Хата, грубо збита з колод; великий коминок, на ньому бюст, статуетки і кілька уламків античної скульптури. Едіта і Kpістабель змивають стіл і лави і стиха співають мелодію гімну без слів. Знадвору чутно стукіт сокир, свист пили, гукання робочих людей. Нарешті озивається голос: “Ну, годі на сьогодні! Час додому”.
Річард і Деві увіходять у хату потомлені. Річард при фартуху, з мулярським знаряддям; у Деві в руках відро і квач.
Річард
Готовий комин, навіть побілили.
(Скидає фартуха і вішає вкупі з знаряддям на кілок.)
Кінець.
(Сідає на ослін перед коминком.)
Та й утомивсь! А ти, малий?
Деві
Я? Так, не дуже. Дядьку, ось пожди,
Я хрусту принесу, вогонь підживим.
Та й славно буде! Напечем каштанів,
Ще в мене є. Ото стрільба почнеться!
(Вибігає.)
Річард
(розправляє втомлені руки)
Туман надворі, холодно і вогко,
Немов у нас над Темзою.
Крістабель
(зітхає)
Ох, Темза!
Вже нам її не бачити довіку…
За що господь нас покарав вигнанням?
Едіта
Не нарікай на бога, дочко, гріх!
Не на вигнання він нас запровадив,
А в край обітований. Так колись
Ізраїля він в Ханаан повів
З Єгипту, з дому праці. І тоді
Були такі, що стали нарікати
На трудну путь. Що їм було за те?
Згадай про се і духом сумирися…
Увіходить Деві з хрустом і заходжується коло коминка.
Крістабель
Я, мамо, все корюсь. А тільки тяжко
Мені буває часом, як згадаю,
Що там же десь могила мого Джона.
Едіта
“Лишіте мертвим мертвих погребати”.
За морем гріб, а тут – твій син живий,
Брат, мати, вся громада християнська.
Крістабель, зітхнувши, починає шпортатись по хаті, прибираючи.
Сьогодні нам шановний Годвінсон
Прилюдно пояснення прочитає
Про те, що значить “новий Ханаан”.
Ти підеш, сину, слухати?
При сих словах Деві тихенько, але спритно вкладається на лаву і укривається плащем.
Річард
Ні, мамо.
Едіта
Чому?
Річард
Я втомлений та й… як сказати…
Мені здається, в тому поясненні
Нового буде мало…
Едіта
Ой мій сину,
Дух суємудрія закравсь до тебе.
Покійний батько дуже помилився,
В мандрівку в папський край тебе пославши,
Лукавий Рим струїв тебе.
Річард
Матусю!
Лукавий Рим зовсім не винен з того,
Що майстер Годвінсон не красномовець.
Едіта
Для щирої душі, незлого серця
Не треба красномовства, тільки правди
І слова божого.
Річард
Я сам читаю
Святе письмо. Там красномовство єсть.
Едіта
Не знаю, сину, – сі твої слова,
Здається, прості, а бринять лукаво.
Річард
Ну, то й забудь їх, матінко, не гнівайсь.
Хіба ти свого Річарда не знаєш?
Він трошки в батька вдався.
Крістабель
Наш татусь
Був жартівливий завжди та веселий…
Едіта
Але він був богобоязний завжди.
Крістабель
Я, власне, се й сказати хтіла, мамо.
Едіта
Ходім, вже час, а то без нас почнуть
Читати боже слово. Як скінчиться
Година відпочинку від роботи,
То прийдеться небесне залишити
І до земного взятись. Не впускаймо
Години божої.
Крістабель
Та я готова.
А де ж се Деві?
(Бачить його на лавці.)
Що се? Він заснув?
Вставай, моя дитино!
Річард
Дай же спокій,
Сестричко, хлопцеві, – ще ж молоде,
А працювало так, хоч би й старому.
Едіта
(пробує розбудити Деві, але той твердо спить)
Заснув сном молодим і не розбудиш.
Бог з ним, ще спізнимось. Ходімо, дочко.
Річард
Пождіть хвилинку. Бело, де мій віск?
Крістабель
(збентежено)
А нащо він тобі?
Річард
Ліпив би на дозвіллі.
Едіта
Для іграшки знайшлось дозвілля й хіть.
Річард
Для мене се не іграшка, матусю.
Ти знаєш се, та споритись не час,
Де ж віск? Ти, Бело, певне, десь прибрала.
Крістабель
Ти так давно не згадував про нього…
Річард
Бо не було дозвільної хвилини.
