Така була первісна легендарна теологічна утопія, що вилилася в формі легенди. Але з неї згодом народилась утопія пророча, політична, що приймала найбільше форму поетичної імпровізації. Вплив попередньої форми відбився на ній дуже сильно.
Вона раз у раз входила в компроміси з утопією стародавнього типу, шукаючи собі оправдання в натяках на новітніші ідеї, розсипаних по старосвітських легендах.
Ми бачили, як у стародавніх утопічних легендах про рай поруч з ідеєю про божу ласку чи неласку, що дає й одбирає людям рай, прокидалася ідея про людську самодіяльність, про те, що людина може той рай заслужити або з власної провини втеряти, а нарешті – і це найголовніше для генези політичної утопії – людина може і самавибороти собі щось, навіть проти волі якоїсь вищої надлюдської сили. Це був психологічний пункт виходу для початкової політичної утопії, а крім того, мала вона собі, звісно, ще й реальний грунт у щоденних спостереженнях боротьби за існування та в історичних спогадах, прикрашених фантазією до легендарного ступня.
Так, у єврейських авторів часів полону вавілонського релігійний ідеал земного раю з’єднався з політичним ідеалом незалежності від сусідів і державної сили. Надії на легендарного рятівника грішного світу (подібного до перського Созіоха, грецького Геракла та інших визвольників-героїв) перенесені були на “нащадка з дому Давидового”, і династичні домагання злилися водно з релігійною вірою. Тоді розвилась оригінальна публіцистична поезія, і відгуки її ми знаходимо навіть у християнській літературі (так званій апокаліптичній) в ті часи, коли вже не могло бути ніякої надії на реальне відновлення влади династії Давида. Найкращі пам’ятники давньої поетичної публіцистики ми маємо в біблійних книгах пророків (головно в книгах Ісаії та Езекіїла, а з “менших пророків” в Іоїла) і там стрічаємо утопічні мрії, виражені з великою силою й красою. Форма пророчої утопії, як і взагалі пророчої поезії, зовсім інша, ніж форма утопії-легенди. Замість епічно-спокійного тону, певного в безперечній для всіх правді того, що оповідається, замість простоти і навіть скупості легендарного стилю, ми знаходимо в пророків запал і завзятість, повний брак об’єктивності, нагромадження образів, порівнянь, докорів, погроз, обітниць, віщувань, жалю, надії, гніву – всі почуття, всі пристрасті людського серця відбились яскраво в тій огнистій ліриці.
Автори пророчих книг вже неначе непевні в тому, що їм читачі й слухачі повірять на слово, раз у раз вони покликаються виразно на авторитет самого бога, щоб додати ваги своїм словам; полемізують з авторами протилежного напряму, взиваючи їх “лжепророками”, лякають своїх читачів карами небесними за неймовірність, опановують їх уяву грізними образами “видив небесних”, “божого суду” над “нечестивими”. Навіть сама техніка фрази неначе вимірена свідомо на те, що тепер звуть сугестією (внушенням): кожний образ, кожна імперативна фраза повторяються двічі, різними, але синонімними виразами рівної сили і через те силоміць западають в пам’ять і заглушають голос критики в думці читача. Цю техніку стрічаємо ми, правда, подекуди і в окремих уривках легендарної поезії, але пророча поезія розвила і довела до крайності цю форму. В утопії пророчій зібрано було все, що могло переконати тодішнього громадянина в бажаності воріття Давидового царства. Всі елементи давньої легендарної утопії відновлялися тут з більшою силою (Ісаія, гл. 11, ст. 3 – 9; Езекіїл, гл. 37). До цього додавались картини слави, могутності державної і кари ворогам в стилі панегіристів-істориків (Ісаія, гл. 63, ст. 1 – 6; Ісаія, гл. 61, с. 6 – 7).
Самі пророки, либонь, почували, що таке виключне становисько прийдешнього Давидового царства, яке вимарила їх буйна утопічна фантазія, треба чимсь оправдати. Часом вони кликали на поміч старий ідеал теократії, знов-таки надавши йому нової сили й виразності аж до різкості (Ісаія, гл. 11, ст. 1 – 4; Міхей, гл. 4, ст. 1 – 4). Але вже сам той ідеал теократичний шукав собі оправдання в той час, коли складались пророчі утопії. Самих нагадувань про кару і гнів божий було мало, – об’яви внішньої сили навіть більші були у “нечестивих” народів, не покірних богові Ізраїля, отже, коли сильніші народи (вавілоняни, перси) мусили вдаватись до етичних доказів, щоб оправдати своїх богів і їх слуг та “помазаників” (як це видно, наприклад, з написів вавілонського царя Саргона, моабського царя Мези, перських царів Дарія, Кіра і ін.), то слабкому в дійсності народові єврейському треба було тим більше напирати на етичне покріплення свого політичного ідеалу. І пророки доказували, що Ягве тому мусить бути старший над усіма богами, бо він найсправедливіший, слуги його – слуги правди, а “помазаник” його буде ідеалом “праведного” монарха (Даниїл, гл. 7, 1 – 14). Пророки запевняли, що в прийдешньому царстві Давидовім не буде вже кривди “вдовиці й сироті”, “вбогому й простому”, але, очевидно, само існування вбожества серед легендарно багатого царства і поділ людей в тому “царстві правди” на “простих” і “вельможних” утопісти пророчої епохи зовсім не вважали кривдою, їм навіть це на думку не спадало.
