Що всі народи індо-європейські жили колись спільно, се видно з їхніх мов, звичаїв та віри, але жоден з тих народів не пам’ятає ні про те спільне життя, ні про те, як вони розійшлися з свого первісного рідного краю. Учені думають, що певне якісь монгольські орди розігнали арійців з їхньої сторони.
Плем’я санскритське (воно вважається найстаршим), перейшовши кряж Гіндукуш, розійшлося по долині Інду, потім, значно пізніше, дійшло до долини Гангу, а далі зайняло і весь півострів Індію. Плем’я зендське пішло в Бактріану і розійшлося по Мідії та Персії.
Гімни Веди нічого не згадують про первісну сторону арійців. Здається, що громадське життя почалося для арійців уже в долині Пенджаб (долині Інду). Тільки західні арійці або іранці (перси та мідійці) заховали пам’ять про свою давню Аріану. Є відомості, що мідійці спершу звались арійцями, а сторона між Персією та Бактріаною звалась Арією.
Невідомо напевне, як розійшлись арійці по Європі, коли не вважати, що вони там жили спокон віку. Розселились же вони так: кельтійське плем’я пішло південним берегом Європи аж в теперішню Францію та Іспанію, а потім оселилось і в Британії.
Германські, готські та скандинавські племена, що мали віру і звичаї подібнійші до іранських, ніж до індійських, спочатку заняли середину Європи і Скандинавський півострів, а потім потроху помішались з кельтами. Слов’яне рідніші індійським арійцям, бо мова їхня близька до санскритської, оселилися на схід від германців. Греко-латинські народи, теж близші до індійських арійців, посіли Балканський та Італійський півострови, крім того греки жили здавен на островах Архіпелагу та на східніх берегах Малої Азії.
Широка долина Пенджаб лежить близько гір Гіндукуш, в північно-західному краю теперішнього Кабулу, отже не там, де теперішня Індія, або Індустан. Самі арійці звали свій новий край Sapta Sindhou, себто країна семи річок. На півночі сеї країни стоять снігові гори Гімалайя, найвищі гори в світі. Сім річок зливаються в одну велику ріку Sindhou, тую річку греки прозвали Indos, через те і долину її стали звати Індія, а потім уже і долину Гангу і півострів почали так прозивати. Самі ж арійці звали свій край Aryawartha – земля арійців.
Люди, що жили в Індії перед арійцями, звуться в гімнах Веди Dasyou – перші мешканці, тубольці. Потім почали їх звати Melchtas – чужинці. Дазйу завжди одрізнялись од арійців темною барвою тіла і арійці вважали їх за своїх підданих. Але арійці тільки тоді запанували над дазйами, коли зайняли весь Індустан, та й то мусили чимало змагатися з ними.
Арійці уважали дазйів чарівниками (подібно до того, як наш простолюд думає про циган, а надто циганок), а часом навіть звали їхнім іменням злих духів. Дещо про змагання з дазйами говориться в Ведах, але там одрізнити правду від байки вельми трудно. Взагалі арійці індійські ніколи не писали історії, для їхніх письменників нецікаві були земні справи, вони займалися тільки вірою своєю та мовою, що вони називали санскритською – бездоганною.
Ріг-Веда, найдавніша свята книга індійська, показує нам, яка була віра в індійців. До неї ж подібна віра кожного первісного мало свідомого народу. Для первісної людини все, що має рух – має життя, отже в світі все живе, все має душу. Небо, земля, вітри, вода, хмари, зорі – все має життя, думку, бажання і душу. Міцні сили природи, дивні істоти, незрозумілі появи світові – все то боги. Первісна людина бачить своїх богів навколо себе, вона їх чує. Де лише обернеться, всюди бачить таємницю, всюди бачить своїх богів. Така віра кожного первісного люду, тільки в кожного народу вона має свої відміни.