Я сам про себе забував не раз:
Вдень працював, вночі, як мертвий, спав.
Я став волом, мов вавілонський цар,
Не знаю тільки, за яку провину.
Отсе на час вернувся в людський образ.
Так де ж мій віск?
Крістабель
Ох, братику, прости!
Вони просили, мати наказала…
Річард
Я, Бело, щось тебе не розумію.
Едіта
Твій віск громада на свічки взяла,
Аби при них читати боже слово.
Шановний Годвінсон заслаб на очі,
Читаючи при скіпці…
Річард
Мамо, мамо!
Едіта
Послухай, сину!
Річард
Я не можу слухать!
Ідіть, лишіть мене, я сам не свій!
Ідіть з очей!
Едіта
Ти матері се кажеш?
Річард
Тобі кажу, другому б не казав,
А просто…
Едіта
Що? Побив би? Договорюй!
Річард
Лишіть мене!
Крістабель
Лиши його, матусю,
Він пересердиться. Ходім, пора вже.
Едіта
(подивившись який час на сина, подається до дверей)
Зневажить рідну матір! І за віщо?
За марний віск! Хай бог тобі простить…
Едіта і Крістабель виходять.
Річард
(сам. Мовчить якусь хвилину)
Хай бог простить – кому? Тому, запевне,
Хто сам не відає, що творить. Що там!
Прощати чи карати – боже діло,
А людям се ні на що не потрібно.
Чи я помстився б за такую кривду,
А чи простив, як наш закон велить,
То кривда не змінилася б від того,
Вона б усе гнітила, мов той камінь,
І гризла б серце – праведне чи грішне,
Однаково. Тепер мені сидіти,
Дивитися на сії зайві руки,
Позбавлені коханої роботи,
Єдиної, що красила життя,
Се гірше, ніж непрощена провина,
Ніж муки совісті…
Деві
(ледве жінки вийшли, схопився з лави, крадькома підійшов до Річарда, намагався звернути на себе його увагу, але той не чув)
Слухай, дядьку,
Чи ти ліпити можеш тільки з воску?
Річард
А що тобі?
Деві
(сідає долі коло його ніг і щиро дивиться в очі)
Ні, дядечку, скажи!
Річард
Ну, можу з глини, та її ж нема.
Деві
Отак! Нема? А ми ж ліпили комин?
Річард
То не така. І статуя – не комин,
Навчися теє знать.
Деві
(ображено)
Я знаю, дядьку.
Я тільки хтів сказати… Ні, не скажу,
Бо знов розсердишся.
Річард
Я не на тебе.
Ти, Деві, не вважай.
Деві
Так от що, дядьку, –
Якось я пробував ліпити з хліба…
Річард
Ліпити пробував? Не пробуй, Деві,
Не пробуй!
Деві
Чом? Ти думаєш, погано?
Здається, що незгірше, хоч поглянь.
(Виймає з кишені і показує Річардові фігурку a хліба.)
Се, бачиш, Годвінсон, – він довгополий,
Круглоголовий, з книжкою в руках,
Широкий рот, од вуха аж до вуха,
А вуха, бач, стримлять. Такий він, правда?
Річард
(потроху починає придивлятись, потім бере у Деві фігурку)
Дай роздивлюсь.
(Усміхається.)
А справді, Годвінсон!
Чи се ти вперше виліпив фігурку?
Деві
Ні, я весь час, поки були на морі,
Ліпив собі.
Річард
А як же я не бачив?
Деві
То я ховавсь від мами і бабуні,
Вони ж сього не люблять.
Річард
А від мене
Чого ж ховався? Бач, який ти, Деві!
Деві
Соромився показувать таке,
То все було погане.
Річард
(придивляючись до фігурки)
От що, Деві,
У нього має бути довший ніс
І голова похнюплена…
Деві
Се правда.
Так можна ще поправити, хліб свіжий.
Річард
…і набік схилена
(поправляє)
Отак, а руки
На книжці зложені…
Деві
Ні, в книжку палець
Заложений, мов закладка на тексті.
(Передражнює гугнявим голосом.)
“Десятий розділ, перший вірш Осії…”
(Сміється.)
От якби я вмів так ліпить, як ти!
Я б їх усіх зробив: старую Стоклі,
Оту сову в великих окулярах,
Що не дає в неділю в паці грати,
Гладкого Діка, як співає гімна,
Наморщившись, мов яблуко печене.
Річард
Чого тобі все хочеться таких?
