Леся Українка – Віра

Учені досі ще не збагнули зовсім віри єгипетської, хоч і багато літератури по ній лишилось. Але ж історик кожного народу розумів її інакше, та все приміряючи до власної віри та філософії, через те в кожного історика вона видається зовсім іншою ніж у другого. Правда, що вона, бувши дуже стародавньою вірою, мусіла мати багато спільного з другими пізнішими вірами, і через те кожний чоловік чужої віри, знайшовши в ній те подібне, думав, що вона вся нічим або дуже мало чим одрізняється від його віри. Філософи греко-єгипетські олександрійські (часів Птоломеїв) хоч, здається, могли б щось докладніше знати про віру своєї сторони, але ж і від них не багато можна довідатися, бо вони більше займалися різними своїми філософськими теоріями та суперечками, підводячи їх або підтягаючи під єгипетську віру, як се робили пізніше (та й до наших часів) християнські філософи з християнською вірою. Отже з тих філософських трактатів дуже трудно доглядіти, що власне до давньої віри належить, а що єсть думкою самого філософа. Так само і теперішні вчені підводять єгипетську віру кожний під свою теорію. Деякі німецькі вчені бачать в книгах Гермеса Трісмегіста основи німецької філософії. Інші знов знаходят монотеїзм під розмаїтими формами єгипетських богів. Французькі вчені добачають там віру в Трійцю, і навіть догмат “слова” знаходять сливе в тих самих словах, що в євангелії Івана.

Можна б думати, що такі різні думки мусять бути конечне неправдиві, однак так не єсть, вони можуть бути всі справедливі, єгипетська віра дуже давня, розвивалася довго і перейшла різні ступні розвитку, від низького до найвищого. Віра початку цивілізації єгипетської либонь мусіла бути багато в чім одмінною від олександрійської філософської вірі. Ще ж до того народ єгипетський розділявся на більш освічені і темніші класи, отже і віра не могла стояти на одному ступні розвитку в тих різних класів громади.

Святці були освіченою філософською кастою і їхні мудрощі релігійні не могли бути зрозумілими для простого люду, тим більше, що самі святці зовсім не старалися роз’ясняти народові свої релігійні догмати, а навпаки ще може й умисне їх затемнювали, бо, відома річ, що чим темніше люд, тим легше ним владати, чим таємніше бог, тим довше темна людина вірить в нього. До того ж химерні образи богів єгипетських були власне такої натури, що їх можна було об’яснити й розуміти на різні лади. Віра святецька та їхня філософія більш нам відома, ніж народне розуміння тої віри, бо святці писали ті книги, які лишились, а народну віру можна добачати або догадуватися про неї по різних легендах, які зостались у святецьких книгах та в оповіданнях грецьких істориків, та вже таки мусіло бути й чимало спільного у вірі всіх класів єгипетських.

Звичайно віра єгипетська почалася від обожання природи, як і всі первісні віри. Надто періодичне вертання поводі нільської мусіло наводити на думку про якісь вищі сили, що заряжують і встановляють отой рух незмінний. Страшні звірі південної країни страшать первісного чоловіка і дивують його своїм чуттям (інстинктом) і він готов признати в них вищий розум, навіть божу силу лиху, чи добру. В такій країні, як Єгипет, де Ніл правильно щороку відновляв землю, де вічно чисте небо давало завважати хід небесних світел, все мусіло наводити на думку про дивний порядок світової будови, про таємний коловоріт з’явищ природи і темному, незнаючому науки чоловікові мусіло те все здаватися ділом чийогось мудрого розуму, що встановив те все так змисленно.

Сонце і Ніл на очах оживляли і обновляли землю єгипетську, отже вони мусили стати верховними богами. Той самий коловоріт умирання і відродження природи наводив на думку про відродження, воскресіння чоловіка, душі людської, та й справді віра про загробне життя була дуже розвинена в єгиптян. Взагалі ж їхня віра однаково далека як від політеїзму так і від монотеїзму, вона єсть пантеїзм, подібний до браманського, в ньому та сама повага до звірів, віра в переселення душ, розмаїтість богів при єдності верховного бога. Хоч трудно думати про переймання одного народу у другого віри сеї (хоч і се врешті не єсть неможливим), однак подібність вражаюча і її можна хіба пояснити подібністю клімату обох сторін (долина Інду і долина Нілу).

