Перистиль (хатній дворик) в Мартіановій оселі, оточений критою колонадою, простого, навіть суворого стилю, і кімнатами, що виходять дверима на ту колонаду; з одного боку кімнати побудовано на два поверхи, на горішній ведуть вузенькі сходи. Дворик посипано піском і засаджено де-не-де тривкими ростинами, здебільша агавами; подекуди стоять прості лавки з сірого каменю. Посередині круглий ставок без квіток і покрас; коло нього великий сонячний дзигар і менший водяний (клепсидра), там же стовп з почепленою на ньому мідяною дошкою, клевцем і великою ліхтарнею на гаку. В глибині перистиля вузька брама з кватиркою в одній половинці і з хвірткою в другій. Коли брама відчиняється, видко хороший морський краєвид. Напереді з одного боку до перистиля притикає чималий Мартіановий таблін (кімната для роботи), теж дуже простий, без покрас, заставлений полицями і кошиками, де лежать у великому порядку кодекси, таблиці, сувої і зшитки пергаменту і всякі знадоби до писання. В табліні тільки задня стіна мурована, а дві бічні заміняються завісами, що можуть розсуватись. Дія відбувається рівночасно і в табліні, і в перистилі.
Констанцій, дуже скромного вигляду молодик, наготовляє в табліні все до роботи: розкладає документи різні на столику, присуває до столика крісло з скамничкою під ноги і складений дзиглик, вигладжує навосковані таблиці і загострює стиля (паличку до писання).
Мім, німий раб, стирає порох з сонячного дзигаря, придивляється, де стоїть на ньому тінь, потім раптом б’є клевцем по мідяній дошці, сильно, різко, мов на гвалт, але сам при тому має дуже спокійне обличчя, немов пробуває в найглибшій тиші. Збоку, з проходу, що поза табліном, виходить Мартіан, чоловік поважного, але ще не старого віку, торкає міма за плече, всміхається і подає рукою знак, що годі калатати. Мім спиняється, відходить набік і, взявши граблі, розрівнює пісок поміж агавами. Мартіан увіходить в таблін.
Мартіан
Здоров, Констанцію.
Констанцій
Здоров, патроне.
Мартіан
Мій вірний мім, як доля, невмолимий,
За ним уже роботи не проспати.
(Сідає на кріслі.)
Ти роздивився, що в нас на черзі?
Констанцій
Так, маємо тепера тую справу
Про конфіскату грунту, що належить
Тутешній церкві.
Мартіан
Добре. Я вже дещо
Налагодив для оборони важне,
А ти там по законах пошукай,
Як довго погребове товариство
Задержує свої права на землю,
Що зайняло колись під кладовище,
Хоч потім перестало там ховати.
Констанцій дістає з полиці кодекс, сідає на дзиглик і переглядає параграфи. Мартіан бере один із сувоїв, що на столі, і читає уважно.
Констанцій
(несміло, не підводячи голови)
Патроне, єсть одна приватна справа.
Мартіан
Чия?
Констанцій
Твоя.
Мартіан
Яка ж? Не розумію.
Констанцій
Твоя жона…
Мартіан
(шорстко)
Не маю я жони.
Констанцій
Пробач… я хтів сказати, є відомість,
Що Туллія вже позов учинила
У суд про половину всіх маєтків, –
Се нібито належить їй від тебе
Після розлуки шлюбу.
Мартіан
(видимо вражений, але панує над собою)
Що ж, нехай.
Констанцій
Ти не доручиш розпитать докладно?
Мартіан
Суд сповістить про все, як буде кликать.
Констанцій
Я чув, що в неї є в суді зарука,
Бо муж її…
Мартіан
(сухо)
Мені се нецікаво.
Ти вже знайшов параграф?
Констанцій
Вже, патроне.
Обидва мовчки читають. Тим часом за брамою якийсь глухий гомін голосів, потім він стихає. Одчиняється брама, і воротар-германець, увійшовши крізь неї з вулиці в перистиль, подає мімові якусь табличку і показує йому знаками, щоб комусь передати на горішній поверх. Мім бере табличку і подається з нею до табліну. Воротар пробує його затримати, але він дивиться на нього люто і крутить головою. Воротар махає рукою і йде знов за браму. Мім увіходить в таблін і подав Мартіанові табличку, а сам стає на порозі.
Мартіан
Се що таке? Від кого і до кого?
Немає напису.
(Читає.)
“Я жду тебе
У кожду пору дня чи навіть ночі.
Ти будеш, як в раю. Цілую міцно
Тебе – так, як люблю”.
(Здвигає плечима.)
Не розумію!
(Усміхаючись.)
Констанцію, а може, се до тебе?
То вибачай за помилку.
(Подає йому табличку.)
Констанцій
(не беручи)
Ні-ні,
Сього не може бути, запевняю!
Мартіан
Чого ж ти так сахаєшся? Цидула
Гречненько зложена й не без вогню.
(Знаками питає міма, де він узяв таблицю. Той показує на браму і повторяє ті рухи, що робив йому воротар.)
Мартіан
(уже досадливо)
Щось неподобне!
