Мозолевський Борис – Дорога

Веселинове спало,
Миколаївка теж.
Я вертався зі школи
розгрузлим степом –
Найдрібніша билинка
у світі без меж
Із малесеньким серцем,
що билось нестерпно.

Від макухи і висівок
був я кволий і миршавий.
А країна підводилась
по війні із руїн.
Я пишався п’ятірками
й першими віршами,
Тим, що харчу колгоспного
на дурничку не їв.

І тоді моє серце
злітало над хмари.
Я виразно вже бачив,
як над світом зросту.
Як прийду колись легінем
до Шпоріної Тамари,
І скажу, що люблю її,
й принесу їй фату.

А було те зробити
ой-ой-ой як непросто,
Бо була ж її мама –
аж-аж-аж медсестра!

В неї друзі в районі,
в неї дім на помості,
І горить у кабиці
не кізяк, а костра.
Та ставав я у мріях
вже героєм за далями,-
Як такому відмовити,
як його не любить?..
Як згадаю, життям
вже на місце поставлений,-
Аж палаю від сорому,
аж душа защемить!
Не судилось тоді мені
дорости до Тамари.
На двадцятому році
я зробив розворот,
Й повела мене доля
на завод, в кочегари,
Де зустрів, як свого, мене
робітничий народ.
Не стелило життя мені
килими попід ноги.
Нам Вітчизна роботою
гартувала серця.
Вже неначе ступаю
й на мости калинові,
А дорога – все далі,
і нема їй кінця.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Мозолевський Борис – Дорога вірш.