Діалог
1. У клубі
Натовп людей, промови, гамір. Одна пара, Монтаньяр і Жірондист, в палкій сперечці одбивається від гурту і кінчає на одшибі почату розмову.
Монтаньяр
Послухай, громадянине, ти знаєш,
Я, монтаньяр, ненавиджу тебе
І всі твої великопанські мрії.
Жірондист
Великопанські?
Монтаньяр
Вже ж, великопанські!
Зреклися ви титУЛів, привілеїв
І хартій паперових лиш на те,
Щоб хартії неписані дістати,
На привілей посвітачами бути,
Героями для всіх віків потомних.
Ви Цезаря свого не пощадили,
Аби на титул Брутів заслужити.
О, тії Брути! Се ж і є те кодло,
З якого Цезарі виходять потім!
Хто хоче буть республіканцем добрим,
Хай гострить меч на Брута щонайперше.
Жірондист
А Цезарям Своїм хай б’є чолом,
Бо тії дозволяють всім, хто хоче,
На голову, посвячену тріумфом,
Болотом кидать, жартами масними, –
Все стерпить голова, аби жива.
Монтаньяр
(дивиться на голову Жирондиста)
А нежива стерпіти може й більше.
Жірондист
Ні, громадянине, до неживої
Болото вже не пристає так легко,
А надто, як ще й кров її обмиє…
Кров Цезаря проливши, Брут обмив
Усе болото цезарських тріумфів.
(Задумується.)
Не думав він про се, меча здіймавши…
Монтаньяр
А то й не зняв би?
(Заглядає Жірондистові в вічі.)
Жірондист
(зітхає)
Може б, і не зняв.
Монтаньяр
(щось записує собі в книжечку)
Спасибі, громадянине!
Жірондист
За віщо?
Монтаньяр
Про те вже знаю я… скажи одно:
Замість болота ти хотів би крові,
Чи все ж пречиста діва гільйотина
Для тебе зависока?
Жірондист
Се ж до чого?
Монтаньяр
Так, ні до чого, жарт! Бувай здоров!
Розходяться.
2. В тюрмі Консьєржері
Жірондист
(увіходить у свою камеру і, спиняючись на порозі, звертається до товаришів, що на коридорі)
До завтрього, товариші! Запевне,
Побачимось…
Жірондистка
(з коридора)
На ешафоті, може!
Монтаньяр
(тепер він тюремник)
Не вільно розмовляти, громадяни!
Вже спати час. Позамикаю всіх.
Всі розходяться. Жірондист зачиняє в своїй камері двері від коридора. Чутно, як Монтаньяр замикає їх на ключ. Жірондист сідає читати. Який час тиша, далі бренькіт ключа в замку, відчиняються двері, увіходить Монтаньяр.
Монтаньяр
Добривечір, мій Бруте!
Жірондист
Що вам треба,
Мій пане?
Монтаньяр
Се чому так титулуєш?
Жірондист
Бо “громадянин” – недоречний титул:
Шпиг і тюремник – пан тепер над нами,
Та до громади з ним ми не пристанем,
То й назви “громадянин” не дамо.
Навіщо теє зайве лицемірство?
Монтаньяр
Як так, то й так. Негречність я прощаю
Тому, хто завтра йде на ешафот.
Жірондист
(міниться на лиці, але промовляє спокійним голосом)
Я завтра йду? Ти се напевне знаєш?
Монтаньяр
Так, напевнісінько.
Жірондист
Лиши мене,
Я мушу листи написать.
Монтаньяр
До друзів?
Так всі ж вони, ті друзі, незабаром
Тобі услід підуть – чи варт писати?
Я б не трудився.
Жірондист
Я писати буду
До незнайомих друзів. Я лишу
Свій заповіт нащадкам по ідеї.
Монтаньяр
Даремна праця.
Жірондист
Ти, як ниций кат,
Хотів би знищити не тільки тіло,
А й розум, виточив би вкупі з кров’ю
Мою ідею!
Монтаньяр
Якби так, без крові,
Я з тебе виточити міг ідею,
То кров і тіло хай би пожили.
Жірондист
Таке життя було б од смерті гірше.
Але не діждеш ти, бо за ідею
Ми всі готові вмерти як один.
Монтаньяр
Та чи вона за вас готова жити?