(Махає мімові рукою, той виходить.)
Констанцій
Певне, жарт якийсь.
Мартіан
Тепер же в нас не першого апріля!
(Виходячи в перистиль, з порога до Констанція.)
Ти вільний поки що. Покличу потім.
Констанцій з кодексом виходить з табліну праворуч.
Мартіан
(гукає, підвівши голову вгору)
Авреліє!
Аврелія
(озивається з горішньої кімнати)
Я йду!
(Збігає по східцях в діл до батька. Аврелія молоденька вродлива дівчина, в голосі і в рухах є щось нервове, рвачке.)
Мартіан
Скажи, ти знаєш,
Хто се писав?
(Показує їй табличку.)
Аврелія
(бистро глянувши)
А!..
(Вихоплює табличку, ховає в своїй одежі і подається бігти назад.)
Мартіан
Стій!
Аврелія спиняється.
Почім ти знаєш,
Що то до тебе? Напису ж немає.
Аврелія
Я думала… я… дійсно… я не знаю…
Мартіан
(суворо)
Дивую, дочко, що тебе призводить
Поводитися так, мов ти зросла
Невільницею десь у гінекеї.
Якісь таємні листи… Хтось тебе
Одважується кликать на стрівання
“у всяку пору дня чи навіть ночі!..”.
Чому ж не може він прийти сюди
І чесно попросить руки твоєї?
Чи сам він тямить, що того не гідний?
Аврелія мовчить.
Ну! Говори ж!
Аврелія
Та то зовсім не “він”…
Мартіан
Як? Що таке?.. Не впору ти жартуєш.
Аврелія
Я не жартую… Се… писала мама.
Мартіан
(як громом поражений)
Що ти говориш?!. Ох, яка ж безличність!
Аврелія
Не говори про маму так! Яка ж тут
“безличність”, що вона мене кохає?
І я її люблю! Авжеж, люблю!
Вона мене до себе жити кличе,
І я б давно пішла до неї жити,
Якби я не була так непростимо,
Ганебно боязка!..
(Порив її розрішається плачем.)
Мартіан
Тепер я бачу,
Яку страшну я помилку зробив,
Ховаючи від тебе всі провини
Твоєї матері супроти мене.
Аврелія
(перестає плакати, спокійніше)
То все одно. Мені вас не судити.
Нехай вона супротив тебе й винна,
Мені ж вона нічим не завинила.
Мартіан
Вона тебе покинула малою.
Аврелія
Вона покинуть мусила сей дім,
А що лишаюсь я в ньому аж досі,
То з того винен Ти.
Мартіан
(гнівно)
Опам’ятайся!
Я Винен, що ти маєш рідну хату,
А не живеш з вітчимової ласки?
По-твоєму, то се винА?
Аврелія
Я, тату,
Мовчатиму, щоб не гнівить тебе.
Мартіан
Тепер твоє мовчання не поможе.
Ти завдала мені тяжку зневагу.
Договорімось краще вже до краю.
Як ти мій дім так прагнеш проміняти
На дім вітчимовий…
Аврелія
А що ж такого?
Якби я вийшла заміж – не зміняла б
Я твого дому на оселю свекра?
Чи й то було б зневагою тобі?
Мартіан
В тім є різниця.
Аврелія
Жадної не бачу.
Була б різниця, якби всі дівчата
Йшли заміж по любові. Хто ж не знає,
Що віддаються часто лиш для того,
Щоб вирватися з батьківського дому?
Мені страшніший нелюб, ніж вітчим,
Але й для мене, тату, рідна хата
В темницю обернулась…
Мартіан
Справді, дочко?
Аврелія
Що ж, тату, придивись, як я живу:
Самотня цілий день, і навіть слуги
Як не глухонімі, то чужомовні.
Ти їх таких навмисне добираєш,
Аби не наслухАЛи й не плескали,
Аби ніхто не знав, що в тебе в домі
Звичаї християнські…
Мартіан
Ти ж бо знаєш,
Що Мушу я таїтись.
Аврелія
Так, я знаю,
Але хіба мені від того легше?
Ти, певне, справді Мусив заховати
Мене за мурами від християнок,
Щоб я в товаришок не набиралась
Палкого духу, щоб необережно
Не зрадила себе й тебе як-небудь.
Якби ж я з ідолянками зійшлася,
Було б тобі ще більше не до мислі.
От я й живу, неначе у пустині.
(З гірким сміхом.)
Для повної подібності – наш двір
Піском посипано та колючками
Засаджено! Зовсім пустиня!
Мартіан
(лагідно)
Доню,
Що можу я тобі на се сказати?
Хіба лиш те, що є в громаді нашій
Чимало гарних, молодих дівчаток,
Що добровільно так живуть, як ти,
Зрікаючись веселощів, пишнОТи.
Аврелія
Вони живуть так для живої віри,
А я для мертвої так гинуть мушу.
Мартіан
(вжахнувся)
Для мертвої? Ти щось страшне сказала…
Хіба ти вже… не віриш у Христа?!
Аврелія
(сумно)
Я вірю, тільки віра тая мертва.