Треба ще спогадати, що на Єгипет мали вплив різні сусідні народи, і що самі єгиптяни довго були розділені на окремі племена і ті племена могли мати різні місцеві віри, або принаймі деяких богів місцевих, як то затрималося подекуди й пізніше. Так, напр., кожне плем’я (пізніше нома) мало собі свого звіря святого і звалося його йменням (первісно може той звір і не вважався святим, а служив тільки так для відзнаки, як, напр., тепер у племен різних диких народів); звіреві тому давалася шана в кожному племені, що носило його ймення, звідси повстала незліченна сила святих звірів, місцевих богів та святих одправ. Кожна нома мала свого звіря, але той звір не був поважаний в сусідніх номах і там не вважали за гріх його вбити, через те часто повставали сперечки та бійки між сусідніми номами.

Можна думати, що при давній державі богів поважали тільки в образі живих звірів та сил природи, бо мальованих чи тесаних образів не було. При новій державі богів малювали або в звірячій постаті, або з людським тілом, а звірячою головою, або в людській зовсім постаті тільки з різними емблематичними покрасами на голові. Для нас мало зрозумілі ті постаті та емблеми: часом один бог малюється під скількома постатями, інший раз скілька різних богів малюються під однаковими постатями, і їх можна одрізнити по написах йменнів їхніх, але ж один бог має часто багато йменнів, і трудно розібрати, чи то яке ймення має означати іншого бога, чи може тільки іншу постать того самого. Ті різні постаті можна бачити на численних статуях та малюнках, що то їх сила скрізь по музеях та по атласах історичних.

Межи статуями найчастіше зустрічається богиня Пахт з лев’ячою головою. Головні тебські боги найчастіше так малювались: Аммон “великий бог, живучий в правді” має корону з двома довгими страусовими перами. Його свята дружина Маут (себто мати) має подвійну корону обох Єгиптів. Хонс, їхній син має яструбину голову. Нум або Хнуфіс, інша постать Аммона, господаря поводі, має баранячу голову. Велика саіська богиня Нейт має при собі напис: “я те, що єсть, що було і що буде; ніхто не здійняв з мене покривала, плід, що я ношу, сонце”.

Фта, верховний бог Мемфісу, буває то в постаті мумії з берлом і з головою хорта, то в постаті зародка з жуком на голові. Син його Імготеп (Імутес по герметичних книгах) тримає на колінах розгорнутий папірус і має обголену голову. Ра, сонце, мав яструбину голову. Атор має коров’ячі вуха, або пілон на голові. Ма, справедливість і правда, замість голови має страусове перо. Озіріс, бог смерті і воскресіння має в руках гак і батіг – емблеми влади. Ізіс – його жінка і сестра – має коров’ячу або шулякову голову, роги, а межи рогами місячний круг. Горос, їх син, має волосся сплетене мов баранячі роги. Тот має голову ібіса, Анубіс має голову шакалову, обидва належать до Озірісових постатів легенд.

Найраніший з єгипетських образів – є образ сонця. Його народження кожного ранку після ночі показувало, ніби вічне відродження божої ясної сили. Отже небо, його рождаюче, порівнювалося до божої матері. Божею матір’ю називалось то небо (Маут, Нейт), то первісна ніч або нічнеє небо (Атор), то земля (Ізіс). Віра в сонце, оживляюче землю, сталася основою цілої релігії єгипетської. Головний бог, що до нього обертаються найчастіше всі молитви, є Ра, і часто се слово додається до ймення якого місцевого бога. Через те повстало, напр., ймення Аммона-Ра. Фта довго був окремим, богом, але за те він став зватись сонцевим батьком (пізніше заходячим сонцем). Окрім віри в сонце була ще однаково міцна і роспросторена віра в Озіріса, бога смерті й відродження, але й він якось злився з представленням про підземне сонце (сонце, що йде попід землею під час ночі), потім його відродження уподобляло його тому ж таки ранньому сонцеві. Але все таки сі два культи [культ значить набожна шаноба, віра, одправа] Озіріса і Ра ніколи не злилися зовсім в один, бо Озіріс власне поважався найбільше яко підземний суддя і воскреситель людей (душ людських).

Всі боги єгипетські діляться на два типи: батьківський і материнський, чоловічий і жіночий, отже деякі звірячі постаті може для того вживалися, щоб виразніше поставити сі два типи.