Жірондист
Ідея – вічна.
Монтаньяр
Як і ваше тіло,
Ні більш, ні менш.
Жірондист
Та що се ти говориш?!
Монтаньяр
Вкажи мені ідею, що жила
Хоч трохи довш, ніж покоління людське?
Жірондист
А християнство?
Монтаньяр
Скільки поколіннів,
То стільки й християнств було на світі,
Коли не більше. Не зогнив ще хрест
Після розп’ятих, як уже в ідею
Гнилизна кинулась і ті “церкви”,
Мов плями цвілі на сирій будові,
Повстали на громаді християнській.
Проказою взялася Візантія,
І Рим живим мерцем одразу став
І заразив собою всі народи.
Жірондист
Але ж бо не в церквах жила ідея,
А в людях тих, замучених героях,
Що так одважно йшли на муки й смерть.
Монтаньяр
А з ними вкупі йшла на смерть ідея.
Бо, сам скажи, в кому ж було їй жить?
Жірондист
В нащадках тих героїв.
Монтаньяр
Ті нащадки
Вже не були героями самі,
Вони були панами, вояками,
Рабами і попами, ну, чим хочеш,
І християнство стало панувати…
Воно з людьми жило, з людьми й мінилось.
Як думаєш, се ж може буть, що з тіла
Апостола Петра зросло колись
Те дерево, з якого трон вигідний
Для папи римського майстри зробили?
Що більше вічне – тіло чи ідея?
Таку й твоєму тілу вічність дасть
Пресвята діва наша гільйотина.
От перше – голова з плечей впаде
І в кошику опиниться низенько,
А кров із жил напоїть ту травицю,
Що проросла навколо ешафота,
А решта крові піде вкупі з тілом
В землі перебувати всякі зміни
Такого ж вічного життя, як те,
Що випало на долю християнству,
Та випаде й твоїй ідеї вічній.
Ви всі зогнити маєте, мій пане.
Жірондист
Коли се так, то вже ж не тільки ми,
А й славні переможці монтаньяри.
Монтаньяр
Запевне так! А тільки в тому річ,
Хто перший зогниє, а хто остатній,
Чий світ раніше згине.
Жірондист
Як-то світ?
Монтаньяр
Невже ти не додумався до того,
Що кожний мозок має власний світ?
Що жірондист живе на іншім світі,
Ніж монтаньяр? Що ми будуєм різне,
І на твоїй підвалині не може
Стояти те, що встоїть на моїй?
І хоч ні ти, ні я того не знаєм,
Кому й чому підвалини послужать,
Та кепський був би з мене будівничий,
Якби я не хотів міцніше класти
І в праці переважити тебе.
Жірондист
Навіщо?
Монтаньяр
А на теє, щоб сказати:
Я найсильніший, поки я живу,
І через те я житиму найдовше.
“Ти довголітній будеш на землі” –
От де правдива вища надгорода
Народам, партіям та й одиницям.
Жірондист
(через хвилю задуми, сумно)
Як здумаю про ту нещасну землю,
Злочинами порослу, злиту кров’ю,
То мимохіть слова в душі зринають:
Ні, наше царство не від сього світу!
Монтаньяр
А, в добрий час! От знов велике чудо
Пречистої мадонни-гільйотини!
Се жірондист перед лицем її
Культ розуму зміняв на культ містичний.
“Як чорт зостарівся – в ченці пішов!” –
Говорить наша приказка французька.
Що ж, як роздумати, воно й практично:
Сей світ чи сяк, чи так пропав для тебе,
То варто хоч “того” запобігати.
Хто знає, може, й сам Лавуазьє
Забув науку всю для “отченаша”
В останній час.
Жірондист
Лавуазьє умер?!
Монтаньяр
Авжеж, на ешафоті, як годиться.
Жірондист
Не вірю! Се неправда! Се занадто
Злочин великий – навіть і для вас!
Монтаньяр
Вже ж сам я бачив голову його
В руках в багряноперстого Самсона.
Жірондист
Нещасна Франція!
(Затуляє обличчя руками.)
Монтаньяр
В чім тут нещастя,
Коли ти віруєш в ідею вічну?
Хіба ж не все одно, в котору скриню
З кісток та м’яса перейде ідея –
Тож їй не першина мінять домівку.