Мартіан
Як розуміть тебе? Се щось несвітське!
Аврелія
Бо й я до світу не належу, батьку,
Ні до надземного, ні до земного.
Мартіан
Авреліє! та ти ж мене вбиваєш
Речами сими!
Аврелія
Я замовкну, тату!
(Похиляється сумно-покірливо, опустивши руки.)
Мартіан
Hi, донечко, ні, не мовчи, благаю!
Скажи мені, признайся, хай я знаю
Недугу твого духу! Може, якось
Її ще можна вигоїти.
Аврелія
Трудно…
Чим має жити тая віра, тату?
Вона ж, як той наш мім, глухоніма
І тільки має стежити, як тихо
Пересувається життя, мов тінь
На сонячнім дзигарі. Я ж не смію
Одвідувати в’язнів чи служити
Убогим, як оті дівчата роблять,
Що ти спогадував.
Мартіан
На тії кошти,
Що мав би я потратити, щоб двір сей
Тобі вже не пустинею здавався,
Я помагаю потаємки вбогим.
Ти в’язнів не одвідуєш на те,
Щоб я їх міг з темниці визволяти,
Боронячи їх справ як адвокат,
Неначебто до віри непричасний, –
Я через те довір’я маю в суддів.
Аврелія
Те все робити міг би ти й без мене
Ще й краще. Навіть ту непишну одіж,
Що я ношу, віддав би на убогих,
Якби я вмерла…
(Нервово.)
О, далеко більше
Я помогла б тобі, коли б умерла!
Мартіан
Не заслужив я слів таких від тебе.
Се просто марнота й дрібна досада
В тобі говорять. Як “непишна одіж”
Тебе так журить, – можу справить кращу.
Аврелія
Мені не треба кращої одежі –
Для кого й нащо мала б я вбиратись?
Мартіан
Ти так говориш, наче ідолянка.
Чого ж “для кого й нащо”? От же хутко
Великдень в нас, те радіснеє свято,
Коли й убогі дбають про убрання.
Аврелія
Вони до церкви ходять, межи люди.
Мартіан
Чи ми святкуємо про людське око?
Се ж тільки ідоляни уважають,
Що свято в тім, щоб оргії прилюдні
Справляти з галасом, а християни
І в затишку шанують боже свято.
Аврелія
Не знаю, може, се і грішна думка,
Але як ми святкуємо отак,
Замкнувшись від усіх, в той час як інші
Єднаються для радощів у гурт, –
Мені здається, наче ми вигнанці,
Що й бог до нас не признається в небі,
Як ми не признаємося до нього
Перед людьми.
Мартіан
Колись і я так думав,
Але й громада наша, й сам єпископ
Мене запевнили, що більше значить
Для церкви ся моя таємна служба,
Ніж якби я пішов хоч і на смерть.
Аврелія
Я не кажу про тебе, лиш про себе.
Мартіан
Хіба не можеш ти Христа любити
Таємною та щирою любов’ю?
Аврелія
Моя любов, так як і віра, мертва.
Мартіан
Авреліє! Знов сі страшні слова.
Аврелія
Страшніше те, що криється за ними…
(Після паузи.)
Ти пам’ятаєш, тату, те різдво,
Як ти мені розповідав уперше
Про народження бога в Віфліємі?
Мартіан
Авжеж, хіба ж я міг би те забути?
Я хтів би знов побачити те світло,
Що сяло у твоїх дитячих очах,
Почути теє радісне тремтіння,
Що й я від тебе переймав тоді,
Як ти сиділа на руках у мене.
Аврелія
(мрійливо)
Я довго-довго в тую ніч не спала…
Я марила про божеє дитятко,
Що в світ прийшло при співах ангелиних,
При яснім промінні зорі нової.
У думці я до нього шлях верстала
З трьома царями і несла дари,
Та миру, злота й ладану замало
Мені для сина божого здавалось.
Я пурпуром вертеп йому встеляла,
Вибірні квіти сипала у ясла,
В серпанки щонайтонші угортала
І забавки робила з самоцвітів.
Мартіан
Безгрішні у дитини сії мрії,
Але в дорослої вони подібні
До ідолянства.
Аврелія
О, не бійся, батьку!
Вони давно погасли… ще тоді,
Як ти другого ранку мовив нишком:
“Дитинко, ти не говори нікому
Про те, що я розказував учора…”
Я тільки часом з гіркістю в душі
Спогадувала їх, як на одправі
Убогій хатній тут стояла. “Боже! –
Я думала, – такі мої дари!..”
Мартіан
Христос пишнот від нас не вимагає.
Аврелія
А все-таки я чула, що в церквах
Є малювання і величні співи,
Але мені заказано те все.
Я тільки безборонно бачу в вікна
На вулицях весь ідолянський культ:
Веселі сатурналії, поважні
Теорії жерців, похід весталок,
І думаю: “Ся віра неправдива,
Але чому в ній стільки є краси,
А наша правда так убого вбрана?”
Від сих думок любов моя вмирає…
Мартіан
Авреліє! Коли ти християнка,
То вищую красу повинна тямить,
Ніж ту, що ідоляни утворили.