Взагалі щастя громадське зникало перед силою держави, про нього спогадувалось тільки побіжно, для зміцнення доказу в разі потреби, і зараз же знов спускалось з уваги… В пророчій утопії ми бачимо такі категорії: свій народ, чужий народ; своя держава, чужа держава; свій бог, чужі боги. Ми бачимо там, правда, вже не тількилюдину взагалі, як у прадавній легенді, а два типи людей, різко протилежні: праведників і нечестивців, зате поміж ними ніяких градацій, ніяких відтінків, всі праведники мають однакову психологію і відзнаки, так само і всі нечестиві подібні межи собою моральними прикметами. Ідейних конфліктів, боротьби чи хоч суперечок межи праведниками не має бути, їм одно суджено – щастя застою, як і в прадавній легенді, тільки шлях до нього складніший, трудніший і – непевніший.
Християнська утопічна література перших віків до блаженного Августина не з’являє нічого оригінального з літературного боку супроти “старозавітної” пророчої поезії. Ідейно вона значно відмінна тим, що національно-династичні домагання вступилися перед домаганнями одного релігійного напряму, що вже потроху перестав прив’язувати себе до якоїсь одної національності; національна виключність замінилась конфесійною виключністю, а “царство боже на землі” перетворилось у “царство боже не від цього світу”. Але давня термінологія, давній пророчий спосіб вислову лишились без зміни: такі вирази, як “народ обранців”, “Ізраїль”, “нащадок Давидовий”, “новий Єрусалим”, “Сіон” і “дочка Сіону”, “месія” і “син людський” – все це перенесено було цілком з пророчої поезії в поезію апокаліптичну. Апокаліптична утопія так само мало зрозуміла без утопії пророчої, як твір коментатора без твору оригінального автора. Через те ми не будемо тут спинятися довше на утопії апокаліптичній, щоб розглядати її з літературного боку, а тільки спогадаємо про ідейно нові її елементи тоді, коли це потрібно буде для пояснення інших, справді літературно нових утопічних творів дальшого часу.
Тут, однак, треба нам зазначити одно: оригінальною пророчу поезію можна назвати, порівнюючи її з поезією легендарною та іншими стародавніми літературними формами, але це не значить, щоб власне та пророча поезія, яка заведена в біблійні книги, була оригінальною серед всієї сучасної їй політичної поезії давніх східних народів. Ні, їй можна б знайти чимало паралелей (і при тім далеко давніших історично) в пам’ятниках літератури всіх сучасних давнім євреям народів, а надто у вавілонян, в їх поетично-ліричних описах “останніх часів”, коли бог Мардук “судитиме народи”, коли чвари громадські і незгоди родинні стануть “знаменням” кінця світу грішного, а настання праведного царя дасть початок світові праведному. Але ми спинились тому на єврейській літературі цього розбору, що вона більше систематизована, приступніша для теперішнього читача, що в ній найяскравіше, найсильніше виступають типічні риси. Ця типічність залежить, певне, від кращого літературного опрацювання Біблії, що редагувалася пильно на просторі кількох віків, та ще й від того виключного становища ізраїльського народу, що мав особливу рацію і дозвілля займатися політичною утопією – через недостачу реальної державної політики під час двох довгих полонів вавілонських.
Досі ми розглянули стародавні утопії позитивного типу. Але ці позитивні утопії мали собі pendant ще й в негативній формі, де описувалось, яке буде або вже й єсть життя людей, не покірних божій волі, об’явленій безпосередньо або через божих пророків. В давніх легендах ця негативна утопія має в собі мало творчого і здебільшого зводиться на песимістичні описи справжнього людського життя; антитезою раю, цебто якимсь “пеклом”, представляється просто паша питима земля і наше повсякчасне “грішне” життя. Цих описів ми тута розбирати не будемо, бо їх, властиве, не можна назвати утопіями. Зазначимо тільки при цій нагоді оригінальне трактування теми про непослух в міфі про Прометея, де якраз новітнє справжнє життя людське, навіть з усіма його злиднями та горем, виставляється раєм супроти того, яке було перед проступком Прометеєвим.
Описи пекла підземного, де мучаться душі грішників, хоча стрічаються часто в давній літературі, але мають уривчастий характер і не даються поєднати в одну цільну картину. Типічні елементи: суд на “тім світі” і відплата “кожному по ділам його” всякими муками дочасними або вічними. Найбільше розвила цю тему література християнська і то головно в середні віки (найтипічніше – Дантове “Пекло” в “Божественній комедії”). В грецькій літературі муки пекельні і всякі інші кари людям від богів часто виставляються не як справедлива відплата за гріхи, а тільки як вираз заздрощів або мстивості з боку богів, і через те грецькі легенди на ці теми займають зовсім осібне місце межи позитивною та негативною утопією.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)