Чи зветься скриня та Лавуазьє,
Чи там який Дюпен або Лера?
Ото, не мав би я чого журитись!
Жірондист
Іди ти геть від мене, сатано,
Не труй мені хоч сих годин остатніх!
Коли не тямиш ти, що для ідеї
Людина геніальна є той фокус,
В який збирається її проміння,
Розсіяне по частках межи нами,
Та що ж ти тямиш?
Монтаньяр
Тямлю з сеї мови,
Що, певне, добрий фокусник з ідеї
Далеко кращий, ніж промовець з тебе.
І що ж, скажи, як знищити той фокус,
То може так навік розпорошитись
На часточки ота ідея вічна,
Що потім і ложками не збереш?
Жірондист понуро мовчить і демонстративно розгортає книжку, ніби збирається читати.
Монтаньяр
(не вважає на те, тільки приступається ближче і говорить трохи іншим тоном)
Сказати правду, якби я так думав,
А ще до того почував себе
Котримсь із фокусів таких – запевне,
Всі жірондисти – фокуси ідеї! –
То я б не дав на частки розточитись
Своєму божищу задля тріумфу
Бездушної якоїсь гільйотини.
Я б сам собі метою став, з’єднавши
В єдиний культ пошану до ідеї
І до своєї власної особи.
Жірондист
(не дивлячись, неохоче)
І що ж би ти зробив?
Монтаньяр
Ось подивися,
Я на відпОВідь фокус покажу.
(Раптом дістає з кишені шнура і накидає петлю на Жірондиста, той зривається, зляканий несподіванкою. Монтаньяр сміється.)
Та не лякайсь! Було б іще дурніше
Завісити тебе, аніж тобі
Любити гільйотину більш над шнура.
Се я тебе навчити хочу штучки,
Що зветься “утіканкою”, – дивись!
(Витягає з кишені пилку.)
Ось пилочка, як ниточка тоненька,
А там в вікні залізні грубі грати.
Ну, хто кого перегризе?
(Підходить до вікна і швиденько пиляє грати.)
Чи ба!
Де тонко, там не рветься! От так фокус!
(Виймає грати геть.)
Тепер дивись: тут ти, тут шнур, тут гак,
А тут вікно. Шнур зачепи на гак,
Сам на вікно і вниз по шнуру гайда!
Була тюрма з тобою? Раз, два, три!
І вже тюрма без тебе – розумієш?
Се фокус легкий. Я мудріші вмію.
Жірондист
(дивиться німий від здивування на всю оруду. Далі мов од сну прокидається)
Я розумію: справді се вже фокус
Мучительства найтоншого.
Тюремник показує засудженому волю…
Так, легкий фокус, – зветься “кіт і миша”.
(З огидою одвертається.)
Монтаньяр
(сміється)
Ну, та й догадливі сі жірондисти!
Невже ти думаєш, що монтаньяр
Не вміє й поступить без гільйотини
Чи без її почесної родини
При боротьбі супроти вас?
Жірондист
(холодно)
Не тямлю,
До чого се ти кажеш.
Монтаньяр
Пригадай
Ту лекцію, що я колись від тебе
У клубі записав. Дивись сюди!
(Показує, розгорнувши свою книжку з нотатками.)
Жірондист
(читає вголос)
“Кров Цезаря проливши, Брут обмив
Усе болото цезарських тріумфів”.
Так що?
Монтаньяр
(нетерпляче)
Кого карає гільйотина,
То перше розум одбере! Се ж ясно:
Я думаю, що й з Брута все болото
Обмила кров, пролита при Філіппах,
А то б, либонь, вже не така чистенька
Фігура ся в історії була.
Я думаю, що з ласки гільйотини
Madame Роллан ще попаде в пречисті,
Незгірш від тих Лукрецій та Віргіній,
Що теж хто зна, чим за життя були.
Я думаю, що досить монтаньяри
Трудились, обмиваючи всі бруди
На жірондистах. Зрозумів тепер?
Жірондист
Я зрозумів, що все-таки страшна вам
Ідея наша, бо вона воскресне
З крові, як фенікс з полум’я, і сили,
Нової сили набере з крові
Посвячених їй мучеників. Бачу,
Хотів би ти, щоб я ідею зрадив,
Покинувши товаришів, прийнявши
Рятунок з рук нечистих, а тоді
Ти міг би, вихваляючись, казати:
Такі ж вони усі, ті жірондисти!