Врешті звірячі форми не мають чого так дуже дивувати і коли пригадаємо собі й християнську символіку, де Ісус Христос з’являється під назвою ягняти (агнца), Дух святий в постаті голуба, де вживаються теж різні емблеми для моральних поняттів, напр., хрест – віра, котва – надія, серце – любов, ореол “вінець” над головою – святість і т. д. Самі ж представлення про сонячну Трійцю, божу матір, святу діву, воскресителя и спасителя душ людських, всі вони спільні для обох релігій, хоч з’являються в одмінних легендах і оздобляються різними ідеями та філософськими теоріями. Врешті сі представлення не чужі й для багатьох інших давніх релігій, як ми вже бачили та й ще будемо бачити.

Єгиптяни відрізняли бога батька і бога сина, але часом в різні часи, та в різних місцях сі два образи, якось мішалися, зливалися один з одним. До сих двох особ прилучалася третя, особа матері. В Саїсі тая матір, богиня Нейт, навіть займала головне місце. В Тебах вона звалася Маут і була підрядною Аммонові, Аммон же звався чоловіком своєї матері; отже таким способом в Аммонові зливалися поняття про батька й сина і він виходив ніби власним батьком. З сих догматів повстав потім дивний культ з різними незвичайними та безсоромними обрядами, як то було і в деяких індійських одправах. Сі дві країни (Індія та Єгипет) сходилися і в культі святих звірів.

Ось що різні історики говорят про сей культ.

“Тому, що розповідають, каже Діодор, про одправи Апісові в Мемфісі, Мневісові в Геліополісі, цапові в Мендесі, крокодилові при озері Меріс, левові в Леонтополісі, та ще іншим святим звірям, трудно було б вірити, не бачивши того на власні очі. Їх виховують по окремих будовах, поважні особи дають кошти на їхнє утримання. Їм дають найкращу муку, молочну кашу, медові пироги, гусятину варену або печену, а тим, що їдять тільки сире м’ясо, тим дають птиць, умисне для них зловлених в сільце. Їх купають в теплих ваннах, мажуть помадами та всякими пахощами, спати кладуть на килимах та дорогих тканинах, і навіть утримують для них великим коштом гарем з їхніх самок”.

Далі Діодор розказує, як єгиптяни роздерли одного римлянина за те, що той нехотячи забив святого кота. (Подібна пригода сталася недавно в Індії з одним англічанином).

Геродот так розказує про те виховання святих звірів.

“Жінки й чоловіки вибиралися навмисне, для доглядання святих звірів, і тая повинність переходила в спадок до дітей отих доглядачів. Те вважалося почесним обов’язком. Цілі міста складалися на кошти для виховання звірів, даючі різні обітниці. Коли який звір був забитий навмисне, тоді злочинця карано на смерть; коли ж хто ненавмисне забивав, то той тільки платив скілько було присужено; але якщо був забитий ібіс або яструб, то забивця карано на смерть, не вважаючи на те, чи вільний чи невільний був його вчинок.

Коли ж в якому домі святий звір гинув своєю смертю, то живучі в домі голили собі брови на знак жалоби, така жалоба була по святому коті, по собаці треба голити цілу голову. Кошачі трупи бальзамували і одвозили в Бубастіс, де їх ховали в освячених могилах, собак ховали в тому місті, де вони жили, і теж в освячених могилах, так само з іхневмонами. Польових мишей та яструбів ховали в Буто (в дельті), ібісів у Гермополісі (в середньому Єгипті). Ведмедів та вовків ховали там, де знаходили неживими.

Крокодили були святі в одних місцях Єгипту, а в других ні, і там їx навіть ловили та били. Єгиптяни Тебаїди та озера Меріс поважали крокодилів, вибирали деяких з них, виховували старанно і приучали до людей. Крокодилам надівали сережки та браслети, годували хлібом та м’ясом. По смерті їх бальзамували і ховали в посвячені могили”.

Справді близью пірамід Саккара знайдено, окрім могили Апіса, багато могил з муміями гадюк та ібісів, гадюки зашиті в білі плати, неначе матраци, ібіси лежать в круглих пуделках. Близько Теб, коло кладовища цариць є кладовище мавп. В іншому місці є кладовище крокодилів, до нього трудно дістатися, бо треба лізти вузькими підземними ходами серед пороху мумій. Там сила крокодилів різного зросту, найбільше ж малесеньких, що пов’язані в пачки, мов сигари. Є навіть яйця крокодилячі. Дивно, навіщо єгиптяни губили отак нащадок своїх святих звірів, але вже либонь на те була якась свята установа.

