепря, і Крішни, і Рами. В легендах арійських (пантеїстичних), що звуться Пуранас, багато говориться про тії втілення. В законах Ману Брама приймає тільки постаті богів, а в кожному створінні живе тільки частина вічної душі.
В Багават – Гіта (частина з Магабгарати) Крішна, виряжаючи на війну Арйуну, князя з родини Панду, розказує йому про себе і про своє втілення:
“Я початок і кінець всього світу. Нема нічого більшого від мене; на мені тримається все, як перли на реміні. Я вільгость води, я сяйво сонця і місяця, я гук, я повітря, я людська сила. Я пахощі землі, світло вогню, мудрість мудрих, сила сильних. Я знаю все, що було, що єсть і що буде, мене ж ніхто не знає. Все залежить од мене, я ж не залежу ні від чого. Я поданок, молитва і віра, я батько й мати, всього світу, потіха, захист і друг. Я смерть і безсмертя, о, Арйуна! Всі, що служать іншим богам з твердою вірою, служать мені, хоч і без відома. Я бог кожної віри, я надгорода кожної віри. Я приймаю святі поданки вірних, що приносять мені листя й воду, овочі й квіти”.
Арйуна падає ниць перед тим, кого досі уважав за свого товариша й друга:
“О, Владарю всесвітній, неподільний, вічний, стороже закону! Ти єси вічність, тобі нема початку, середини й кінця! Ти бог первісний, ти сам знаття і тебе пізнають, ти єднаєш світа, і тобою, о нескінченна постате, створився світ. Хвала тобі тисячу раз, та ще хвала, хвала тобі, хвала перед тобою, хвала поза тобою, хвала з усіх боків, о всесвітній! Сила й влада твоя безмірна, ти все обіймаєш собою, ти єси все!”
Віра про “втілення” потроху довела арійців до буддизму. Помалу віра в богів природи перейшла в чисту віру в людські цноти та людську думку і душу. Треба пам’ятати, що всі віри створилися не від разу, а дуже помалу, отже браманська віра, розвиваючи дедалі свої пантеїстичні думки, дійшла до буддизму, а потім браманам прийшлося ворогувати з буддистами. Бо то ж тільки одна частина люду розвила так далеко свою віру, що дійшла до буддизму, а друга зосталася при давнішому браманізмі; як то завжди буває в кожній країні, де повстає яка нова віра. Буддизм, хоч і вийшов з браманізму, однак дуже багато відрізнявся від нього; в чому власне він був інший, ми побачимо далі, порівнюючи легенди та думки буддійські з браманськими. Тепер же подумаймо, як браманізм дійшов до буддизму.
Браманська віра обіцяла вірним пустельникам браманам, що вони стануться вище над усі земні сили, що вони матимуть вищу надгороду, з’єднавшися з вічним Брамою. Найвища душа входила в їхнє тіло (частина тії душі), вони ж тепер зникали в тій Найвищій душі по смерті. Мислячи та міркуючи над тим, що то власне таке та найвища душа, люди поставили її в своїй думці надто високо, почали уважати її чимсь неможливим до зрозуміння, чимсь таким чистим, високим, всеобіймаючим і вічним, що вкінці, замість якогось всім зрозумілого бога природи, почали собі в’являти бога, що з’являв собою щось безпочаткове, безконечне, існуюче і неіснуюче, або краще сказати якесь велике “Ніщо”.
Та буддисти власне так і звали вищу надгороду і надію людської цноти; вони звали тую країну, в яку має піти душа цнотливого чоловіка по смерті: Нірванна, себто Ніщо, Неіснування. Правду сказати, теє Ніщо мало чим одрізняється від “з’єднання з душею таємного Брами”. Тут однак треба ще додати, що арійці може дещо взяли і від чужих народів, бо напр., філософ китайський Лао-Тсеу теж уважає Ніщо початком всього живучого, а Нежиття найвищою метою людської цноти. Ся філософія і єсть основа буддизму. Однак все ж невідомо напевне, хто від кого навчився тії філософії, чи арійці від китайців, чи навпаки.