Так ні, не дам тобі я сеї втіхи!
Раз тільки зійде сонце надо мною,
Щоб глянути, як в пурпур благородний
Кров жірондиста зміниться для шати
Ідеї вічної!
Монтаньяр
Скажи мені,
Яку ідею скриня та ховала,
Що звалась за життя Луї Капет?
Либонь, ніякої? Чому ж тепер
Імення се дива справдешні творить
В Вандеї та в Бретані? Не в ідеї,
Мій пане, сила, а в самій крові,
У пурпурі, мовляв ти, благороднім.
Здери порфіру з Цезаря – він раптом
Звичайним, голим чоловіком стане;
Накинь порфіру крові на Бурбона,
І не один повірить, що то Цезар,
Та й власного ще пурпуру додасть
Йому на шату. Кров – се так, як пара,
Що в літню спеку повстає з землі,
Здіймається високо, аж до неба,
І звідти падає дощем на землю,
Щоб знову парою здійнятись в небо;
І так би цілий рік ішли дощі,
Якби ніколи вітру не бувало.
Мені здається, що кривава пара
Занадто вже згускла над нашим краєм
І час би вже тій хмарі розірватись
Та дати просвіток, бо сей потік
Червоних хвиль ось-ось пойняти може
І нашу Гору.
Жірондист
(іронічно)
Се було б найгірше!
Такий спасенний Арарат втопити!
Коли до сього треба ще долити
Потоп кривавий, то не жаль мені
На те своєї крові. Сподіваюсь,
Що власне ти в моїй крові заллєшся.
Монтаньяр
Яка ж користь від того для ідеї?
Жірондист
А що тобі? Не віриш ти в ідею.
Монтаньяр
Не вірю я, а ти? Либонь, тепера
Ти лекцію від мене перейняв.
Так слухай же: я справді ні на мить
Не вірю, щоб ідея поборола
Живую людську силу; зогниє
Ідея ваша вічна ще раніше,
Ніж кров твоя втопить мене здолає.
Наш підмурівок буде все ж міцніший,
Недарма зветься він Горою. Сила
Вродить повинна силу, а примари
Примарами зостануться. Се я
Так думаю, і вже через те саме
Тобі так думати зовсім не личить.
Ти мусиш думати, що вже вас обмаль
Зосталося – ідеї оборонців,
Вас, фокусів одвічного проміння;
І щоб не дать промінню розточитись
У порожнечі світовій, ти мусиш
Перш над усе життя свого глядіти.
Подумай, що коли б Лавуазьє
Втік позавчора за кордон? Сьогодні
Вже б, може, світ багатшим став на світло.
Тепера жди “до другого пришестя”,
Поки природа знов збудує скриньку
Таку, як був отой Лавуазьє.
Хто зна, чи наші правнуки діждуться!
Хіба Лавуазьє не мав би права
Академічним заквітчатись лавром
Іще хоч раз, ну, просто хоч на те,
Щоб глянути на себе у свічадо.
Який в тім глузд, що голову його,
Начиння геніальне, кат Самсон
“до коша” кинув, як шпурля редактор
Бездарний твір якогось там писаки?
Навіщо се? Щоб невіглас прийдешній
Побожно промовляв “Лавуазьє”!
В той час, як сам Лавуазьє вже стане
Таким, що й здумати про нього бридко.
Отак і ти заляжеш перегноєм
В землі французькій з тим, щоб відродилась
Колись ідея вічна жірондистів
Для невідомих, може, ще й негідних,
Нащадків ваших, ні, скоріше наших,
Бо тілом Ми переживемо вас.
Хіба ж не краще десь в чужому краю
Зібрати в фокус розуму живого
Усе проміння вашої ідеї
Та й кинути її ясним перуном
На нашу Гору? Може б, розкололась
Гора надвоє і скоріше впала
В криваве море – без твоєї крові.
Ото була б послуга для ідеї
І помста за товаришів-героїв!
Невже гадаєш ти, що є прибуток
Якийсь товаришам з твоєї смерті?
Невже ти так свій розум легковажиш,
Талан свій зневажаєш, всім відомий,
Що думаєш їх кров’ю переважить,
Червоною солоною водою?