Аврелія
Не бачу я її навколо себе!..
Ні, правда, раз я бачила її,
Та ти сказав, що не для мене теє…
Мартіан
Що саме?
Аврелія
Раз колись я в цирк пішла
Ще з мамою… Ти гнівався на неї…
Мартіан
Бо знав, що призвела її до того
Пуста цікавість. А тобі ще й шкода
Була з того, – ти цілу ніч горіла,
Маячила, жахалася, кричала…
Аврелія
А все-таки то був єдиний раз,
Що я побачила на власні очі
Ту вищую красу, таку живу,
Таку страшну…
Мартіан
Ти ще й тепер тремтиш
Від спогаду самого. Не потрібно
Було тебе туди водити!
Аврелія
Може…
Навіщо справді бачити було,
Як дівчина, вродлива, молоденька,
У білих шатах стала на арені,
Мов розцвіла на полі золотому
Лілея біла? Нащо я те чула,
Як арфою еоловою ніжно
Вона там заспівала: “Алілуя!”
Ой нащо, нащо я тоді той пурпур
Живий угляділа?.. Я розумію,
Чому тоді ті люди, як безумні,
З амфітеатру кинулись на круг,
Волаючи: “Ми християни!..”
(Голос її істерично здіймається,)
Мартіан
Тихше,
Вгамуйся, доню.
Аврелія
(нервово сміючись)
Що? Почують люди
На вулиці, як ми тут, зачинившись,
Уголос признаємось до Христа?
Мартіан
Я мушу замикатись.
Аврелія
Так, я знаю.
І ти б хотів, щоб я вуста замкнула,
А тільки серцем богові молилась?
Чи так?
Мартіан
(тихо, упокорено)
Так, доню.
Аврелія
Ну, то знай же, батьку,
Що я не можу так. Бо щоб мовчати,
То треба все забуть. Коли ж я мушу
Забути те, що бачила там в цирку,
То мушу я піти від тебе пріч.
Мартіан
Для чого ж, донечко?
Аврелія
Тоді забуду
Лілею білу, як сама розквітну
Трояндою, нехай і не святою,
Зате розкішною! Щоб я забула
Арену золоту, – хай злототкані
Простеляться під ноги килими.
Нехай заглушить гучний грім музики
Луну святу еолової арфи.
Я з думки викину кривавий пурпур,
Як обів’ють мене шовки червоні,
Як цвіт юнацтва буде, мов безумний,
Мені волати: “Ми твої раби!”
Мартіан
(з жахом дивиться на неї)
Авреліє! Де ти взяла сі мрії?
Аврелія
Від матері.
Мартіан
Вона тебе навчила?..
Аврелія
Вона мені се в кров передала,
Бо я її дитина.
Мартіан
Не моя?
Аврелія
Ти сам мене позбавив свого спадку.
Уста замкнувши, ти замкнув і серце,
І я не хочу більше прислухатись,
Що там в ньому, як у темниці, стогне,
Нехай умре і стогін… Відпусти
Мене до матері.
Мартіан
Чи ти гадаєш,
Що там вітчим тебе нарядить зараз
У злото й пурпур?
Аврелія
Мама говорила,
Що незабаром припадуть їй гроші
Чималі звідкись.
Мартіан
Ти не знаєш, відки?
Аврелія
Я не питала. Все одно для мене.
Мартіан
Вона від мене хоче відсудити
Маєтку половину.
Аврелія
(прикро здивована)
Справді так?
Мартіан
Вона й тебе, либонь, для того кличе,
Щоб мати більше права до маєтку.
Аврелія
Сього не говори! Не буду й слухать!..
Що мати хоче відсудить маєток,
Се не гаразд… А втім… як добре зважить,
Се, може, й дійсно матері належить.
Мартіан
(різко)
Ти дійсно добре зважила!
Аврелія
Що ж, батьку,
Все ж мати віддала тобі самому
Життя молодшу, кращу половину.
Мартіан
Стидайся! По-якому ти говориш?
То се ти думаєш, що так і слід
Життя своє частками продавати
За гроші то однОМу, то другОМу?
Іди! Ти справді не моя дитина!
Аврелія
(і собі розпалившись)
Так! Не твоя! Не хочу буть твоєю!
Твоєю бути – се віддати значить
І молодість, і душу, і красу,
Замкнутися і зникнути од світу,
А що за теє мати? Рабську долю,
Нудне, безглузде, сіре животіння!
Мартіан
Але за гроші можна б ще терпіти?
Чи так, по-твоєму?
Аврелія
Я вже сказала
Все, як по-моєму, і більш нічого
Не маю говорити.
(Повертається йти, але спиняється на ході.)
Мати завтра
Збирається в Єгипет, бо вітчим
Від цезаря туди легатом їде.
Якщо сьогодні я прийду до неї,
Вона мене в Александрію візьме,
І там я буду жити, як царівна
Єгипетська!
Мартіан
Дочкою Клеопатри?
Аврелія мовчки метнула на батька погляд, повний ненависті, і швидко подалась по сходах нагору.
