“Хто зважиться, лицар чи джура який,
Пірнути в глибінь аж на дно?
Я келих укинув туди золотий,
Вже чорна безодня ковтнула його.
А хто мені келих з моря добуде,
Нехай його держить, його вже він буде!”
Так мовив король на кручі стрімкій,
Що в море звиса, мов стіна,
І кинув у вир свій бокал золотий,
Що швидко спустився до дна.
“А де ж той сміливець? Я знову питаю:
Хто може пірнути в безодню безкраю?”
А лицарі й джури – німі, мовчазні –
Навкруг короля стоять
І дивляться боязко в хвилі страшні,
Бокала не йдуть добувать.
Тоді ще утретє король той питає:
“Хіба вже сміливця між вами немає?”
Та кожний стояв там німий і блідий,
Аж нарешті – вийшов із лав
Вродливий джура – юнак молодий –
І меча, і плаща одіклав;
А лицарі й дами, що колом стояли,
Сміливість і вроду його подивляли.
А як ступив він на скелі скрут
І в вир подивився згори,
Безодня відкрила свій чорний бруд,
А хвилі, мов леви, ревли,
І там у безодні, у вирі страшному,
Гриміло, мов рокіт далекого грому.
Там гримить, і шумить, і шипить, і кипить,
Мов хтось воду у полум’я ллє,
Шумовиння імлою під небо летить,
І хвиля на хвилю встає.
Ніяк не вгамуються збурені води,
Здається, що море друге море родить.
Нарешті скажена стихія стиха,
І чорна – у білім диму –
Роззявилась прірва, мов паща лиха,
У глибінь, у пекельну тьму.
А хвилі бурхливі вдержатись не годні.
Падуть і зникають у вирі безодні.
Тут хутко, ще доки прибій не вернувсь,
До неба юнак той зітхнув,
І – раптом крик жаху
навкруг розітнувсь –
Юнака вже крутіж проковтнув,
Над відважним плавцем оті роззяви пащі
Миттю зімкнулися – джура пропащий!
І тихо стає над безоднею вод,
Ще тільки бушує десь низ,
З лякливим тремтінням шепоче народ:
“Юначе! щасливо вернись!”
Глухіше й глухіше вже хвилі зітхають,
А люди ще з більшим жахом чекають.
“Та хоч би ти вкинув корону свою
І сказав: хто її принесе,
Тому своє царство навік оддаю,-
То я б не поквапивсь на це.
Що дика могила собою покрила,
Про те не розкаже нам жодна людина.
Бо скільки втонуло в безодні хвиль
Кораблів тих, повних добра.
А тільки стирчить хіба щогла чи кіль
З могили, що все пожира”.
І знов голоснішають рокоти бурі,
Все ближаться й ближаться хвилі понурі.
І гримить, і шумить, і шипить, і кипить,
Наче в полум’я воду хто ллє.
Шумовиння імлою під небо летить,
І хвиля на хвилю встає.
А там у безодні, у вирі страшному
Гуділо, мов рокіт далекого грому.
Аж раптом заблисло плече юнака,
Мов лебідь із виру, із хвиль,
З’явилась постать, а гола рука
Гребе і гребе з усіх сил…
Це він! однією рукою тримає
Блискучого кубка, що сонцем сяє.
Він глибоко й довго зітхнув із грудей
І сонцеві шле свій привіт.
І радісний оклик пішов між людей:
“Він тут! Він живий ще, він вирнув на світ!
З безодні морської він вийшов на сушу
І так врятував свою сміливу душу…”
Прийшов, і довкола весь натовп стає;
Він вклонився до ніг короля,
Навколішках кубок йому подає,
А король до дочки щось киває здаля,
Вона ж налива йому келих до краю.
А юнак королеві таке повідає:
“Жий довго, королю! Хай тішаться тут,
Хто дихає в сяєві дня!
Але долі на спробу нехай не беруть,
Бо внизу – так безодня страшна.
