Герасим’юк Василь – Старовинний пейзаж

Спинився. Внизу ще шуміли роки навіжені…
Немов у забуте століття зайшов
і стоїш.

Поблизу в тумані повільно бредуть прокажені.
Дзвіночки про них сповіщають,
сповільнюють вірш.

І сиплеться попіл па трави старі і короткі,
і подув залізний плече, як вода, відчува.
Якого ще треба терпіння,
навіщо і доки?
Яка ще потрібна душа
і яка голова?

Небесні потоки лягли унизу на каміння,
і древні, забуті отари в тумані висять…
Якого ще, доки й навіщо
потрібно терпіння?

Які колокільця
про хвору ходу сповістять?

Герасим’юк Василь – Старовинний пейзаж вірш.