Мартіан
(кинувся було за нею, але спинився)
Ні… щО я їй скажу?..
(Знесилений сідає на камінну лавку.)
Як се негідно,
Як низько вийшло! Нащо я се мовив?..
З кімнати, що в глибині перистиля, виходить Валент, молодий хлопець, подібний до Мартіана не тільки вродою, але й рухами, хоча не має стільки стриманості і влади над собою, як батько.
Валент
День добрий, батеньку.
Мартіан
Ой, сину-сину,
Якби ти знав, яке у мене горе!
Валент
Я чув з кімнати вашу всю розмову.
Мартіан
І що ж?
Валент
Сестра де в чому слушність має.
Мартіан
Так?..
Валент
(лагідно, але рішуче)
Звісно, по-жіночому вона
Невтримливо з тобою говорила,
Та й їй далась нелегко та розмова.
Аврелію я розумію. Сам я
Себе тут наче зайвим почуваю.
Та й справді, батьку, нащо ми тобі?
Мартіан
Ти не питав би так, якби мав діти.
Валент
Я знаю, ти нас любиш. Ми тебе,
Повір, теж любимо.
Мартіан
Твоя сестра
Того не доказала.
Валент
Що робити?
Обоє ми не винні, що не маєш
Собі ти з нас ні помочі, ні втіхи.
Ми в тебе в домі тільки Бути смієм,
А Жити нам не можна, щоб не стати
Для тебе каменями спотикання
На трудному шляху. То чи не краще,
Якби зовсім нас тута не було?
Коли ти любиш нас, тобі самому
Повинно бути тяжко, що для тебе
Ми так марнуєм молоде життя.
Мартіан
Чому ти, сину, кажеш “ми”? Хай справді
Не вмів я виховать сестри твоєї,
Але ж тебе я виховав інакше:
Ти був у школі, маєш товариство,
Я від людей тебе не заховав.
Валент
То, батеньку, ще гірше. Се не знає
Аврелія, як часом тяжко в людях,
А то б не нарікала на “пустиню”…
У школі – то ж були щоденні муки,
Тортури справжні! Школярі у нас
Всі на “римлян” і “християн” ділились,
Зчиняли раз у раз сперечки, звади,
Два табори були непримиренні,
Як на війні. Мене ж і ті, і другі
“межИВірком” дражнили, та й тепера
Молодики так само називають
За те, що я – з твого накАЗу, батьку –
Здаюсь байдужим до змагань за віру.
Між ідолян і християн одмінком
Холодним та оспалим я блукаю…
Ніхто не знає, Що в мені кипить!
Мартіан
Господь, мій синку, знає все таємне.
Він дасть тобі заплату.
Валент
За що, батьку?
Чим прислужився я до слави бога?
Чим сам собі я славу заслужив?
Мартіан
Де ти навчився славолюбства?
Валент
В тебе.
У мене дух займався, як я слухав
Про вхід господній у Єрусалим,
Коли юрба народу незчисленна
“Осанна сину божому!” кричала,
І віття ліс над нею колихався.
Се ж був тріумф!
Мартіан
Та не найбільший, сину.
Мовчазно терплячи наругу й муки,
Син божий звеличав вінець терновий
Над всі вінці земні… То був тріумф.
Валент
І той ще не найбільший. Там, на небі,
Сів божий син праворуч край отця,
А в судний день, при сурмах ангелиних,
Появить славу другого пришестя.
Мартіан
(побожно)
Так, сподіваємось. Але ж, Валенте,
Належить слава богові – не людям.
Валент
Павло-апостол, батьку, був людина,
Проте ж він славен був по всіх світах.
Ареопаг, філософи премудрі
Чоло клонили перед ним. Народи
Всіх мов перейняли його імення.
Церкви – то світочі його. Ох, батьку,
Я за таке життя стерпів би все!
Мартіан
Не всім те дано.
Валент
Знаю я, що слава
Святая не судилася мені,
Бо сина-проповідника не сміє
У себе мати Мартіан Емілій.
Мартіан
Син адвоката може прилучитись
До діла батька. Звісно, се завдання
Не так величне…
Валент
Я твого завдання
Не зневажаю, та мене не ваблять
Закони й коментарії на їх.
Та й справи християнські не щодня ж бо
Трапляються.
Мартіан
За се хвалімо бога!
Валент
Та й… я з тобою буду щирий, батьку…
Такої слави, як твоя, для мене
Було б не досить. Був я у суді
Тоді, як ти там промовляв. Дивую,
Як міг ти говорити! Не зійшов ти
Ще й на трибуну, а вже там стояла
Клепсидра, той холодний часомір,
Що краплею по краплі невблаганно
Відмірює тобі той час короткий,
Що вділено для оборони правди.
Мартіан
Так що ж, Валенте? Світочам небесним,
І тим порядок дано й певний час,
Коли і скільки їм світить на землю.
Я до порядку звик. Хіба промова
Моя була невдала.
Валент
Ні. Здається,
Промова та була з найкращих саме.
І що ж? кому ж ти розсипав ті перли
Ясного розуму? Якісь діди,
Засушені в пергаментах, шукали
Параграфів по кодексах в той час,
Як ти вдавався до душі та серця!