Не самими тільки святими одправами займалися єгипетські святці. Вони займалися медициною, астрологією, а надто релігійною філософією. Не любили вони одкривати перед людом всіх своїх мудрощів, але й те що одкривали, висловлювали так темно, що трудно було там до самої речі добратися. Темні речення здавалися надто мудрими і таким способом ще більше роспросторювалася слава про мудрість єгипетських святців.

Зосталося скілька єгипетських філософських книг, їх ще досі як слід не розібрали і не зрозуміли в них багато дечого, але все ж дедалі більше дається спостерігати, яка була єгипетська віра. Книги ті звуться герметичні книги (Гермеса Трісмегіста). Сі книги писані не одним чоловіком (як більшість давніх релігійних кних), їх складали різні люди в різні часи. Єсть переказ, ніби єгипетськи святці записували усякі мудрі, речення на колонах без імени автора. Колони сі були книгами Тота, бога письма, греки звали його Гермесом, звідси назва “герметичні книги”. Тот був святецький бог і вся мудрість святецька до нього належала, через те і всі книги святецькі звались його іменем.

Та се часто бувало, що книги святецькі приймали ймення бога або святого, богом обраного чоловіка (напр., закони Будди, Ману, Зороастра, Мойсея і т. д.) таким способом вони могли собі придбати більше поваги в очах віруючих. Тих книг було дуже багато, але до нас дійшло дуже мало. Ті, що ми маємо, проводять теорію віри досить подібну до браманської і навіть окремі вирази є дуже подібні до тих, що в Багават-Гіті. Книги сі дійшли до нас у грецькому перекладі; переклад був зроблений вже десь в римські часи, але по складові речі та ідей здається, що сі книги мусили бути зложені за давніших часів. Склад речі нагадує гебрайські (жидівські) книги, але ідеї нагадують індійські. Ось переклад розповіді про створення світу:

“Над безоднею була темрява безгранична, вода та дух змисленний, проникаючий все; сила свята тримала їх в хаосі. Тоді блиснуло світло святеє і з-під пісків вийшли елементи (стихії) з вогкого стану, і всі боги споряжали природу. Світ був у неладі та в змішанні, легкі елементи знялися в гору, а важчі були покладені основою під вогким піском, всі речі були розділені вогнем і завішені в повітрі, щоб бути впоряженими духом. Небо було розділене на сім кругів і боги з’явилися в постаті планет, кожний з своєю вдачею, і планети стали поважатися вкупі з богами, що в них. Повітря оточило остатній найбільший круг і дух святий дав йому рух коловий.

Кожний бог, по своїй змозі, робив діло, що було йому доручене. І народилися звірі четвероногі, і плазуючі гади, і водяні створіння, і крилаті створіння, і всяке збіжжя родюче, і трава, і квіти, і все мало в собі насіння відродження. Вони (боги) посіяли племена людські, щоб було кому пізнавати діла божі, свідчити силу природи. Ота громада людей мала панувати над усім, що було під небом, і знати його, щоб рости і множитись у великім числі, всяка душа у людському тілі мала споглядати небо, хід богів небесних, діла божі і сили природні, мала ділити добро, мала пізнавати божу владу і одрізняти добро від зла, і навчатися всякого хисту пожиточного.

Життя і мудрість управляються від початку самого ходом богів кружащих на небі і ними ж розрішаються. Буде багато великих і пам’ятних діл на землі, і все зоставатиметься по них руїна для відновлення в пізніші часи. Кожне покоління живих створіннів, всяке насіння ростин і всі дочасні речі відновлятимуться через божу конечність і відновлення і через розмірений коловоріт натури. Бо все боже єсть порядок світовий і натуральне відродження, і натура вряжена по божому”.

Єсть ще друга розповідь про початок світу, уривок з одної “святої книги”. Єсть то розмова Ізіс із своїм сином Горосом про створення світу, про перехід душ. Ізіс розказує своєму синові, що душі були створені з найчистішої частини світової матерії і їм вже створитель доручив творити весь світ, давши їм на зразок небесних звірів. Душі так запишалися своїм завданням, що перейшли границі їм показані і за те були вони покарані і посажені в тіло. І був їм з того жаль великий.

“О небо, – казали вони, – початку нашого життя! Етер, повітря чисте, руки і дихання найвищого бога, і ви, світла блискучі, погляди божі, невтомне світло сонця й місяця, наша одвічна родино, який жаль нам, яка туга!.. Покинути теє сяйво велике, країну святую, красу її пишну, щасливу громаду богів, і бути скинутими в нужденні нікчемні оселі!”