Буддисти кажуть, що нової віри навчив їх чоловік царського роду, він звався Сіддгарта, або Сакіа-Муві, або Срамана-Гаутама, окрім того він мав святобливе ймення Будда, себто мудрий. Про нього ходить дуже багато легенд і з них дуже трудно зложити якусь певну історію. Невідомо напевне в який вік він жив. Китайські буддисти кажуть, що він жив у XI в до Р. X., а цейлонські, що в VII чи VI. Книжки буддійські написані всі через скілька віків по смерті Будди, написані вони мовою санскритською, інші мовою тібетською, інші знов мовою палі (цейлонською). Всі вони не мають літературної вартості, сила там дрібних релігійних розумувань та байок про чудеса Будди. Отже власне через тії чудеса буддійська віра так розійшлася поміж простим людом, бо та сувора філософія буддійська була для простого люду мало зрозуміла та й мало цікава. Бо люд не міг покинути віри в богів природи, зрозумілих ясних богів, задля того непевного філософського “Ніщо”, і зробив собі з свого пророка Будди нового бога. Люд же й собі почав складати усякі байки про Будду і через те в буддійській вірі надто їх багато.
Можна сказати, що буддизм – це віра без бога, бо коли вони уважали “Ніщо” початком, кінцем, владою і метою всього живучого, то значить у них вже не було бога-творця, бога – владаря світу. Світ утворився сам, живе, зміняє постаті нескінченно, не має нічого сталого, а власне був і єсть “Ніщо”. Вже брамани звали усю натуру Майя Деві, себто Свята Мрія. Брамани не зреклися своїх давніх богів, тільки з’єднали їх з своїм Брамою. Буддисти теж не зреклись їх, але поставили їх дуже низько, хіба лишь для того, аби показувати зверхність людської думки над ними; вони не кланялись їм, не поважали їх, як перше, тільки признавали їх за образи Святої Мрії, і боги тії завжди кланялися та падали ниць перед мудрим Буддою.
Віра в посмертне життя теж була схожа до браманської: той же самий перехід душ, кара за гріхи переходом у нечисту звірину, а врешті життя в кожній постаті уважалося злом і карою, отже єдине добро і надгорода була Нірванна, знов таки “Ніщо”, вічний сон без мрії, вічний спокій, вічна тиша. От легенда про життя Будди: душа Будди після незчисленних переходів дійшла до стану Бодізатви, себто вже була близько до того, щоб статися Буддою, але, щоб статися ним і дати мудрість та визволення всьому світові, треба було ще раз вродитися на сім світі. Душа Будди обрала собі за матір Майядеві [так брамани звали природу, як відомо].
В монгольських легендах говориться, що вона була незамужня дівчина, але індійці кажуть, що то була жінка царя Сакіа-Суддгодана, що панував над країною Капіл при горах Непал. Народженну дитину прийняли і обмили боги Індра та Брама; як Будду батько поніс у храм, то всі боги підвелись на вітання до нього. Породивши його, мати його через тиждень умерла, а виховала його тітка, вона була після найвірнійшою його ученицею. В школі він хутко став мудрійшим над своїх учителів, з товаришами в забави не заходив, а любив на самоті думати та міркувати і був вельми жалісливий. Батько наказував йому одружитися, він згодився, аби покоритися батькові, але вимагав дуже цнотливої жінки і казав, що візьме собі таку жінку, не вважаючи з якої касти вона буде, хоч би навіть з судрів. Врешті вибрав собі за жінку вродливицю Гопу, вона була йому гідною дружиною і зреклася усіх марних звичаїв, так наприклад, після свого шлюбу вона покинула носити покривало, вона сказала:
“Жінки, що панують над своїми думками і стримують свої почуття, коли вони вірні чоловікам і не думають про інших, вони можуть бути без покривала, як те сонце та місяць. Ріші і всі боги знають мої звичаї, стримливість і статечність, на що ж я маю скривати обличчя?”.
Життя молодого князя було щасливе й легке: батько його любив, жінка йому дитину породила, люд покладав на нього всю надію. Але боги нагадали йому, що він дав обітницю, ще бувши з ними на небі, що він має визволити людей. Він чув божі голоси на учтах, в гаремі серед жіночого співу та музики. Одного дня, йдучи з свого дворця до саду, він зустрів старого діда сивого, похилого, тремтячого на ході, з кийком у руці, далі углядів у куточку самотнього слабого вкритого ранами. Ще далі побачів трупа, що люди несли, плачучи. І він покликнув: “А! Горе молодості, що в’яне від старості! Горе здоров’ю, що гине від слабости! Горе життю, що кінчається смертю!” Потім зустрів він святого пустельника, що сидів у набожній задумі: “от приклад до життя”! І він наважив усе покинути: жінку, дитину, царство і царські роскоші та йти в самотиню і жити пустельником.