Мартіан
Та судді й мусять пильнувать законів.
Я більше удавався з тим до люду,
А люд, здається, не байдужий був.
Валент
Юрба плескала не тоді, як справді
Ставав ти на верхів’ї свого хисту,
А як спускався до низин утертих.
Я червонів при тих аплодисментах.
Мартіан
Хіба вже завжди так?
Валент
Та хоч би й ні,
То все ж я, батьку, вражений за тебе.
Останній проповідник з передмістя
Яскравішу, живішу славу має,
Ніж ти, найперший в місті адвокат!
Я б не стерпів такого!
Мартіан
Слухай, сину,
Чи слава ж є найбільша надгорода?
Чи ж найпочесніше у світі – лавр?
Шанобний дуб, оливна гілка миру,
Свячена пальма – чи ж не рівноправні
Вони славутнім лаврам?
Валент
Може бути.
Та що кому належить. Он сестра
Волить як не лілею, то троянду,
А я волію лавр. Такий я вдався.
Я прОБував усі мені приступні
Шляхи до слави. Вірші, проза, драма,
Наука – все те зрадило. Не маю
Я до письменства хисту. Чин живий
Або живеє слово – се талан мій,
Я син оратора таки недарма!
Та досі скрізь цвілим і сірим муром
Ставала на дорозі обережність.
Я не проламувався через мур,
Шануючи твоє завдання, батьку,
Але тепер знайшов я кружну стежку,
Що вже тобі шляху не переріже…
Мартіан
Яку ж то саме?
Валент
Я вступлю до війська.
Мартіан
Ісусе Христе!..
Валент
Що ж ти так жахнувся?
Чи мало християн у війську служить?
Мартіан
Але ж вони там служать по неволі,
А ти по волі мав би лити кров,
Носити цезарські орли, приймати
З нечистих рук вінці!
Валент
Бо чисті руки
Вінців не мають для таких, як я.
Я людських душ не смію боронити
Від князя тьми, то буду проганяти
Хоч темні орди варварів північних.
Піду туди, де бій кипить найдужче,
А там уже ніхто не запитає
Мене про віру. Там – аби одвага
Та добрий меч, а се у мене буде.
Сьогодні запишуся в легіон.
Мартіан
Сьогодні?..
Валент
Що ж уводитись? Навіщо?
Когорта має вирушити завтра.
У мене все готове.
Мартіан
Сину! сину!
Констанцій
(увіходить)
Пробач, патроне, що тебе турбую.
Брат Ізоген прийшов у пильній справі.
Мартіан
Проси в таблін.
Констанцій виходить.
Я ще, Валенте, потім
Поговорю з тобою. Будь же дома.
Валент
Якусь годину можу ще побути.
(Іде через перистиль у свою кімнату.)
Мартіан іде в таблін і стрічає там Ізогена, старого, поважного, спокійно-суворого чоловіка.
Ізоген
Мир, брате мій.
Мартіан
Мир і тобі.
(Показує Ізогенові на крісло, той сідає. Мартіан – проти нього на дзиглику.)
Ізоген
(придивляючись до Мартіана)
Чого се
Ти наче горем битий?
Мартіан
Ох, мій брате,
У мене діти гинуть!
Ізоген
Що ж їм сталось?
Я ж бачив їх здоровими недавно.
Мартіан
Вони не тілом хворі, тільки духом.
Я трачу їх обох. Моя дочка
Іде до матері, а син до війська.
Обом погибель певна.
Ізоген
Що ти кажеш?
Та нащо ж ти пускаєш їх на згубу?
Ти ж батько їм – ужий своєї влади!
Мартіан
Не смію, брате. Говорив я з ними
Не як маЮЧий владу, а як той,
Що в глибині душі провину чує.
Ізоген
Яку ж провину?
Мартіан
Я, мов ідолянин,
Дітей своїх на жертву рокував,
Я положив їх на вогонь повільний –
Тепер вони конають.
(Замовкає в тяжкому смутку.)
Ізоген
Мартіане,
Ще не зовсім тебе я зрозумів,
А то б я, може, дав якусь пораду.
Мартіан
(з раптовим поривом надії схопив Ізогена за руку)
Дай, брате, дай пораду! Поможи
Мені моїх дітей порятувати!
З любові до Христа рятуй нас, брате!
Ізоген
Аби я відав як, невже не хтів би?
Мартіан
Проси єпископа, щоб він дозволив
Моїх дітей до церкви привести.
Я сам проситиму, а ти піддерж.
Ізоген
Тепер не час.
Мартіан
Ой брате! Я не можу
Хвилини тратити!
Ізоген
І ми не можем.
Єпископа закинуто в темницю.
Мартіан
Коли?!
Ізоген
Сьогодні. Завтра буде суд.
Мартіан
Та як же так зненацька?
Ізоген
Ти ж бо знаєш,
Що знов уже такі часи настали,
Коли для християн закон – не батько,
А злий вітчим. Я саме ж і прийшов
Тебе просити, щоб на завтра конче
Приготував ти оборону.