І вони благають творця, “що став байдужий до своїх створіннів”, щоб він сказав їм ще скілька остатніх слів, поки вони ще можуть бачити небесну країну і чути божу мову. Тоді бог змилувався і розказав їм путь, по якій вони мають вертатися з землі на небо, розказав, через які тіла муситимуть вони переходити, щоб вернутися знов до первісної чистої постаті. Найсправедливіші і найсвятіші душі житимуть в царях, в святцях, в мудрих, в лікарях, в орлах, в левах, в драконах, в дельфінах. Тіла ж поробив Гермес (Тот) з останків та осадків того, з чого були зроблені душі; під час роботи прийшов Момос (Бес) і сказав Гермесові:

“О, творче, невже ти думаєш, що добре дати всю волю сьому прийдешньому вивідувачеві чудових таємниць натури? Невже ти лишиш без горя того, чия думка досягне світових границь? Люди повиривають коріння рослин, пізнають силу натуральних соків, вивідають природу каміння, порозсікають не тільки звірів, але й самих себе, хотячи довідатись, як вони створені. Вони досягнуть до моря і, рубаючи первісні ліси, попливуть, від берега до берега, шукаючи один одного. Вони вивідають таємниці натури і захотять вивідати ще й небесний рух. Ще й сього не досить, вони захотять дійти до кінця світу, вони шукатимуть границі вічної ночі. Як що їм не буде препони, як що вони житимуть без біди, без клопоту, без страху, то й само небо не втримає їхньої відваги і вони забажають владати цілим світом”.

І Момос порадив Гермесові дати людям бажання і марну надію, клопіт і жаль зраженого сподівання, кохання і жадання то вдоволені, то розбиті, “щоб навіть радість осягненого бажання затягала їх раз у раз до більшого лиха”.

Тут Ізіс обертається до Гороса:

“Ти смутишся, сину, слухаючи розповідь своєї матері? Диво та чудо обгортають тебе, коли ти чуєш, як готується лихо нещасним людям? Ще й гірше почуєш. Слова Момоса сподобалися Гермесові, рада здалась йому доброю і він послухав її”.

Він дав людям невмолимий закон долі (конечності). Тоді розлючені люди, не мігши змагатися з богами, почали битися затято межи собою. Тоді увесь світ, сплямований кров’ю та гріхами, почав скаржитися до бога на людей і просив, щоб бог послав від себе рятівника, щоб вигубив зло і вирятував людей. Бог послав Озіріса, що вернув світові спокій, научав людей віри святої та добрих звичаїв, а після того сам став суддею мертвих.

Сі розповіді зложені в пізніші часи і належать до греко-єгипетської філософії.

Є теж розповідь, що Озіріса забив його брат Сет, а потім його оживила жінка його Ізіда, а син Горос помстився за нього. Ся розповідь запевне була зложена пізніше XVII династії, бо до того часу Сета не вважали за лихого бога, а вже пізніше його образи були позбивані і він почав уважатися за бога зла от як Ангра-Маніу перський. Таким він з’являється в “трактаті про Ізіс та Озіріса”. Підземне сонце, Озіріс, стався царем і суддею мертвих, Анубіс, давній бог, сторож могил з головою шакала, став помічником бога смерті і відродження. Люди сподівалися, що й вони воскреснуть, як Озіріс, і кожна душа людська неначе прилучалася, в понятті єгиптян, до душі Озіріса, принаймі в погребових молитвах про мертвого завжди говориться Озіріс такий то (як, напр., у нас говориться покійний такий-то, Іван, чи там як). Сам Апіс, що при житті вважався за постать бога Фта, по смерті звався Озіріс-Апіс, з сеї назви греки зробили Сарапіс і так звався олександрійський найстарший бог.

Віра єгипетська про життя на тім світі досить темна й непевна для нас, як і вся іхня віра. Писаннів про неї зосталося багато, але їх трудно розібрати і погодити межи собою. Напевне віра про тогосвітнє життя в різні часи була різна. Певне тільки те, що єгиптяни з найдавніших часів вірили в безсмертя душі і дуже займалися погребовими обрядами. Раніше потішаючої віри в Озіріса, була віра про смутне, страшне царство вічної смерті. Ось один смутний напис, ніби річ одної жінки до свого чоловіка:

“Брате мій, друже мій, дружино моя, пий, їж, осушай кубок радощів, кохай, бенкетуй! вдовольняй свої бажання, не давай смуткові входити в серце твоє, поки ти на землі. Бо Амент є країна сну і темряви, оселя смутку для тих, що в ній зостаються. Вони сплять там в невиразних постатях, не встають до своїх братів, не пізнають батька й матері, не рушаться до своїх жінок та дітей. Кожний п’є там воду живущу, тільки я жадібна. Вода єсть для того, хто живе на землі; тут де я, навіть вода будить згагу. Я не знаю сама, де я; з тії пори, як прибула я в сю країну, я плачу по тій воді, що текла там (на землі), я плачу по вітрові нільському береговому, щоб він прилинув і освіжив моє серце в тузі. Бо тут оселя бога, що зветься Смерть. Він кличе всіх до себе і всі йому коряться, тремтячи перед гнівом його. Не вважа він ні на богів, ні на людей, – великі й мали рівні перед ним. Всякий боїться молитися до нього, бо він не слухає. Ніхто не славить його, бо він не має ласки до того, хто поклоняється йому, він не дивиться на жодний поданок, що дається йому”.

До сього погляду, що треба втішатися життям, поки живеш, причепляли давні та й новітні історики один загально звісний звичай у давніх єгиптян, а власне ось який: часто на великих бенкетах, коли гості сиділи при столі, в хату вносили мумію, або малюнок мумії, і ставили на видному місці. Геродот об’ясняє се так, ніби єгиптяни хтіли тим нагадати, що ось чим кінчається життя людське і треба ним тішитися, поки є час. Другі знов думають, що се власне робилося для того, аби повздержати непомірну веселість бенкетуючих. Але і те і друге мало ймовірне, а мусить бути єгиптяни таким способом виявляли пошану до помершого родича, запрошуючи його на бенкет до себе; може навіть сам бенкет робився для поминок, як се ще й досі буває у християн, де часами зоставляють трохи стравчи на ніч для “померших душечок”, або навіть ходять бенкетувати на могилки. Таке об’яснення здається нам певнійше. Тим більше, що єсть малюнки, з’являючі приношення поданків мертвому, отже, значить, єгиптяни вважали своїх мертвих за святих і коли могли їм приносити поданки, то могли й у себе в хаті ставити образи покійників при всякому родинному святі.

Діодор каже, ніби в Єгипті був такий суд, що судив людей після їх смерті, але зовсім сьому трудно повірити, знаючи з якою повагою і обожненням дивились єгиптяни на своїх мертвих. Всі нагробні написи не виявляють ніякого наклону до суду над мертвим за його гріхи на землі, навпаки скрізь вихваляються його праведні діла, напр.:

“Надивившись на все, я вийшов з сього місця (світа), де я говорив правду, де я робив по правді. Будьте добрі для мене, ви, що настанете по мені, і признайте заслуги свого предка: “він робив добро, коли б же й ми так могли робити на сім світі!” Хай скажуть так тії, що потім настануть. Ніколи я нікому жалю не завдав, нікого не забив. О, Владарю неба, господарю всесвітній, я той, що з миром проходить, я був праведним, любив свого батька, любив свою матір, добрий був до всіх, що були при мені, я був потіхою своїм братам, мене любили слуги”.

В іншому написі сказано так: “Він дав хліба тому, хто був голодний, дав води тому, хто був жадібний, дав одежу тому, хто був голий”. З сих написів, окрім усього, видно ще і те, що єгипетські поняття про добре праведне життя були дуже близькі до заповідів Старого і Нового Завіту, напр., поважати батька й матір, не забивати, не брехати, любити всіх, помагати всім і т. п.

Отож, мусить бути, Діодор змішав віровання про суд на тім світі, або може при погребових процесіях представлявся аллегорічно суд божий над душею.

У єгиптян була книжка святих законів і звалася вона “Книга про діла Світла”, учені теперішні прозвали її “Ритуал” (одправа свята), ся назва коротша, отже ми будемо так її звати. Ритуал сей розділявся на скілька книг, поділених кожна на скілька розділів, в кожну труну клався переписаний котрий-небудь розділ з сеї книги. Через те їх знайдено дуже багато, але все-таки зовсім цілої книги нема.