Люд арійський зовсім не знав того почуття, що зветься страхом божим. Ні, він не боявся богів своїх, він щиро дивувався їм, він любив їх, він радів, утішався ними, дякував їм за їхню добрість, але не боявся їх. В його вірі нема нічого темного, страшного, хоч багато єсть величного. Його віра й поезія була ясна, чиста, радісна. Він співом голосним вітав кожну ранню зорю, до сонця озивався щирою хвалою, дива природи південної поймали його душу подивом, але не гнітили страхом. Він радів з свого життя, він любив цілим серцем свою розкішну матір-природу. Тепер погляньмо на тую поезію, з неї ми найкраще побачимо віру арійців, ту просту, чисту, дитячу віру. Ось два гімни до ранньої зорі. [Вони перекладені не тим розміром, яким зложені по санскритськи, (бо се неможливо було зробити), але так, щоб усе таки нагадували поважений спів, а не звичайну розповідь.]
І
В повіз великий богині щасливої впряжені коні.
Всі несмертельні боги посідали в той повіз.
Славна з’явилась богиня, живуча в повітрі,
З лона темноти з’явилася людські оселі красити.
З цілого світа найперша встає вона й шле нам здалека
Пишні дари. Народилась зоря молодая, новая,
Будить створіння, найперше приходить на поклики ранні. [На ранні молитви до неі.]
В наші оселі несмертна зоря завітала,
Нашу хвалу прийняла в високостях повітря,
Вільна, осяйна іде, щедро сипле розкішниї скарби.
Наче дівчина струнка, так, богине, ідеш ти
Хутко на наші поданки. Всміхаючись, ти, молодая,
Линеш раніше від сонця, осяйнеє лоно відкривши.
Наче дівча молоденьке, що мати скупала, така ти,
Бачим блискочу красу твого тіла! О, зоре щаслива!
Ясно палай! Ні одна ще зоря не була така гарна!
II
Світло лагідне займається, промінням красить всю землю.
Слово й молитву провадить зоря, сипле барви блискучі
І одчиняє ворота денн3ї. – У сні всі лежали;
Ти ж сповістила, що час нам повстати, життям утішатись,
Час нам приносити жертви і дбати про власний достаток.
Темрява скрізь панувала; зоря ж освітила край неба
І до живих завітала. О, дочко небес, ти з’явилась!
Ти молодая, серпанком блискучим укрита!
Скарбів наземних усіх ти цариця! Ідеш ти
Вслід за минулими зорями, ти ж і найстарша
Зір всіх прийдешніх, зір вічних. Іди веселити живучих
І оживляти умерлих!.. Зоря відколи нам сіяє?
Зорі сіяли нам досі і потім сіяти нам будуть.
Сяя зоря в свою чергу сіяє для нашого щастя.
Вмерли ті люди, що бачили сяйво предвічної зорі,
Бачим зорю ми сьогодня, судилась же й нам тая доля,
Згинуть і наші нащадки, що зорі прийдешні побачать.
В давні віки красно-пишно зоря променіла; сьогодн3
Щедро нам світить, і потім блищатиме ясно.
Смерті нема їй ні старощів, завжди в промінні приходить.
Повідь огнисту зоря розливає в долинах небесних.
Темряву чорну жене промениста богиня.
В повіз чудовий запряжені коні червоні. Вже їде
Світ весь будити зоря. Вставайте! бо знову з’явився
Нам дух життя, щоб усіх оживляти! Ось темрява гине,
День наближається! Час до роботи прийматься! Час жити!
Мати богів! ясне око землі! вістовнице доданків!
Зоре прекрасна! Світи нам і зглянься на наші поданки!
Славу нам дай, ясна зоре, ти, радоще світа!
Найчастіше в гімнах співець молить богів не тільки за себе самого, але за увесь люд свій. Він просить у богів дрібних та рясних дощів, великих статків, доброї сімі’ї, гарних дітей, перемоги над ворогами. За все те він дає богам поданки. Хоч і поданки тії вважаються божим добром, але чим же 3накшим люди можуть показати свою щирість отим доброчинним богам. Спів і доданок дуже давні релігійні звичаї, як навчились люди говорити, то й почали вони співом вимовляти свою щирую віру, як навчились вогонь добувати, то й почали палити поданки своїм богам.
