Семенко Михайль – Поклик віків

Зве мене до сталевих окреслів
і бетонних мостів,
До ланцюжних перил і камінних барикад,
Прийме мене в свою пащу беззлобний,
байдужий гнів,
І стане доля безсило круг – спаяний –
розмикать.

І чорні димарі розмалювали небо
пекельним змістом,
Принадним лісом підкреслюють краєвид.
Ритмічні птиці,
розсипаючи сліпучу сталь над містом,
Бажають ефір, позбавлений метафізики,
розломить.

Звуть мене залізні гамори і безугавні гомони
Великих натовпів,
що рухають під бетоновим захистом.
Звуть мене поеми, де не хвилюють душу
спомини,
Де всі інтереси й заміри перетнулися навхрест.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Семенко Михайль – Поклик віків вірш.