Деві
Бо я люблю, щоб смішно.
Річард
А щоб гарно?
Хіба не любиш?
Деві
Ні, чом не люблю,
Та тільки то вже видумати треба,
Куди мені…
(Лащиться до Річарда.)
Дай подивитись, дядьку,
На те, що ти ліпив на кораблі.
Річард
Тобі цікаво?
Деві
Вже ж!
Річард
Ну, те достань,
Отам у шафі.
Деві
(біля шафи)
Можна й те достати,
Що ти з Італії привіз?
Річард
Не руш.
Ну, що ж ти робиш там?
Деві
Читаю напис,
Та по-латині трудно розібрати.
(Читає помалу.)
“Pereat mundus, fiat ars”. Що значить?
Річард
“Хай згине світ, а хист хай буде”.
Деві
Хист?
Річард
Ну так, скульптура, музика, малярство…
Деві
Я розумію. Хто ж се так казав?
Річард
Та се було таке собі прислів’я
В Венеції у скульпторськім гурті,
Де й я прийнятий був.
Деві
От, певне, дядьку,
Там весело жилось!
Річард
Так, так, мій хлопче…
Деві
І як ти міг покинути той гурт?
Річард
А хто ж би визволив з біди без мене
І хто ж би годував у сьому краю
Твою бабуню, й маму, і тебе?
Деві
Я й сам собі як-небудь дав би раду.
Річард
Отак, як батько твій?
Деві
Ой татко, татко!
Скажи, за що вони його забили?
Річард
За книжку.
Деві
Що ж в тій книжці?
Річард
Там писав він,
Що образів не треба поважати,
Що англіканська церква нечестива…
Деві
Але ж се правда! То ж бабуня каже,
Що і в Святім письмі виходить так!
Річард
Ти думаєш, за правду не карають?
Деві з фігуркою в руках мовчки задумався.
Дженні Кембль
(молоденька дівчина в дуже простому вбранні. Ввіходить і спиняється на порозі)
Ах, вибачайте! Ви самі?..
Річард
Будь ласка!
Матуся й Бела хутко прийдуть, панно.
Дженні стоїть, мне рубчик з фартушка, засоромлена, але не йде з дверей.
Деві
(дивиться на фігурку, що в руках, потім на Дженні)
Дивіться, панно Дженні, ваш портрет!
Дженні
Де?
(Поступає вперед.)
Деві
Ось!
Дженні
(удає, ніби не бачить подібності)
Який там мій портрет? Убрана,
Немов принцеса.
Річард
Та хіба ж убрання
Найперша річ? І ви б могли убратись
Принцесою.
Дженні
Та де вже там мені!..
Я проста дівчина…
Річард
Повірте, панно,
Ніхто б не здивувавсь, якби побачив
В такім убранні вас.
Дженні
О пане майстре,
Ви звикли дамам править компліменти.
Річард
Чому гадаєте, що звик?
Дженні
Авжеж,
Ви все були в блискучім товаристві,
Часами й при дворі у короля.
Річард
У королівських малярів, скажіте!
Дженні
Однаково! До двору пишні дами
Приходять і портрети замовляють…
Деві
Ет, що то! Якби ви коли почули,
Як стане дядько правити про бали,
Комедії та всякі маскаради,
Що він набачив по світах. Ото
Є що послухать!
Річард
Не плещи-бо, Деві!
Дженні
(до Деві)
Ти думаєш, що дядькові цікаво
Оповідать для мене?
Річард
Панно Дженні,
Аби я знав, що вам цікаво слухать…
Дженні
Людей бувалих кожен слухать радий.
Деві
Ох, дядьку, розкажи про карнавал
В тім місті на воді… Ну, як то зветься?
Річард
В Венеції?
Деві
Так! Так!
Дженні
Там, кажуть, гарно.
Річард
Царицею морей звуть теє місто,
А я б назвав колискою краси.
Коли, бувало, я в блакитні ночі
Дививсь на теє мармурове місто,
Мені здавалось, мов не руки людські
Оті палаци білі мурували,
А що вони самі знялися з моря,
От, як встають сріблясті тумани…
Дженні слухає уважно, спершись на коминок. Річард задививсь на неї і спинивсь.
Деві
Ну, далі, дядьку! Що ж ти не говориш?
Річард
Дай ножика і дерева.
Деві
Навіщо?
Річард
Стругатиму, так розмовлять зручніше.
(Деві дає, Річард струже, поглядаючи на Дженні.)