Арійці казали, що бог вогню сам навчив їх, як розпалювати багаття. Вони бачили, як хмара з хмарою, тручись, добувають вогонь – блискавицю, – отже й люди робили так, вони терли тріску об тріску і видобули вогню на багаття. Матір’ю бога вогню вони звали тріску з сухого м’якого дерева Аrаnі і другу тріску з твердого дерева – Pramantha. [Ся назва сухої тріски – Праманта нагадує ймення, що сталося славним по всіх світах здавна тай досі, ймення Прометея. Се давні греки розказували, неначе “син землі Прометей здобув проти волі найстаршого бога Зевса вогонь для людей, що до того часу блукали в темряві, бо їх Зевс навмисне не хотів просвітити, щоб не стали розумними як боги. Прометей витерпів за те тяжку і довгу кару від Зевса, але не каявся за свій вчинок, бо люди просвітилися і вийшли з дикости, прийнявші небесний вогонь] В гімнах ведичних часто говориться про добування вогню з трісок, ще й тепер в Індії святий вогонь добувається для поданків тим давнім способом. На вогнище лили чисту олію, щоб краще горіло. Отже арійцям здавалося, що бог вогню живиться тією олією і вважали олію поданком для Агні (Agni), бога вогню.
Агні арійці надто поважали, бо вони думали, що він передає поданки всім іншим богам (через те, що поданки для богів палено вогнем), отже він був святець (жрець), бог поданків (жертов), заступник людей перед богами. Такий погляд на вогонь видно з сих двох гімнів:
І
Батько всієї родини приносить поданки.
Агні швидко біжить по всім вітті кострища.
Вже не такий він слабкий, молоденький, як був на початку
В час, як дві матері [“Дві матері” – тож саме ті дві тріски “Арані” та “Праманта”, що з ix витесується святий вогонь.] його на світ породили. Хутко він займе ті гілочки, ще не доткнуті.
Шириться, стелиться, кинувсь на гілки найвищі,
Швидче, все швидче… он кинувсь на нижчії знову.
Гляньте, як раптом Агні боговитий змінив свою постать!
Вітром розмаяний, в’ється, тріщить, гоготить і вирує,
Ділить свій пломінь, і палить, і чорні сліди полишає.
Мчить наче повіз, червоним пломінням вже неба сягає.
Швидко від сяйва його никне темрява, наче ті птахи,
Що поспішають сховатись від сонця упалів.
Вчуй нас, ти, боже поданків! Ти маєш прекраснеє світло,
Коней прудких, пишний повіз ти маєш!
Мудрий, щасливий ти, Агні! о, зглянься на наші благання!
О, допровадь нас скоріше до щастя й багатства!
II
Ясного Агні для вас викликаю, господаря люду,
Ми його хвалимо в гімнах, поданки даємо,
Він же на світі держить все створіння й богів усіх вічних,
Любо нам бога такого хвалити, що всім дає щастя,
Любо дивитися, як він росте, як він сяєвом грає!
Полум’ям має на вітті, мов гривою в повозі кінь.
От, роз’ярившися, дерево їсть він і жевріє сяє.
Наче вода він біжить і гуде наче повоз.
Палячи, стежку лишає він чорну. Він вабить, мов небо,
Що усміхається ясно до нас із-за хмари.
Він по землі розстеляється й землю він палить,
Він розбігається в розтіч, неначе без догляду стадо.
Агні, розкинувши пломінь, пече, пожирає ростини!..
Дай нам, Агні, товариство хоробре й багатство щасливе,
Дай нам хорошу сім’ю і великі достатки!
Запаливши вогонь удосвіта, арійці викликали богів світла dewas (Девів). Серед темної ночі арійці зо страхом питали себе: “Чи давній наш друг, ясна рання заря, прийде знову до нас?” Але отже Агні з’явився на олтарі, може й другі всі Деви теж прийдуть на гімни й поданки. Отже й приходять вони: з’являються Akwinas (Аквіни), зоряні їздці, що з’являють собою раннє біле світання і вечірнє смеркання, в гімнах їх завжди споминають обох разом; потім з’являється люба Рання Зоря і розбудить весь світ. Ясний блискучий Індра, бог неба, покажеться, а з ним товариші його Marutas (Марути) – пораннії вітри. Потім виїде Сурйа мандрівець осяйний – сонце блискуче.