Мартіан
Трудно.
Короткий час. Я ще й не знаю справи.
Ізоген
Я тут приніс тобі усе належне
До сього діла. Роздивись і зваж,
Чи можна що зробити.
(Подає Мартіанові сувій пергаментів. Той уважно роздивляє їх.)
Тим часом Авpелія збігає швидко та обережно вділ і подається до брами. На середині перистиля спиняється і подається до табліну, але, уперто труснувши головою, завертається знов до брами. По дорозі зриває листок агави, колеться, але, стлумивши стогін болю, ховає листок під своє покривало і, не оглядаючись, вибігає крізь хвіртку за браму.
Мартіан
(розглянувши пергаменти)
Дуже трудно,
Але можливо, з помочею бога.
(Зважливо.)
Так, брате, докладу всії снаги,
Всю ніч до ранку буду працювати
І все зроблю, що тільки в людській силі.
Але тепер вділи мені годину.
Дозволь покликати моїх дітей,
Сам розпитай їх про науку віри –
Я їх учив, як наш канон велить –
І сього ж вечора, коли достойні,
Введи їх у громаду.
Ізоген
Ні, не можу.
Якраз тепер повинен ти стояти
При всій повазі в очах ідолян.
Мартіан
Та сам же я до церкви не вступаю!
Ізоген
Ти думаєш, ніхто не буде знати,
Чиїх дітей я в церкву приведу?
Тож сяя звістка, наче блискавиця,
Все місто облетить! Як тільки вийдеш
Ти на трибуну, – громом загуркоче
В юрбі: “У нього діти – християни!”
Тоді вже й слова не дадуть промовить.
А де ж тепер ми знайдем оборонця?
Ти знаєш сам, що другого немає.
До інших тут у місті ми не можем
Удатися – вони не християни –
Та й хист їх не дорівнює твоєму,
А посилати в Рим – короткий час.
Крім того, ти ж і в Римі силу маєш,
Є в тебе друзі при дворі й в сенаті.
Хто здатен помогти нам, окрім тебе?
Мартіан
Але ж подумай, брате: я ж – людина,
Я ж батько! Як же можу я покинуть
Своїх дітей у тьмі надвірній гинуть?
Ізоген
Та ти ж їх просвітив Христовим словом!
Мартіан
Зерно зродило плід занадто буйний,
Упавши на добірну цілину, –
Як не зібрать його, то він поляже
І зогниє. Прийнявши слово, діти
Запрагли діла. Сам ти знаєш, брате,
Що як нема погожої води
Вгасити спрагу, то людина мусить
Хоч з брудної калюжі та напитись
Або умерти. Діти в мене, брате,
Не літеплої вдачі. Їх господь
Не викинув би з уст. Моя дочка
Святою мрією горіти здатна –
З таких бувають мучениці, брате.
Мій син одважної, твердої вдачі –
Незгірший був би з нього проповідник.
Ізоген
Се може бути. Тільки ж наша церква
Тепер не тим держиться, чим давніше.
Під час породу, звісно, ллється кров
І рветься крик, але той час минувся.
Тепера церква мусить кров щадити,
І в молоко її перетворяти,
І рівним голосом, як мудра ненька,
Розважно говорити. Наш єпископ
Не раз наказує дівчатам нашим
Не рватися до мученських вінців,
А тихим послухом служити богу.
Та й проповідників у нас не брак.
Тебе не можуть замінити діти.
Ти в нас тепер, немов наріжний камінь,
Ти здержуєш усю будову нашу,
Хоч сам невидний; а як ти схибнешся,
Впаде наш стовп, розвалиться наш дім,
Єпископа засудять на вигнання,
Церковні добра конфіскують. Чим же
Тіла і душі наші будуть жити?
Наш ворог тямить, чим держиться церква, –
І вже не важить на овець, лиш цілить
У пастирів, щоб розточить отару;
З лиця землі він не змітає вірних,
А землю вириває їм з-під ніг.
Ти знаєш – проти сього не поможе
Ні проливання крові на арені,
Ні проповіді грім.
Мовчання.
Хто знає, може,
Ще й шкода від твоїх дітей була б…
Мартіан
(вражений)
Чому?
Ізоген
Тепера з молодими трудно.
Мов коні-неуки, рвуть поводи
І не хотять ніяк ходити в шорах.
Була в нас вчора буря на зібранні,
Єпископ вилучив Ардента з церкви.
Мартіан
Ардента?! Чи ж то може бути? За що?
Ізоген
Все за непослух. Ти, запевне, чув,
Що там, на конфіскованій містині,
Де наша церковця мала стояла,
Уряджено для цезарського культу
Олтар і статую?
Мартіан
Так, я се знаю.
Ізоген
Ардент наважив статую розбити.
Мартіан
Ой господи! за се – страшенна кара!
Ізоген
Він кари не боїться. Нам же страшно,
Що він напасть на християн спровадить.
Весь клір просив, щоб не робив того.
Та знаєш же його запеклу вдачу.
Мартіан
Такий його покійний батько був –
Орканом ми його прозвали в школі, –
Але палкий мій друг своєму сину
І щире серце в спадок полишив.