Батько, довідавшись про той замір, поставив сторожу на міських брамах і наказав не випускати сина з міста, але син одурив сторожу. Він виїхав самотній у ночі на прудкому коні, і коли конюх хотів його затримати, він сказав конюхові: “Я давно обіцяв, що здобуду мудрість і визволю всіх живучих; цей час настав”. Тоді боги заспівали хвалу і посипали дощ із квіток. Тільки бог міста засмутився і промовів: “Без тебе ця країна стратить красу і зубожіє, вона тепер для мене пустка”. Будда кинув останній погляд на рідну країну та оселю і мовив: “Я не вернуся до великого міста Капілу, доки не здобуду чистої мудрости і вічної оселі, де нема ні старости, ні смерті”. Вранці тільки всі довідались, що він виїхав, бо в ночі на всіх жінок Будди боги наслали міцний сон. Цариця Гопа заридала і сказала конюхові: “Ой, не маєшти ти жалю! Чом ти не насмів збудити мене? Хай буде проклята розлука тих, що любляться!”
Будда обтяв своє довге волосся [всі кшаттрії носили довге волосся], змінив своі царські шати на лиху одежу мисливську і почав ходити до шкіл наймудріщих браманів, потім, не вдовольнившись браманською наукою, забажав пошукати сам чого кращого, пішов у самотиню і прожив там шість літ, розмишляючи, сповняючи найсуворійші встанови, він не ховався ні від спеки, ні від дощу і їв тільки по зернятку рижу на день. Був би вмер від такого суворого посту, але боги зіслали з неба його матір Майядеві і вона вблагала його трохи підживитися. Він згодився і прийняв трохи страви з молока та меду, що принесла йому молода селянка. Набравши знову сили, він сів під деревом Мудрости, Бодіманда, там він мав одержати останню перемогу. Демон Папіан (вельми лихий), владарь країни жадоби, почав спокушати його, наслав на нього своїх страшних синів перше, аби його злякати, потім наслав своїх гарних дочок перелестниць, аби його спокусити до кохання. Але Будда переміг цю подвійну спокусу і здобув собі Мудрість найвищу. Потім словами та добрими прикладами навчав людей, мудрістю своєю вирятував їx від лиха та гріха і вмер, маючи 80 літ.
Хоч моральні звичаї буддійські теж пішли від браманів, але вони були ще суворіші. Ба, навіть потім брамани мусили з буддистами дуже змагатися, бо тож буддисти довели свої звичаї до того, що при їхній вірі святці стали зовсім непотрібними. Брамани за для милосердя забороняли їсти м’ясо, але дозволяли різати звірів для поданків, та ще казали, що звірі, вбиті для поданку, відродяться колись у постаті кращій; поданки були конечним обов’язком для кожного вірного. Буддисти забороняли і вбивання звірів і поданки, бо, казали вони, поданки – це тільки приключка для прожерливих святців, аби їсти м’ясо. Отож при забороні поданків святецька браманська каста була зовсім не потрібна, бо єдина повинність браманів – це поданки.
Закон Ману похваляє пустельниче життя, але тільки для старих браманів, що мають велику сім’ю, нажилися в світі і сповнили всі обов’язки святецькі. Буддизм ставить пустельниче життя спасенним життям для всіх людей, усіх каст, молодих і старих, бо сам же учитель Будда покинув жінку, дитину і царство і пішов у самотиню, сам Будда був з касти кшаттріїв. Брамани забороняли меншим кастам читати святі книги, буддизм промовляв до всіх однаково. Кшаттрії, принявши нову віру, хутко визволились від браманського дозору, та напевне, що й невільники хутко переймали буддизм, що рівняв усі касти. Хоч буддисти не нападалися прямо на касти, але при буддійських звичаях та вірі касти мусили згинути самі собою, тим брамани повинні були боротися з буддизмом для власного рятунку.
В буддизмі разом з суворими установами єсть багато лагідних слів любові до людей. Кожний буддист (перших віків) уважав повинностю привернути як можна більше людей, аби визволити їх від гріха. Ось одна цікава легенда: Пурна, ученик Будди, недавно привернутий до буддизму, хоче йти научати дикий, варварський люд: Будда вказує йому небезпечність цього завдання:
– Це люди лихі, немилосердні, люті, зухвалі, що як вони тебе зустрінуть прикрими словами, що як вони розлютуються на тебе – що ти тоді подумаєш?
– Я подумаю, сказав Пурна, що певне вони добрі, ці люди, що не б’ють мене ні кулаками, ні камінням.
– А як вони тебе битимуть кулаками й камінням, то що ти подумаєш?