Співи лунають навколо, а Сурйа та Індра п’ють раннюю росу, п’ють воду з потоків, що туманом здіймається в небо; либонь же і наші зливання [Богам, окрім поданків наїдками (мяса, хліба, овочів), зливалися на вогонь напитки – то звалося зливання.] й подання приймають ясниї Деви, – гадали арійці. “Втішайся напитком святим, напій своїх коней прудких!” – співалося в гімнах. Напиток божий звався сома, то був сік з одної ростини, що зветься тепер Асклепіас. Арійці видушували той сік і робили п’яний напиток; вони його самі пили і для богів зливали. Отже Сому почали вони теж богом називати, вони казали, що той бог віддає сам себе на страту, на вогонь за людей, що він дає себе мучити і гнітити за для поживку людського, і от вони поважали його, як бога заступника, бога ратунку й поживку.
Окрім боротьби дня з ночею, арійців надто вражала боротьба ясного неба з темними хмарами. В гімнах Веди хмари, що затримують воду небесну, часто з’являються зміями або велетами-злочинцями, що крадуть корів небесних. Ось один гімн про перемогу Індри над Агі або Врітрою – чорною хмарою:
Маю співати про ту перемогу, що вчора одержав
Індра стрілець. Переміг він Агі, розділив усі хвилі,
Визволив він з гір небесних потоки… І ринули води…
Як до обори корови біжать, так летять вони в море…
Індро! подужавши первісня хмар, ти розбив єси чари
Тих чарівниць, народження дав сонцеві, місяцю й зорям!
Перед тобою твій ворог зника… Індра вдарив на Врітру,
Тож найхмарніший був ворог. Потужним смертельним Перуном
Він йому тіло розбив. Мов підтяте сокирою древо,
Долі простягся Агі. Наче прорвана гребля лежить він,
Водами вкритий, а нам тії води утішили серце,
Врітра колись їх держав у своїх величезних обіймах,
Отже Агі подоланого давлять вони і стискають.
Кидають вітри турботні, буйні тіло Врітри, і води
Топлять його, він тепер така річ, що і назви нема їй!…
Сон, вічний сон покрива тепер ворога Індри!..
Сонце Сурйа, Савітрі або Пушан хоч і не так часто згадується в Ріг-Веді [Ріг-Веда давніший збірник гімнів, а єсть іще Сама-Веда – то вже пізніших часів.], як другі боги, але все ж і йому була велика шана, як джерелу світла і радощів. Арійці, як і інші давні народи, думали, що сонце гоїть всі слабості тіла і духа.
Та й справді соняшне світло дуже корисне для людини, ним і тепер люди гоять чимало слабостів, а в давні часи, коли люди не вміли гаразд готувати собі ліків, сонце таки й було найкращим, правдивим ліком. В сьому гімні до сонця, що тут подаємо, добре висловлено почуття вдячности давніх арійців до “святого сонця”, як і досі його називає наш народ (“святе сонечко”, “свете сонінько”):
Сонце святе, що все віда, встає перед поглядом світа,
Коні блискучі несуть його. І перед сонцем,
Оком світовим, зникають, як злодії, темрява й зорі.
Проміні, наче палкиї вогні, освітили живучих.
Сурія, прудкий їздець! ти нам світло приносиш,
Сяєвом небо сповняєш! Перед богами ти сходиш,
Перед людьми, перед небом, всі бачать тебе і дивують.
Ти очищаєш, від лиха борониш! Ти світлом вкриваєш
Землю і люде, а небо й повітря ти ним заливаєш.
Міряєш ночі і дні, споглядаєш створіння наземні.
Сім ясних коней твій повіз везуть, о, Сурія, Боже!
Боже споглядачу, маєш вінець ти з проміння над чолом.
Їде твій повоз, сім коней упріг ти у ярма окремі.
Вглядівши сяйво твоє, що блищить після темряви ночі,
Падаєм ниць: ти найвищий з богів! Ти найкращеє світло!