Се був би вічний сором для ідеї!
(Жде відповіді.)
Жірондист мовчить.
Ну, я скінчив. Я щиро говорив,
А ти подумай щиро, без котурнів,
Без пафосу фальшивого.
Жірондист
(мимохіть)
Се вперше,
Що я готов зненавидіти щирість!
(Люто до Монтаньяра.)
Скажи мені, де ти береш отруту,
Що так в очах, не криючися навіть,
Зумів мені всю душу отруїть?
Я міг би знов сказать тобі: не хочу
Твого рятунку! Але ж се неправда:
Ти здер порфіру з мученської смерті,
І я кістяк струхлілий, голий бачу,
Замість геройської апофеози.
Огида, жах мене проймає, розпач,
Вся кров моя повстала проти смерті,
Як у вола на ревищі. О, гАНьба!
З яким лицем я їхатиму завтра
На гільйотину? Сором всій жіронді
За мене буде! Що й кого врятує
Така ганебна смерть?..
Убий мене!
Убий же, клятий кате, душегубе!
Убий тепер, щоб завтра не вбивать!
Монтаньяр
(холодно)
Сі декламації, мій пане, зайві,
Трагедія класична вийшла з моди.
Професія моя для вас відома,
Ви добре знаєте, що се не я,
А кат Самсон вас мав би завтра вбити, –
До чого ж тута я?
Жірондист
Хіба ж не ти
Мене в тюрму загнав своїм поклепом?
Монтаньяр
Не криюся (поправка: не поклепом,
А правдою, – я тільки показав
Записані слова).
Жірондист
Ти ж добре тямив,
Чим ся тюрма скінчиться?
Монтаньяр
Вже ж я тямив,
В той самий день і шнур оцей купив,
І пилочку, щоб бути наготові,
Бо вирок міг наспіти кожен день.
Жірондист
Скажи, навіщо ж та тюрма була,
Коли ти сам надумав визволення?
Монтаньяр
А як би ж я інакше міг примусить
Аристократа вічної ідеї
Прийняти з рук плебейських монтаньярських
Життя й рятунок?
Жірондист
Нащо се тобі?
Монтаньяр
Я раз сказав і знов сказать готовий:
Я, монтаньяр, ненавиджу тебе
І всі твої великопанські мрії.
От я тепер даю тобі життя,
І ти його прийнять від мене мусиш
Так, як прийняв усі мої софізми,
Що я тобі в твоєму стилі плів.
Адже ти мусиш? Правда ж? Ти приймаєш?
Жірондист
Послухай, жирондистів є тут більше,
Чого ж ти, власне, обібрав мене?
Монтаньяр
Такий мій смак і добра воля, пане.
Я в вас свого професора шаную
За лекцію історії геройства…
Та годі вже базікання того!
Ми тільки час уводимо. Я знаю,
Що ти таки полізеш у вікно,
Хіба ж не можна се зробити просто?
Які актори всі ви, жірондисти!
(Спускає шнура, причепленого до гака, за вікно.)
Що є простішого? Берись і лізь
Та поглядай у діл, а я тим часом
Там стану долі з ліхтарем закритим
І буду подавати гасла світлом:
Одкрию – значить, можна лізти далі,
Закрию – значить, треба притаїтись.
Долізеш в діл, а там вже клопіт мій,
Як переправити тебе ще й далі.
Жірондист мовчки, зціпивши зуби, подається до вікна.
Монтаньяр
(на порозі, усміхаючись)
Годилось би хоч “дякую” сказати.
Жірондист
За правду треба правдою платити:
Я, жірондист, ненавиджу тебе
І всі твої глибокохамські вчинки!
Монтаньяр кланяється з іронічним усміхом і зникає з порога. Жірондист кидається до пера, рука тремтить від поспіху і непевності в думках, далі він кидає перо, нічого не написавши.
Нічого я не можу написати!
Та й все одно… вони б не зрозуміли…
За вікном знизу чутно тихий свист. Жірондист здригнувся, іде до вікна, приладжується і починає спускатися по шнуру за вікно.
3. На еміграції
Жірондист-утікач ходить по містку над глибоким яром, де на дні шумить прудкий потік. Вдалині леліє Констанцьке озеро і мріють снігові верхів’я гір.
Жірондист
Гнітить мене твоя краса, чужино!
