Василь Симоненко – Жорна

Натуга на руках,
від втоми чорних,
здувала жили,
ніби мотузки.
Каміння клацало зубами
в жорнах,
жувало жовті зерна на друзки.
І сіялось не борошно,
а мука…
При тьмяному мигтінні каганця
жіночі ніжні
материнські руки
тягли за ручку
камінь без кінця.
Журливо мліли очі сумивиті,
і борошно,
мов біла кров, лилось…
Це все було
в двадцятому столітті,
що грозами над нами пронеслось.
Ми часто чуєм
радісну зловтіху
у голосі ворожому,
чужім,
що заглядали кривда
й люте лихо
у наш –
для щастя виведений – дім.
Хай сатаніють
виродки од крику –
нас не знобить
од їхньої хули:
нам жорна ті
із кам’яного віку
на танках варвари
з Європи привезли.
І то для них
таки й була наука,
коли –
у всього світу на виду, –
немов у жорнах,
дужі наші руки
перемололи варварську орду.
Народе мій!
Титане непоборний,
що небо підпирає голубе!
Твій гордий подвиг
не принизять жорна –
вони лиш возвеличують тебе.
Дарма біситься
злість ворожа, чорна –
нічим не очорнить
твоєї боротьби!..
Цілую руки,
що крутили жорна
у переддень космічної доби.



Василь Симоненко – Жорна вірш.