Аж не зміщається мені у думці,
Щоб церква одцуралася Ардента…
Ізоген
Немає ради іншої, хіба
Що він од заміру свого відступить.
Та мало сподіваючись на теє,
Я поки що вже виготовив листи,
Де звістку подаю про вилучення,
Щоб розіслать по всіх церквах, урядах,
Громадських і державних установах
В той самий день, як він сповнить свій замір.
До тебе ж я з проханням удаюся
Від себе і від кліру: не приймайся
Ні в якім разі боронить Ардента,
Якби його поставлено на суд.
Ще краще – ти зовсім не признавайся
До нього перед людьми. Мов не знаєш.
Мартіан
Але ж Ардентів батько був мій друг
І поручив його моїй опіці,
Як умирав.
Ізоген
Формально ти не був
Опікуном. В твій дім Ардент не вхожий.
Ти легко можеш осторонь стояти,
Як тільки схочеш. Ти Повинен, брате,
Послухать нас, коли ти раб Христовий
І церкви-матері слухняний син.
Мовчання.
Мартіан
(в тяжкому роздумі)
Чи ж не над людську силу сії жертви?
Зректися друга… допустить свідомо
Своїх дітей загинути з душею…
Чи хто з людей коли чинив таке?
Ізоген
Коли той друг тобі оселю спалить,
Невже й тоді він все ще буде другом?
Хіба під час облоги не буває,
Що й батько дітям брами не відчинить
І їх не пустить в поле до криниці,
Щоб ворога до міста не впустити,
Хоч би від спраги діти погибали?
Мартіан
Ох, брате мій! Тут душі, душі гинуть!
Ізоген
Ти богові їх душі доручи, –
Він може врятувать в рові левинім
І в огняній печі.
Мартіан мовчки тяжко зітхає і схиляє голову.
Ізоген
(після мовчання)
То як же, брате?
Єпископа ти будеш боронити?
Мартіан
(упалим голосом, наче байдуже)
Авжеж, про се не може буть питання.
Ізоген
(устає)
То я не буду відбирати часу.
Зостанься з миром, брате.
Мартіан
В мирі йди.
(Коли Ізоген вийшов, Мартіан, одхиливши завісу, озивається)
Валенте!
Валент увіходить в таблін і стає перед батьком. Той мовчки дивиться в землю, не зводячи на сина очей. Мовчання.
Валент
Що ти мав казати, батьку?
Мартіан
Я мав надію, що знайду пораду…
Валент
Яку?
Мартіан
Просив я брата Ізогена
Ввести вас у громаду.
Валент
(радісно)
Ти просив?
О! батеньку!
(Цілує батькові руку.)
Мартіан
Не тішся, мій Валенте, –
Брат Ізоген не хоче.
Валент
Ми самі
До церкви підем, аби ти дозволив.
Мартіан
Не прийме церква.
Валент
Ізоген хіба
В’язати й розрішати має владу?
Мартіан
Він добре знає, що бажано кліру.
Валент
(спалахнувши)
Коли бажає клір гасити душі,
То ми посвідчим се при всій громаді!
Нехай громада судить межи нами!
Я їм скажу промову. Ти побачиш –
Я імені твого не осоромлю!
Мартіан
Ні, сину, не чини руїни в церкві,
Інакше – я даремно жив на світі.
Валент
Се ж, батьку, рабство духу!
Мартіан
Ні, Валенте,
Не з послуху сліпого я прошу
Тебе скоритися братерській волі.
Брат Ізоген довів так безперечно
Потребу жертви, що і сам я мусив
Схилити голову.
Валент
Чи він злякав
Тебе новим гонінням?
Мартіан
Сину, вір,
Я ні свого життя не ощаджав би,
Ні вас, того життя найкращих квітів,
Якби я знав, що то послужить вірі.
Але шляхи господні таємничі,
Хто може їх збагнути? Може, треба
І господу рабів глухонімих…
Валент
(сумно)
Тим маю я потішитись?
Мартіан
Мій сину,
Потішся тим, що ти ще молодий, –
Коли господь мене до себе візьме,
Ти будеш вільний…
Валент
Може, є сини,
Що їх ся думка тішить, – я не з тих.
Мовчання.
Я, батьку, вже з тобою попрощаюсь.
Благослови мене.
(Склоняється перед батьком.)
Мартіан
(насилу владаючи собою)
Поклич сестру.
Я хочу і її благословити.
Валент
(тихо)
Вона пішла.
Мартіан
Пішла?! Не попрощавшись!
(Закриває тогою обличчя.)
Валент
(ще тихше)
Ти плачеш, батьку?
Мартіан
(одкривається)
Я хотів би плакать,
Але не вмію.
Валент
(падає на коліна перед батьком)
Батеньку, прости!
Я бачу, ми тобі розбили серце!.
Мартіан
(підводить його)
Я більше винен. Я розбив вам душу.
Нехай нас бог помилує усіх!
Мовчазне прощання. Валент виходить через перистиль за браму, втираючи сльози. Мартіан, одхиливши завісу в табліні, проводить його поглядом.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)