Сі уривки з Ритуалу були написані на звитках папірусу, і на них було чимало малюнків. Число малюнків, краще або гірше письмо, довгість уривку залежали від заможности покійника. Порядок розділів не завжди однаковий. В тому Ритуалі часто йде річ про суд на тім світі, єсть і малюнки до сього, як, напр., в одному такому папірусі XVIII династії. Там намальований найперше покійник, а при ньому його сестра, що молиться до Озіріса. В сьому першому малюнкові Озіріс помальований зеленим і має білу діадему Верхнього Єгипту, в руках має царські та божі берла. Далі вже намальований Анубіс, а за ним покійник в сонцевому човні. Далі різні постаті, через які душа мусить переходити на тім світі: чапля, посвячена Озірісові, золотий яструб, ластівка і т. д. (От сим власне єгипетська віра про переселення душ одрізнялася від індійської, що у єгиптян се переселення було на тім світі, а вже тільки праведні душі могли по своїй волі вертатися на землю, і жити який час в людській, чи в якій звірячій постаті). Далі є намальований рай “Аенру” з 15-ма брамами, там же який час душі мали займатися польовою роботою.

Потім змальовані 40 суддів підземних і до кожного написана молитва за душу. Там списані різні гріхи, напр., забивство, крадіж, неправе кохання, образа святощів і т. д. Між іншим ще й такі, як “надто довгі розмови”, “завдавання жалю кому”, є теж наказ “поважати закони і права на воду” (Нільські закони). Далі вже йде самий суд. На вазі важиться серце покійника на одній шалі, а страусове перо (ідея правди) на другій. Над тим наглядає Тот в постаті собакоголової мавпи (ідея рівноваги) і дві богині з гадюками в руках (ідея кари і надгороди). Далі огняне озеро, його стережуть чотири собакоголові мавпи, вони мають в остатнє очистити душу. Далі вже намальоване сонце з яструбиною головою, сидяче в човні, а за ним праведна очищена душа. На другому подібному ж малюнку є ще поверх ваги на довгому човні мавпа, що жене прутом свиню, невідомо напевне, чи та свиня має з’являти грішну душу, чи бога зла Сета.

Єгиптяни вірили не тільки в безсмертя душі, але в воскресіння тіла, як і християне. Через те вони дуже дбали про те, щоб тіло не псувалося по смерті. Се було добре і для другої причини, а власне для того, що в такій гарячій стороні, як Єгипет, такий спосіб ховання, як у нас, напр., міг розпросторювати заразу, а палити трупи було трудно, бо в більшій частині Єгипту для сього було дуже мало дерева. Тільки ж певно, що не для сих причин єгиптяни бальзамували своїх мертвих, а власне таки для того, що сподівалися воскресіння тіла і хотіли, щоб теє тіло було ціле і не зіпсоване в день свого воскресіння.

Бальзамування робилося в різні способи. Найдорожчий спосіб був такий: залізними гаками, та ще якоюсь мікстурою витягався мозок з голови. Потім надрізувався живіт, витягалась уся утроба, перемивалася пальмовим вином та всяким пахучим соком і вкладалася назад у тіло з усякими пахощами та коріннями, потім живіт знов зашивався, а тіло солилося і вкладалося в луг на 70 днів. Потому виймалося з лугу і завивалося в довгі завої, просмолені живицею, а там вкладалося в дерев’яну труну і ставилося на який час в окремій хаті, де над ним одправляли одправу.

Дешевий спосіб був такий: просто витягали мозок та утробу, назад її не вкладали, а клали порожне тіло на 70 день в луг і після того ховали. Такий спосіб був для бідних людей. [Сі способи розказані в Геродота.]

Інші історики пишуть, що святці, витягши утробу з тіла, і прочитавши над нею задушну молитву і показавши її сонцеві, кидали її в воду.

Знов же був звичай (невідомо тільки чи у всі часи) класти легке, серце, печінку та кендюх в чотири вази, окремо набальзамувавши і посвятивши їх чотирьом богам підземним, і ставити їх в могилу біля саркофагу. Вази ті мали накривки, зроблені так, як голова людська, собача, шакаляча і яструбина. Звуться вони канопи (від грецького слова??????? або латинського canops собакоподібний). Таких каноп знайдено чикало по могилах, робились вони з глини, алебастру або каменю.

Потім уже мумії, оті набальзамовані тіла, клалися в труну з дерева або з полотна, намоченого в гіпсі. Труни ті вироблялися на шталт людського тіла в лежачій постаті зо складеними на грудях руками і були навколо геть пописані різними уривками з Ритуалу. Ота перша труна вкладалася в другу, а та знов у третю, всі вони щільно приходились одна до другої і всі три вкладалися в дерев’яний або камінний саркофаг, теж пописаний молитвами та малюнками про подорож душі на тім світі. Зверху на саркофагу або в середині і навіть межи завоями мумій вкладалося дуже башто різних оздоб, статуйок глиняних та дерев’яних і багато всяких малесеньких речей, дарованих мертвому від його приятелів для послуги та охорони йому на тім світі. Через те маємо таку силу тих дрібниць скрізь по музеях. Там маленькі статуйки богів, різна зброя та начиння до всякого ремесла, відповідно тому, чим займався чоловік за життя, або що він любив.