– Подумаю, що вони добрі і лагідні, бо не б’ють мене ні палкою, ні мечем.
– А як вони битимуть і палкою і мечем, що ти скажеш?
– Що вони добрі і лагідні, бо не вбивають мене.
– А як уб’ють?
– Добрі й лагідні ті люди, що визволять мене так легко від цього нужденного тіла нечистого.
– Добре, Пурно, ти можеш іти до них, ти визволений – визволяй, ти потішений – потішай, ти прийшов до Нірванни, приведи ж і других.
Милосердя буддисти уважали за найпершу цноту, вони казали, що треба мати милосердя над кожним створінням. В одній легенді говорится про те, як Будда віддавав себе на поталу тигриці, що не мала чим годувати своїх дітей. В другій легенді розказується, що якось бог Індра дванадцять літ не давав дощу, народ гинув від безхліб’я та від безвіддя. Цар роздавав бідним все, що міг зібрати. Голод не переставав, а хліба не стало, тут прийшов побожний чоловік і став перед царським домом, узяв вазу рішів і положив туда свій остатній шматок хліба: зараз же пішов дощ і полив землю. Потім пішов дощ із рижу, м’яса, олії та муки, потім дощ золотий, срібний та самоцвітний: “як би люди знали, чого заслугує в богів милосердя людське, то хоч би мали остатній шматок хліба, не ззіли б його не поділившися з іншими”.
За милостинею тільки й жили пустельники брамани, тим то вона так і наказується всім в законі Ману. Але браман стався б нечистим, як би прийняв що від людини низької касти. Буддизм скасував таку різницю і дав усім людям цноту милосердя. От легенда: Якось Ананда, найлюбійший ученик Будди, втомився по довгій мандрівці і зустрівши молоду дівчину, що несла воду, попросив у неї напитися. Вона відповіла, що боїться приступити до нього, бо вона з нечистої касти. “Сестро, мовив Ананда, я не питаюсь ні твого роду, ні твоєї касти, я прошу води, будь ласкава, дай мені напитись”. Дівчина покохала Ананду за його добрість і пішла просити Будду, аби поговорив за неї з своїм учеником. Будда сказав їй, що коли вона справді любить Ананду, то нехай так живе, як він. Світло відкрилося очам дівчини, вона побачила свою помилку і почала жити побожним життям в самотині.
Буддисти промовляли однаково і до чоловіків і до жінок усіх каст. Не було у них касти святецької, але були монастирі чоловічі й жіночі, дедалі таких монастирів повстало дуже богато в Індії. Ченці в тих монастирях повинні були зріктися шлюбу, жити милостинею, одежду носити з того шмаття, що валяється по кладовищах, та по смітниках, та по шляхах і шити повинні були власними руками ту одежу. Вони могли мати тільки один кухлик на воду, одну голку, якесь начиння для збирання туди того, що хто дасть. Просити нічого не повинні були ні словом, ні рухом, а мусили ждати поки сам хто дасть. Двічі на місяць повинні були сповідати прилюдно свої гріхи. Кому ж ця установа здавалася надто суворою, той міг собі вийти з монастиря, вічних обітниць не було.
Сам Будда не написав нічого. “Сутрас”, себто слова учителя, були записані його першими учениками, що збиралися в громаду по смерті його; дві другі громади учеників змагалися з єретиками, записали і встановили всі релігійні закони, розділили ix на три частини і назвали “Потрійним кошиком”. Деякі учені знов кажуть, що буддійські книги були написані близько 80 р до Р. X. Не відомо напевне, звідки походить санскритське письмо; деякі вчені кажуть, що воно походить з Вавілону. Думають, що письмо те не в надто давні часи придумане. Воно дуже трудне, має багато букв і в цьому єсть такі знаки вимови, що нашими буквами зовсім би не можна було їх передати. Індійці звуть своє письмо деванагарі – боже письмо.
Індія має хорошу та багату поезію, глибоку і тонку філософію. Але хист будівничий та різьбярській з’явився вже далеко пізніше і то ніколи не дійшов до такої краси, як то по інших народах було. Ні в Ведах, ні в законах Ману не говориться нічого про церкви. Хоч у великих браманичних поемах часто говориться про царські препишні дворці, але з тих дворців не зосталося жодних руїн. Певне вони були поставлені з дерева, бо всі міські будови та стіни тих часів були деревляні.