Нещасна людина, що притьмом захоче
Побачить, що сховане жахами ночі.
Мене, наче блискавку, вниз потягло,
А там з прибережних скель
Назустріч летіло рвучке джерело,-
І схопили мене в карусель
Дві дикі, холодні, нестримані хвилі,
Що з ними боротися був я не в силі.
До неба зітхнув я з ворожих хвиль
В щонайгіршій, найбільшій біді,
І вказав мені Бог на кораловий шпиль,
Я вчепився і так врятувався в воді,
Там і чаша на вітці коралів лежала,
А то б вона, певне, в бездоння упала.
Бо ще й підо мною безодня лягла,
Неначе провалля між rip –
Хоч тут, як у вусі,- тиша була,
Але з жахом побачив мій зір,
Як вужі, саламандри й потвори голодні
Крутилися там у пекельній безодні.
Кишів там аж чорний огидний клубок
Усяких підводних тварюк,
Колючих потвор, черепах, семиног
І довгих мерзенних гадюк,-
Страшними зубами на мене зівнула
Підводна гієна – жахлива акула.
Так повис я – свідомий, що згину вже там.
Ні від кого рятунку не ждав,
Між почвар тих – один
із людським почуттям
У страшній самоті я стояв,-
Далі од мене розмови веселі
Були в тій жахливій підводній пустелі.
Тремчу, а до мене потвора пливе,
Мов огидний столапий павук,
І хоче схопити в лабети мене…
І з жаху ворала я випустив з рук.
Скажений схопив мене вир у ту пору,
Та це було щастя, він ніс мене вгору”.
Здивовано слухав король і тоді
Промовив: “Цей келих є твій,
Та ще й цього персня оддам я тобі,
Що в ньому блищить камінець дорогий,
Як зможеш і вдруге пірнути сьогодні
Й сказати, що там, у найглибшій безодні”.
На це м’якосерда дочка королю
З благанням промовила так:
“Кинь, батьку, жорстоку забаву свою.
Що ніхто не зміг, те зробив цей юнак;
А не можеш покинути забагу свого,
То хай лицар докаже щось краще од нього”.
А король схопив свого кубка на те ж
І закинув його у глибінь:
“Якщо мені келиха знов принесеш,
То лицарем бути найпершим тобі
Та ще й чоловіком достойної кралі,
Що зараз так ніжно за тебе благає”.
Тут схопила відвага його неземна,
Його очі вогнем зайнялись,
Він побачив, що вмить спаленіла вона,
Нарешті поблідла і падає ниць;
Він мусить коштовну здобуть нагороду,
На смерть і життя він кидається в воду.
А хвилі розбурхані знов піднялись,
І громом до скелі гудуть;
Закохані погляди дивляться вниз,
А води проходять і йдуть,
І знов замовкають, і знову голосять,-
Та наверх юнака не виносять.
DER TAUCHER
“Wer wagt es, Rittersmann oder Knapp,
Zu tauchen in diesen Schlund?
Einen goldnen Becher werf ich hinab,
Verschlungen schon hat ihn der schwarze Mund.
Wer mir den Becher kann wieder zeigen,
Er mag ihn behalten, er ist sein eigen.”
Der K? nig spricht es und wirft von der H? h
Der Klippe, die schroff und steil
Hinaush? ngt in die unendliche See,
Den Becher in der Charybde Geheul.
“Wer ist der Beherzte, ich frage wieder,
Zu tauchen in diese Tiefe nieder?”
Und die Ritter, die Knappen um ihn her
Vernehmen’s und schweigen still,
Sehen hinab in das wilde Meer,
Und keiner den Becher gewinnen will.
Und der K? nig zum drittenmal wieder fraget:
“Ist keiner, der sich hinunter waget?”
