Леся Українка – Поворіт

Країно рідная! ох, ти далека мріє!
До тебе все летять мої думки.

Їм страшно й радісно, якась надія мріє…
Так з вирію в свій край летять пташки.

Чи не здається їм, що принесуть з собою
Новії, ще не співані пісні,

Що в краю темному, сповитому журбою,
Блиснуть пісні, мов блискавки ясні.

Се вже було колись… Се вже не раз бувало:
Я на чужину йшла шукать надій –

Як в рідній стороні мені їх бракувало –
І обновлення силі молодій.

Я марила весь час про воріття хвилину
Серед чужого, іншого життя, –

Та завжди першую колючую тернину
Приносила хвилина воріття.

Холодний зброї блиск, от перше привітання,
Кордонні вартові непривітні…

“Чи ми вертаємось, чи йдемо на вигнання?” –
Питалися мої думки й пісні.

Мене знов обступила тісна, щільна
Неволі рідної знайомая стіна,

І кожна думка там, що народилась вільна,
Враз блідла, мов невільниця сумна.

Там ангел помсти злий, суворий дух темниці,
Проймав мене знов зором огневим

І мрії чистії, мої гірські орлиці,
Геть розганяв мечем своїм кривим.

Спотворено тоді пісні мої бриніли,
Оті нові, неспівані пісні;

Стурбовано думки крилами тріпотіли,
Мов над огнем метелики нічні.

Не раз було мені так прикро, непривітно,
Як у безлистім гаю під дощем,

Мов у глухую ніч, і жаско, й неохвітно,
І серце знов заходилось плачем.

Тоді мені ота далекая чужина
Здавалась краєм вічної весни.

Так перелітная приборкана пташина
Про вирій смутно марить восени.

5.06.1899



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Леся Українка – Поворіт вірш.