Перші кам’яні церкви побудували буддисти. Буддійські царі ставили теж монастирі чоловічі та жіночі, шпиталі для слабих людей та звірят. Коли в буддійських книгах стоїть, що боги в церкві встали перед малим Буддою, то це певне вони звичаї своїх часів переносять в давніші часи, як це часто буває в народнії поезії. Певне, що малярство та різьбярство були й за браманських часів, але вони вживались тільки для покраси царських та городянських будов, бо відомо, що постатей божих не робили так само, як і церков. В законі Ману говориться, що ремесники та майстри – люди низького стану. Будда ж обіцяє великі надгороди тим, що роблять постаті божі, так само як і тим, що пишуть і впроважують поміж люд буддійські проповіді.
“Той, хто маючи снагу, зробить постать божу, або напише проповідь, той не відродиться в пеклі ніколи. Він вернеться до житя тільки на сім світі. Не буде йому матірью невільниця, він не відродиться жінкою, не матиме жодної вади, владатиме великим багатством, потім житиме на небі з тисячею небесних жінок”.
Цар Асока поставив 84 церкви і там поставив 84 постаті Будди, “очі всіх тих постатів були скінчені всі в одну хвилину”. Хоч Будда вмер 221 рік до того часу, але всі були певні, що постаті схожі до нього, бо цар попросив царя зміїв, що жив богато тисяч років і бачив Будду, щоб він прийняв на себе постать Будди, аби майстрі могли знати, як робити.
В цейлонських книгах говориться, що цейлонський цар Патісса, привернутий до буддизму місіонерами Асоки, наказав поставити у своєму царстві багато церков, де були змальовані різні випадки з життя Будди. Острів Цейлон був до того часу під владою дияволів, але вони повтікали перед світлом нової віри, “як темрява ночі гине перед промінням сонця”. Асока дав Патіссі різні святі речі, що зостались від Будди, і гиллячку з святої Бодіманди (дерева мудрости). ІІотісса посадив ту гиллячку і вона швидко пустила корінь. Розказують теж, ніби сам Будда під час остатнього свого втілення прилетів через море на Цейлон і там на одній горі видно й до цеї пори слід від його ноги.
Після того як брамани близько VІІ ст. до [помилково – треба після] Р. X. прогнали буддистів з Індії, то буддисти розійшлись по сусідніх країнах, а найміцніше стали на Цейлоні. Там вони жили сливе тисячу років поруч з браманами. Стара і нова віра погодились між собою: з Будди зробили втілення Вішну. За той час були побудовані найславніші церкви індійські. Деякі з тих церков висічені з цільної скелі, деякі викопані мов льохи під землею, або видовбані, мов печери. Печери – це найдавніші церкви і там видно, що почитування Будди було разом з почитуванням Сіви. В других місцях знов віра в Будду змішалася з вірою в Вішну. Єсть теж церкви (пагоди) пірамідальні, але то вже пізніших віків. На будовах буддійських завжди так багато оздобної різьби, що не раз аж трудно розібрати шталт будови. Постаті богів не мають ні краси, ні зграбности, ні правди життєвої. Часто ті боги мають звірячі голови, або часом по скілька рук, ніг та голов. Описувати церкви буддійські та долю буддистів після виходу з Індії тут не приходиться, бо це належить до пізнішої історії.
Брамани боролися з буддистами не так через віру, як через причини громадські. Брамани могли прийняти Буду, як прийняли Сіву, а Нірванна мало різнилась від Брами. Але от проти міцної касти браманської стала потужна каста чернеча буддійська, набрана зо всіх каст, і з того повстала боротьба. Царі та простий люд більше горнулись до буддизму, однак все ж стара віра мала над ними владу. Боротьба тяглася сотні літ. В кінці стара віра взяла гору, а нова мусіла вступитися з Індії. Зате вона міцно стала на Цейлоні і розійшлася геть далеко на північ та та на захід.
Буддизм панує тепер в Індокитаї, в Тібеті, в Монголії, в Китаї та в Японії. Будду звуть в Китаї Фо, а в Сіамі Пот. Китайський вчений Ма-Туан-Лін каже: Фо слово чуже і значить цілковита мудрість. В Японії з Сакії зробився Хака або Ксака, в Сіамі Срамана-Гаутама став Самана-Кодом. Перше в Європі думали, що то ймення якихсь інших богів, але потім через філологію довідались, що то тільки перекручені ймення Будди. Буддійська віра найбільш має вірних. Святців буддійських надто багато і владу вони мають страх велику. В буддизмі багато забобонів, він вимагає суворої побожності, і тримає люд в міцних релігійних путах.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)