Doch alles noch stumm bleibt wie zuvor,
Und ein Edelknecht, sanft und keck,
Tritt aus der Knappen zagendem Chor,
Und den G? rtel wirft er, den Mantel weg,
Und alle die M? nner umher und Frauen
Auf den herrlichen J? ngling verwundert schauen.
Und wie er tritt an des Felsen Hang
Und blickt in den Schlund hinab,
Die Wasser, die sie hinunterschlang,
Die Charybde jetzt br? llend wiedergab,
Und wie mit des fernen Donners Getose
Entst? rzen sie sch? umend dem finstern Schosse.
Und es wallet und siedet und brauset und zischt,
Wie wenn Wasser mit Feuer sich mengt,
Bis zum Himmel spritzet der dampfende Gischt,
Und Flut auf Flut sich ohn Ende dr? ngt,
Und will sich nimmer ersch? pfen und leeren,
Als wollte das Meer noch ein Meer geb? ren.
Doch endlich, da legt sich die wilde Gewalt,
Und schwarz aus dem weissen Schaum
Klafft hinunter ein g? hnender Spalt,
Grundlos, als ging’s in den H? llenraum,
Und reissend sieht man die brandenden Wogen
Hinab in den strudelnden Trichter gezogen.
Jetzt schnell, eh die Brandung wiederkehrt,
Der J? ngling sich Gott befiehlt,
Und – ein Schrei des Entsetzens wird rings geh? rt,
Und schon hat ihn der Wirbel hinweggesp? lt,
Und geheimnisvoll? ber dem k? hnen Schwimmer
Schliesst sich der Rachen, er zeigt sich nimmer.
Und stille wird’s? ber dem Wasserschlund,
In der Tiefe nur brauset es hohl,
Und bebend h? rt man von Mund zu Mund:
“Hochherziger J? ngling, fahre wohl!”
Und hohler und hohler h? rt man’s heulen,
Und es harrt noch mit bangem, mit schrecklichem Weilen.
Und w? rfst du die Krone selber hinein
Uns spr? chst: Wer mir bringet die Kron,
Er soll sie tragen und K? nig sein –
Mich gel? stete nicht nach dem teuren Lohn.
Was die heulende Tiefe da unter verhehle,
Das erz? hlt keine lebende gl? ckliche Seele.
Wohl manches Fahrzeug, vom Strudel gefasst,
Schoss j? h in die Tiefe hinab,
Doch zerschmettert nur rangen sich Kiel und Mast,
Hervor aus dem alles verschlingenden Grab.-
Und heller und heller, wie Sturmes Sausen,
H? rt man’s n? her und immer n? her brausen.
Und es wallet und siedet und brauset und zischt,
Wie wenn Wasser mit Feuer sich mengt,
Bis zum Himmel spritzet der dampfende Gischt,
Und Well auf Well sich ohn Ende dr? ngt,
Und wie mit des fernen Donners Getose
Entst? rzt es br? llend dem finstern Schosse.
Und sieh! aus dem finster flutenden Schoss,
Da hebet sich’s schwanenweiss,
Und ein Arm und ein gl? nzender Nacken wird bloss,
Und es rudert mit Kraft und mit emsigem Fleiss,
Und er ist’s, und hoch in seiner Linken
Schwingt er den Becher mit freudigem Winken.
Und atmete lang und atmete tief
Und begr? sste das himmlische Licht.
Mit Frohlocken es einer dem andern rief:
“Er lebt! Er ist da! Es behielt ihn nicht!
Aus dem Grab, aus der strudelnden Wasserh? hle
Hat der Brave gerettet die lebende Seele.”
Und er kommt, es umringt ihn die jubelnde Schar,
Zu des K? nigs F? ssen er sinkt,
Den Becher reicht er ihm kniend dar,
Und der K? nig der lieblichen Tochter winkt,
Die f? llt ihn mit funkelndem Wein bis zum Rande,
Und der J? ngling sich also zum K? nig wandte:
“Lange lebe der K? nig! Es freue sich,
Wer da atmet im rosigten Licht!
