У тіні пагорків, процвівши потаймиру,
Звучить колона, як гобоя звук,
Звучить собор камінним Dies irae,
Мов ораторія голодних тіл і рук.
Встає огонь святобливої готики,
Як ватра віри,
Як стара яса,
І по-блюзнірському піднеслись в небеса
Стрілчасті вежі –
Пальців гострих дотики.
Рукою обійми холодні жили твору
І дай рукам своїм німим
Піднести серце власне вгору
На грановитих списах рим,
Щоб в очі скнарі темних веж
Заглянуло воно,
Мов дзвін сухий, забилось.
І тінь впаде із пальців веж, як стилос,
І почекру її на серці не знесеш.
Немов кістляві й люті пута,
На серце ляже слів важкий узор.
Залізом,
Полум’ям,
Єлеєм,
Кров’ю
Куто
Зловіщу повість про собор,
Як в захваті стражденних юрм,
У скреготі зубів
І скреготі граніту,
Мов смертний спів,
Мов клич одчайних сурм,
Щоб пломеніти і гриміти,
Здіймавсь собор на славу феодалу,
Яскриня віри,
Кишло прощ, –
І на лункі тарелі площ
Вже дзвін його упав помалу,
Мов мідний шаг,
Офіри мідний шаг.
Так в католицьких висохлих руках
Бряжчать разки з пахучого сандалу.
На дзвін не йшли,
А плазували лігма
Раби та блазні, дуки й королі;
І роззявлявсь собор,
Немов солодка стигма
Безвольної й самітної землі.
І падали,
І дерлись під склепіння
Тіла без рук і руки, що без тіл;
Роти, розірвані навпіл,
В камінну бистрину вплітали голосіння.
І, як худа стріла,
Злітав над ними вгору,
Як рук голодних гостроверхий сніп,
Натхненний корабель собору
У фанатичнім, виснаженім сні.
Крутилися роки в похмурій веремії,
Та не згасали, щоб ізнов блищать,
Вогні готичних яросних багать
На щерблених мечах і косах Жакерії,
Бо зводився собор – гнобитель і захисник,
Юрби благання і юрби прокльон,
Й готичний розцвітав трилисник,
Мов хрест, мов квіт,
Мов псалма і мов сон.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)