Жінкам вкладалися зеркальця, гребінці, слоїки різні, малярам краски та всякі приряди малярськи, письменникам каламарі то що, дітям ляльки і т. д. Ще знаходиться в могилах безліч жуків кам’яних, шкляних, глиняних, вони проколені усі і нанизані на нитку, їх часами вправляли в перстень і вони разом з тим служили печатками. Жук той з’являв собою ідею безсмертя: як він вилазить з землі та з гною на світ і летить до ясного неба, так і душа людська має відродитись для кращого, яснішого життя.

Може бути, що убогі ховалися на спільних громадських кладовищах. Але багаті ховали своїх мертвих окремо в осібних могилах з каплицями, де їм давалися поданки і правилися одправи.

Діодор каже, ніби часом єгиптяни давали в заставу за борг мумію свого батька або матері, а колі потім хто лишав ту мумію не викупленою, то був обезславлений на ціле життя, а по смерті позбавлений погребу.

Небагаті люди купували місця на кладовищах, що належали до святців, званих колхітами. Ті колхіти займалися погребовими одправами і стерегли могил, та утримували в порядку кладовища, в тому їм мусіла помагати міська сторожа, оберегаючи могили від злодіїв. Злодії ж мусили часто навідуватися до могил, бо там завжди могли знайти дорогі оздоби. Багато є колон могильних, на котрих поздирана позолота, так само, як на лицях трун. Видно, що то були злодії давніх часів, бо вони лишили скрізь не обдертими образи Озіріса, а вже новітні злодії не побоялись би його обдерти.

Постоявши якийсь час в залі, де чинилися поданки, мумія відносилася на останній спочинок у могилу, часом приходилось її везти, або переправляти через Ніл (як от у Мемфісі). Коли ховали царів або вельмож, то процесії були дуже пишно уряжувані; процесії ті є намальовані в різних могилах. Намальовані там цілі юрби слуг з квітами лотосу в руках, та з усякими поданками, та з різними оздобами, що мали вкладатися в могилу. Потім гурт плачущих жінок та приятелів покійного, потім віз на полозах, або човен з труною на катафалку. Човни ті дуже гарні, оздобні і нагадують ті човни, в яких перевозилися статуї божі. В переправах через Ніл намальовані, окрім човна з труною, ще й менші човни з жінками плачущими, святцями та приятелями, всі ті човни мають на обох кінцях по великій лотосовій квітці, квітка та була теж знаком відродження та безсмертя.

Саркофаги робилися з граніту, базальту, вапняного каміню або з алебастру. Всі вони вкриті малюнками. В середині саркофагу на дні намальована богиня Аменті, образ підземної країни, на неї клалася труна з мумією, на покришці намальована богиня Нут, постать небесного склепіння, вона найчастіше малювалася в постаті жінки з дуже довгим тілом голим, упираючись ногами і руками, а спина вилучена як склеп. Форма і покраси саркофагів були різні в різні часи. Найдавніші були зроблені просто, як скриня, часом таких скринь було три, що вкладались одна в другу. А вже близько XI династії (Антев) почали робити труни в людській постаті. Обличчя тій труні часто було позолочуване, а інші, як, напр., труна цариці Аа-Готеп, мали цілу покришку позолочувану, посередині тії труни зроблена золота царська змія Уреус, а очі їй зроблені з каменю білого та зо шкла, в тій же труні було знайдено багато оздоб різних.

Тепер скрізь по музеях багато тих трун, саркофагів, малих пірамідок, каноп, звірячих та людських мумій, завитих у завої та з масками, наложеними на обличчя, маски ті позолочувані, а очі їм з емалю. Маски, помальовані рожевою краскою, належать до часів Птоломеів, портрети, краще зроблені, належать до римських часів. Окрім того, є багато статуйок різних, та шматки тканин з одежі, та полотна з мумій. А надто багато тих жуків, що то вкладалися до труни; різні вони: і з глини, і з каменю дорогого, і з алебастру, і з блакитної порцеляни, і з зеленого яспісу і просто скляні. Є також багато папірусів, ще не зовсім розібраних, або ще і ніяк не розібраних, колись, може, як розберуть їх, то роз’ясниться багато темних речей про єгипетську віру.

Леся Українка – Віра вірш.