Da unten aber ist’s f? rchterlich,
Und der Mensch versuche die G? tter nicht
Und begehre nimmer und nimmer zu schauen,
Was sie gn? dig bedeckten mit Nacht und Grauen.
Es riss mich hinunter blitzesschnell –
Da st? rzt mir aus felsigtem Schacht
Wildflutend entgegen ein reissender Quell:
Mich packte des Doppelstroms w? tende macht,
Und wie einen Kreisel mit schwindendelm Drehen
Trieb mich’s um, ich konnte nicht widerstehen.
Da zeigte mir Gott, zu dem ich rief
In der h? chsten schrecklichen Not,
Aus der Tiefe ragend ein Felsenriff,
Das erfasst ich behend und entrann dem Tod –
Und da hing auch der Becher an spitzen Korallen,
Sonst w? r er ins Bodenlose gefallen.
Denn unter mir lag’s noch, bergetief,
In purpurner Finsternis da,
Und ob’s hier dem Ohre gleich ewig schlief,
Das Auge mit Schaudern hinuntersah,
Wie’s von Salamandern und Molchen und Drachen
Sich regt’ in dem furchtbaren H? llenrachen.
Schwarz wimmelten da, in grausem Gemisch,
Zu scheusslichen Klumpen geballt,
Der stachligte Roche, der Klippenfisch,
Des Hammers greuliche Ungestalt,
Und dr? uend wies mir die grimmigen Z? hne
Der entsetzliche Hai, des Meeres Hy? ne.
Und da hing ich und war’s mit Grausen bewusst
Von der menschlichen Hilfe so weit,
Unter Larven die einzige f? hlende Brust,
Allein in der gr? sslichen Einsamkeit,
Tief unter dem Schall der menschlichen Rede
Bei den Ungeheuern der traurigen? de.
Und schaudernd dacht ich’s, da kroch’s heran,
Regte hundert Gelenke zugleich,
Will schnappen nach mir – in des Schreckens Wahn
Lass ich los der Koralle umklammerten Zweig;
Gleich fasst mich der Strudel mit rasendem Toben,
Doch es war mir zum Heil, er riss mich nach oben.”
Der K? nig darob sich verwundert schier
Und spricht: “Der Becher ist dein,
Und diesen Ring noch bestimm ich dir,
Geschm? ckt mit dem k? stlichsten Edelgestein,
Versucht du’s noch einmal und bringt mir Kunde,
Was du sahst auf des Meeres tiefunterstem Grunde.”
Das h? rte die Tochter mit weichem Gef? hl,
Und mit schmeichelndem Munde sie fleht:
“Lasst, Vater, genug sein das grausame Spiel!
Er hat Euch bestanden, was keiner besteht,
Und k? nnt Ihr des Herzens Gel? sten nicht z? hmen,
So m? gen die Ritter den Knappen besch? men.”
Drauf der K? nig greift nach dem Becher schnell,
In den Strudel ihn schleudert hinein:
“Und schaffst du den Becher mir wieder zur Stell,
So sollst du der trefflichste Ritter mir sein
Und sollst sie als Ehegemahl heut noch umarmen,
Die jetzt f? r dich bittet mit zartem Erbarmen.”
Da ergreift’s ihm die Seele mit Himmelsgewalt,
Und es blitzt aus den Augen ihm k? hn,
Und er siehet err? ten die sch? ne Gestalt
Und sieht sie erbleichen und sinken hin –
Da treibt’s ihn, den k? stlichen Preis zu erwerben,
Und st? rzt hinunter auf Leben und Sterben.
Wohl h? rt man die Brandung, wohl kehrt sie zur? ck,
Sie verk? ndigt der donnernde Schall –
Da b? ckt sich’s hinunter mit liebendem Blick:
Es kommen, es kommen die Wasser all,
Sie rauschen herauf, sie rauschen nieder,
Den J? ngling bringt keines wieder.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)