О, доброчинець, зійшовши сьогодні високо на небо,
Тугу з серденька мого прожени, а з лиця мого блідість.
Кидаю блідість пташкам лісовим, щоб мені на марніти,
А жовтяницю на жовтії квіти я кину.
Син Адіти встав потужний, – він ворога мого поборе!
Сам же не маю я сили змагатися з лихом жерущим.
Адіта, що споминається тут як мати сонцева, се натура, або первісна темрява, початок творіння. Всі небесні світила зовуться Adityas – синове Aditi. Йменням Assoure теж зветься якась первісна сила, але найчастіше лиха сила. У Ведах споминається багато йменнів богів, але нема певності, що кожне з них значить. Єсть деякі ймення безперечно відомі, як напр.: Indra – небо, Sourya – сонце, Agni – огонь, Vayon – повітря, Roudra – вітер і деякі інші. Але багато єсть іменнів непевного значення, до того ж у кожного бога по скілька іменнів.
Ясні ведічні боги постоянно перемінюються, приймають різні образи. Кожний бог зветься найстаршим, найкращим всіх богів, коли гімн співається на честь йому, через те трудно зважити, чи мали арійці найстаршого бога. Однак здається, що Індра, бог неба, спочатку уважався найстаршим. Дедалі найстаршими почали вважати Агні та Сома. В пізніших гімнах в Сома Веді, Сома зветься творцем світа. Нарешті в пізніші часи Брама, молитва у образі бога, став на місці усіх давніх, ведичних богів. Близько до того часу, коли арійці прийняли віру в Браму, складений оцей гімн до найвищого духа Pramatma:
Як не було ще нічого: буття й небуття ні етеру [Етер-повітря], ні неба,
Що покривало усе те, чого не було ще?
Де було скрито таємне? У хвилях? В безодні? –
Смерті й безсмертя тоді не було; і нищо не ділило
Темної ночі від ясного дня, і жило тоді тільки
“Все” неподільне, a в ньому ніщо не жило.
Отже і все, що було. Його темрява крила,
Мов океан, безпросвітня. І “Все” було скрите глибико,
Скрите в самому собі, і вродилось воно і зростало
Під своїм власним теплом. Тож найперше кохання
“Все” пройняло, бо кохання – духовного світла первісток.
В думці міркуючи, мудрії Ріші [співці, що складалисвяті гімни]почули той зв’язок,
Що то єднає буття з небуттям. Але де ж був той промінь,
Що то побачили Ріші? Чи був він вгорі, чи в безодні?
Впало насіння і сили зродились; внизу – народження,
Сила і воля – вгорі. Але хто теє знає?
Хто ж нам повідає те, звідки взялися світа всі безкраї?
Адже пізніше, ніж тії світа, всі боги народились.
Хто ж може відати, звідки пішло все? Хіба тільки той сам,
З кого повстали безкраї світа, – чи створив він,
Чи не творив їх, – він бачив усе з високости,
Він певне знає усе; а може і він не відає?…
Таку саму непевність видно і в думках про посмертну долю чоловіка. Арійці вірили, що людська душа і по смерті живе, але чи буде вона на небі, чи десь в країні ночі, чи знову повернеться потім на землю – про те нема певности. В одному гімні погребовому говориться: “якого прихильного бога імення я маю взивати? Хто мене верне величній Адіті, щоб там я побачив батька і матір своїх?”
Однак арійські погребові гімни не сумні, в них більше видно жадобу життя тих, що зосталися на світі, ніж тугу по умерлому.
Ось чотири погребові гімни, з них можна бачити, яка була віра в посмертне життя, наскілько самі арійці могли її висловити.
І
Все має чергу свою: по житті смерть приходить.
Хай же сей поклик, що ми до богів посилаєм тепера,
Буде почутий. Ми ж будьмо веселі, танцюймо,
Будьмо щасливі і дбаймо, щоб довше прожити.
А від помершого долі я бороню всіх живучих,
Хай в його путь жоден з люду сього не відходить,
Хай всі живуть по сто літ! Міртйо [Смерть] в яму закіньмо.
Жінко, іди в ту господу, де маєш свій вік доживати.
