Пам’яті Володимира Кобилянського
Отчинзно моя дорога,
Мріє великої туги!
Чи колись моя трудна нога
До тебе навернеться вдруге?
Чи на скелях, на грудях твоїх,
Змучене серце спочине,
І поллється безжурний сміх,
Щирий такий, без причини?
Ти снишся мені уві сні,
Розкішна, зелена колиско,
І часом здається мені,
Що ти осьде, що близько.
І здається тоді, що нема
Поміж нами кордону.
Почекай лишень – згине зима,
І весною повернеш додому.
А встану… Де дівся той сон?
Розтанули сині гори!..
Ні плаїв, ні грунів, ні сосон!..
Тільки степ та простори.
Ні плаїв, ні грунтів, ні сосон!..
Не запхне смерека,
В бутині не спахне вогонь,
І така ти далека!
Стою один серед степів,
Як без рідного друга…
На заході день догорів,
Вже гасне кривава смуга.
Стою один серед степів –
Це в мене отчизна друга…
О краю наруги, країно рабів!
До тебе летить моя туга.
Повіє вітер з верхів’я гір
І вдарить у серце докором:
“Ти покинув рідню і вбогий двір
На нужду, на ганьбу, на сором.
Ти покинув братів, ти забув сестер,
Проміняв їх на вільні простори…
Хіба ж серце твоє не боліє тепер?
Воно вбоге ж і хворе.
Воно вбоге і хворе, як я, –
Прибита твоя Буковина,
За тобою тут тужить щодня
Більша твоя половина”.
Отчизно моя дорога,
Мріє великої туги!
Коли ж моя трудна нога
До тебе повернеться вдруге?
ІЗ ЗБІРКИ “МОТИВИ”, HEIMWEH, 1921 р.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)