Занадто гарне ти, моє вигнання!
Занадто вільна ти, моя в’язнице!
І тужу я до стін Консьержері,
До тих понурих свідків героїзму,
Товаришів високих дум і вчинків.
Ті мури, мов живі, неначе тямлять
І біль розлуки, й тугу поривання,
Й високе щастя жертви для ідеї,
І муку сумнівів, і радість мрії,
І смерті неминучої трагізм.
Проречистії мури! Скільки душ
Їм заповідало думки та мрії
В реченнях мудрих та в огнистих строфах,
І вірний камінь речником зостався
Людей, що поніміли під залізом.
А сії гори – в них немає мови.
Всі наші муки, й щастя, й боротьба
Для них ніщо. Вони стоять одвіку,
Стоятимуть довіку. Людські руки
Їм не давали ні краси, ні сили.
Не людська злість яри сі поточила,
Не людський гнів громи ті породив,
Що населяють гомоном узгір’я;
І чистий сніг на тих недосяжних
Далеких верховинах щось говорить,
Але таке, на що нема луни
Ні в слові нашім, ані в нашім серці.
Не думав я, страшна Консьєржері,
Що я колись затужу за тобою,
Бо я гадав, що вже такої кари
Не вигадав би й монтаньярський розум.
Якби я вірив у лихого духа,
Я думав би, що то сам сатана
Подав мені ту думку, щоб я сам
Для себе став метою…
Якби я
Тієї думки не прийняв у кров,
У серце, в глибину щонайтайнішу,
Я б, може, так тепера не тужив.
Я б тішився, що прийшлим поколінням
Послужить, може, нащось сяя туга,
Сей жаль безумний за нелюдським щастям
Свідомого конання для ідеї.
Я думав би, що ті дрібні рядки,
Які щодня кладу я на папері,
Колись народами здолають править;
Що сі ватаги чорних, дрібних літер
Колись повстануть цілим дужим військом
Одважних месників за нашу долю, –
Але тепер я вже не вірю в се.
Я знаю те, ще кожний сам за себе –
І месник, і борець або – ніщо,
Бо кожний має тільки власну долю,
Бо кожний в світі може тільки жити
Або вмирати, третього ж нічого
Не суджено на сьому світі людям.
Тепер же я виразно, ясно тямлю,
Що я вмираю, що гірська хвороба
Мене взяла на чистих високостях
Ідей абстрактних, розуму та думки.
Мені здається, що от-от всі пори
Почнуть точити кров і я загину,
Як мандрівець на глетчері найвищім,
Де грудям дихати надміру легко,
Над людську силу…
Там було життя,
Між тими мурами, де кожний вечір
Здавався нам остатнім. Там життя
Було зІБране, наче в тому шкельці,
Що промені порізнені єднає
В одну сліпучу та палючу цятку.
Звичайний крамар там ставав героєм,
Там невіглас робився геніальним,
Одна хвилина там давала більше,
Ніж всі три роки, що прожив я тут.
І як людина в передсмертних муках
Часами має просвітки маленькі,
Коли здається, що вступає сила
В змарніле тіло, так і я часами
Тут оживав на невелику мить,
І серце билось так, мов у живого,
І забувалися сі вічні гори
І ся чужа краса. Такі хвилини
Були тоді, коли мені ще слали
Із Франції листи. Тепер вже рік,
Як я не маю їх…
Не знаю сам,
Чи я клясти, чи я святити маю
Той час, як я з неволі йшов на волю, –
Чи з волі у неволю – як сказати?
А тільки я ніколи не забуду
Ні тої ночі, чорної, як горе,
Ні того світла, що внизу горіло,
Запалене рукою монтаньяра.
Я все дивився в діл, в безодню ночі,
Де тільки й бачив я що ярий вогник,
Немов пекельне око. Я тремтів –
Не знаю сам, від страху чи від щастя.
І досі тямлю, як тоді боявся,
Щоб шнур тремтячий по вікні не стукав
І не дзвенів по гратах. Се була
Найвиразніша думка. Більш нічого
Не вмів би я словами розказать
З того, що думалось і почувалось.
А все-таки се був остатній час,
Коли життя було живе навсправжки.
Чи вернеться коли таке життя?