В дітях, що він полишив тобі, знайдеш небіжчика свого.
Ти була гідна дружина тому, з ким на вік заручилась.
Сей сагайдак у руках у помершого – міць наша, сила і слава.
От що з тобою [з помершим] зробилось!.. А ми, на сім світі зоставшись,
Будьмо одважними людьми, щоб з ворогом гордим змагатись.
Ти ж повернись до землі, до широкої, доброї неньки,
Що розстелилась широко… О, земле, розкрийся!
Будь ти до нього лагідна та добра, сховай його кості!
Вкрий його, земле, як шатою мати вкриває дитину.
Землю я сиплю на тебе тепера, копаю могилу,
Щоб твоїм костям спокійно, вигідно лежати.
Предки глядітимуть гріб сей. Йама [Йама – Іата, певне бог, що живе на тім світі, бог померших душ] тут зробить оселю.
II
Підеш, одійдеш від нас тим шляхом, що по ньому ходили
Наші батьки! Ти побачиш богів двох величних
Владарів Йаму й Варуну, що наші подання приймають.
З Йамою жити на небі високім ти будеш,
Бо заслужив ти на теє. Покинь все лихеє
Потім вернись до нас знову у постаті ясній, блискучій.
III
О, не пали його, Агні, не завдавай йому болю!
[Мертвих Арійці палили на кострищі, потім кості збирали і ховали в землю]
Не роздирай його тіла! Як проймеш його ти, премудрий,
Вічним Батькам його дай! Хай до Сурії вернуться очі,
Вайу дихання хай прийме. Дай небу й землі їм належне.
Водам, ростинам верни сього тіла частини.
Тільки безсмертну частину пройми своїм пломінем ясним,
Боже Агні, і зогрій своїм палом ту душу,
В постаті ясній неси її в край, де правдивиї люди.
Агні! нехай він полине до прадідів наших!
Хай він приходить на поклики наші й подання.
Потім нехай оживе і прийме яку постать.
О, Дйатаведас! хай знову з’єднається він з яким тілом.
ІV
Хай понесе тебе звідсі Пушан, [Пушан, Савітрі – імення сонця] той премудрий
Цілого світа пастух, що глядить своє стадо.
Хай тебе Агні віддасть до батьків та богів доброчинних.
Хай захищає й глядить тебе вічний мандрівець
Мудрий Пушан у обладі своїй. Хай провадить Савітрі
В тую країну тебе, де живуть праві люди і предкі.
Гімн до Йами
Всіх, що одважні були на війні, що померли славутні,
Всіх, що поданки великі давали, прийми їх до себе,
Всіх, що чинили добро, що любили, його й боронили,
Правих, поважних батьків наших, Йама, прийми їх до себе!
Мудрих співців, що складали багато пісень в божу славу,
Сонця сторожу, тих Ріші поважних і правих,
Всіх їх до себе прийми ти, о Йама!
Веди не наказують людові бути цнотливими, в їх не говориться ні про святість духовну, ні про повинность до рідного краю та громади. Одна тільки повинность виставляється там: догода богам. Поданки, гімни, молитви і то конечне по всіх святецьких установах – от все, про що мусів дбати арієць. Найстарші в роді та в племені розпалювали святе багаття, чинили поданки та зливання, співали гімни. Святі гімни передавалися з роду в рід і заховувалися в пам’яти довго, аж потім уже, як навчилися письма, арійці записали їх і зібрали усі до купи; до того ж часу родини, що знали тії гімни, мали собі велику шану і уважалися старшими, святійшими з цілого люду.
Дедалі почали уважати святим усе, що тільки приходилось до служби божої: ножі, ложки, палки і все, що потрібне було для поданку, святими уважались молитви, слова і міра святих гімнів. Люди, що гляділи божих поданків та святого багаття, самі почали зватися святими – Devas. Вони ж бо творили самих богів, добуваючи вогонь та Сому, викликаючи ранню зорю, день і сонце силою свого співу. І от з патріархальної громади арійської витворилася помалу і непримітно сувора святецька Браманська держава, де святці запанували міцно над усім людом і закували його у святі кайдани.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)