Флейтою плаче серце до вас,
Сопілкою схлипує:
Покинуті. Пасерби долі.
Любі. Рідні. Безвольні.
Зараз не вперше, а в сотий раз
Я одкриваю для вас
Десятилітні болі мої
На рідній чужині…
А з ними разом – тисячолітні
Страждання мої – болі людини
В хащах і пущах землі.
До вас, безпорадні, до вас
З віковічних тенет
Кличе ввесь час
Вільний поет:
Люди! Брати, з тавром на чолі,
Робітники – раби землі,
Повстати час,
Порвіть же враз
Ганебні пута.
Ловлю вас запит очима:
Що за причина?
Звідкіль цей біль,
Цей журний мотив
У світі?
Друзі! Брати! Звідкіля –
Відповідаю – не я.
З ваших хат, з ваших піль,
З фабрик, і з шахт, і з городів…
То плаче ваша земля,
То вашого рабства мотив.
Хай крапле крапля по краплі
Плач мій на плащ
Вулиць і площ,
Наче осінній дощ,
У ваші серця.
Ваші серця – з кров’ю мерця.
Порозривалися нерви,
Що сполучали нас.
І я… І ви – наче засохли,
Наче померли враз.
Погасли сили,
Порожні жили,
Засох мозок кісток…
Ви мій шлях загубили,
Я – ваш крок.
Криком сопілки кличу до вас:
До спілки час! До спілки!
Ми ж потратили стільки…
Але станемо в спільну лаву,
Станем щільно й порвемо
Чужої держваи ржаве ярмо,
Що довго на шиї держали…
І створимо вільу спілку,
Таку, як тут – без панських пут і тенет,
Ви – незаможний люд,
І я – вас тривожний поет.
1922. ІЗ ЗБІРКИ “НАШ ДЕНЬ”, ЖОВТНЕВИЙ ВИХОР
(1 votes, average: 5,00 out of 5)