Чи я ще буду хвилею живою
В живому морі, перестану бути
Могильним каменем на гробі справи
І ясної ідеї жірондистів?
Колишні братні хвилі прокотились
І зникли всі в червонім морі крові,
Та зникли й ті, що їх туди загнали.
Любов моя й ненависть – утопились…
Але невже немає інших хвиль,
З якими міг би я поплисти згідно
Або без сліду розточитись в них?
Хоч би часинку погуляти буйно
Серед батов товаришів нових!
Нехай би кидали мене та розбивали
Об гострі скелі, гуркотом валів
Глушили б голос мій, дрібним камінням
Та піною мені мутили барву, –
Змагався б я, боровся, поривався,
Тремтів би за життя своє хвилеве,
Але я жив би. Я б людей любив,
Людей ненавидів, а не привиддя,
Не тіні вмерлих… Певне б, знов були
Шпіонські підступи, суди неправі,
Глум ворогів, товаришів безсилля,
А потім, може, знов Консьєржері.
Та все була б десь вдалині надія,
Хоч би на чорну, безпросвітну ніч,
Що визволяє в’язнів із неволі…
…Неслава! глум! До чого я дійшов?
Он сонце вже спускається за гори,
Воно ж було якраз над головою,
Як я сюди прийшов, а я ще й досі
Ходжу по сьому хибкому містку
І що роблю? На долю нарікаю!
От забавка! Якраз для жірондиста,
Що поклонявсь колись одній богині,
Богині Розуму. Молися ж їй,
Душе моя, молися їй ретельно,
Як той, хто бачить свій остатній час!
Нехай вона хоч знак який покаже,
Куди звернути з сього роздоріжжя
Між смертю і життям: чи в той потік,
Аби хоч раз його невинна піна
Почервоніла від живої краски,
Чи на дорогу з волі у неволю?
Для сього ж бо мені не треба навіть
Ні ночі темної, ні ліхтаря…
З поблизької колиби виходить старенька жінка і гукає на Жірондиста.
Жінка
Гей, громадянине!
Жірондист не чує за своїми думками.
Ласкавий пане!
Жірондист усе-таки не чує. Жінка підходить до містка і, діждавшись, як Жірондист ступив на твердий грунт, торкає його за плече.
Пробачте, пане, що перебиваю…
Жірондист
(стрепенувся)
Ні, добра жінко, се зовсім нічого!
Жінка
Я знаю, в вас думки, либонь, премудрі
Все про науки, про високі справи.
Але живий живе гадати мусить.
Жірондист
Ви проти чого се? Хто вам сказав?
Жінка
Та так воно говориться. Я, власне,
Сказать хотіла, що вечерять час,
Бо вже, дивіться, й сонечко заходить,
А ви ж таки давно, як від обіду.
Жірондист
А, ви про се…
(На хвилину задумується, потім жваво обертається до жінки.)
А що я поспитаю
Вас, паніматко? Ви могли б до рана
Приготувать мені харчів, ну, так
Хоч днів на два або хоч і на більше?..
Жінка
Куди ж се ви збираєтесь?
Жірондист
(усміхається)
Не знаю…
Се я ще так… але таки могли б?
Жінка
Чому ж? Як треба…
Жірондист
Син ваш дома є?
Жінка
Ще дома. Завтра знову піде в гори.
Жірондист
В які ж він гори піде?
Жінка
Та туди,
В французький бік.
Жірондист
Чи він мене прийняв би
Товаришем з собою у дорогу?
Жінка
Чому ж би ні? А то й спитати можна.
(Гукає.)
Конраде, йди сюди!
Виходить молодий хлопець у швейцарському гірському вбранні.
Жірондист
(до нього шпарко)
Ви йдете в гори?
У французький бік? Куди?
Конрад
Аж до Нансі.
Жірондист
Візьміть мене!
Конрад
Я йду надовго, пане!
Чи звикли ви ходити так далеко?
Поки туди, а поки знов назад…
Жірондист
Назад не треба…
Конрад
Як?.. А, розумію.
(Тихо.)
Давно я, власне, ждав такого слова.
Жірондист
Чому?
Конрад
Бо я вас бачу кожний день.
(Звертається до старої жінки.)
Ладнуйте, мамо, нам харчі в дорогу!
[29.08.1905, Зелений Гай]
(1 votes, average: 5,00 out of 5)