…Бувало, мріють чорнії гондоли,
Вітрилами срібляться кораблі,
Од видноколу плинучи до міста, –
Мені здавалось, мов таємні зорі
Венеції в дарунок посилають
Найкращі мрії, а вона приймає
Їх обережно і колише тихо,
Тихесенько, щоб не сполохать їх…
(Дерево раптом ламається в нього в руках, він з досади кидає його в вогонь.)
Дай глини, Деві.
Деві
ПрОСтої тієї?
Річард
Та хоч тії.
Деві йде за двері і хутко вертається з глиною.
Річард
(говорить без Деві, потім, не спиняючи розповіді, бере глину і править далі, виліплюючи щось із глини)
Бувало, так і ранок
Застане, як дивлюсь на чарівницю,
Що люди звуть Венеція. Як тільки
Ударить перший промінь сонця в мури,
Вони спалахнуть золотим пожаром,
А море враз неначе засміється,
Прокинувшись і вгледівши красу
Цариці пишної. Найкраще бачить
Її в той ранній час на сході сонця,
Поки в ній люди ще не повставали,
А деякі ще тільки повкладались –
Венеція не любить спать вночі, –
В таку годину мармур оживає,
І на будинках люд камінний статуй
Немов якусь містерію вдає.
І міняться обличчя мармурові,
Немов живі, під сонячним промінням.
Вродливий люд! Недарма прості люди
Вигадують, що то русалки й нікси
Із моря вирнули й зійшли на мури,
Щоб глянути, чи дуже світ широкий,
Та й так на гарне місто задивились,
Що і незчулись, як сховався місяць…
Тут сонце стрелило промінням гострим,
І вмить русалки всі покам’яніли,
Бо їм не вільно глянути на сонце.
Деві
Русалки справді в морі є?
Річард
Для того,
Хто вірить в них, то є.
Деві
Я буду вірить, –
Тоді побачу їх?
Річард
Побачиш, певне.
Дженні
А татко каже, гріх в такеє вірить.
Річард
А коли віриться?
Дженні
Читать Святе письмо,
І розум просвітиться.
Річард
Але мрія
Зостанеться.
Входять Едіта й Крістабель; з ними Годвінсон і Джошуе Кембль, обоє коротко обстрижені, Годвінсон у довгополій одежі не то ученого, не то духовного, Кембль у простому пуританському вбранні.
Годвінсон
Мир сьому дому!
Річард встає, мовчки вклоняється. Деві і Дженні відходять набік, Дженні вітається з жінками. Деві ховається в ванькир.
Кембль
Мир вам!
Річард
Як маєтесь, шановний пане Кемблю?
Кембль
(не відповідаючи Річардові, до Дженні)
Ти тут чого?
Дженні
(змішавшись)
Я тільки що прийшла…
До пані Крістабелі…
Кембль
(поглядаючи на Річарда)
Слухай, дочко,
Ти теє “панькання” мені покинь.
Ми всі брати і сестри у Христі,
І всім повинна просто “ти” казати,
Хоч би й самому королеві. Тямиш?
Дженні
Я розумію, татку.
Кембль
(до Річарда)
Ти, молодче,
Либонь, не звик до нашої простОТи,
Але й тобі пора вже забувати
Звичаї нечестиві.
Річард
Я й не мав їх.
Годвінсон
Хто між папістами пробув три роки,
Той їх звичаї чей же переймав.
Річард
Італія від нас одстала в вірі,
Але звичаю може й нас навчити.
Едіта
(до Крістабелі)
Ти там прилагодь братові полудень,
Бо як іти, то треба вже збиратись.
Крістабель заходжується коло печі, Дженні помагає їй, вони стиха розмовляють.
Річард
Куди се? Я нікуди не збираюсь.
Кембль
Ми се тепера врадили на зборі,
Щоб батьку Годвінсону дім поставить.
Річард
Мені здавалось…
Годвінсон
Так, я маю хату,
Але громада з добрості своєї
Замість хатини кам’яницю хоче
Для мене збудувать. Не так для мене –
Я б сам на те не згодився ніколи, –
Як, власне, для громадського добра,
Бо в мене будуть люди по суботах
Збиратися на бесіди побожні.
Тепер се при тісноті невигідно.
Хоч я казав громаді: шкода праці…
Кембль
Та що там, батьку, як уся громада
Та рушить шарварком, то і недовго
Триватиме та праця. До зими,
Либонь, скінчиться.
Річард
Та зима вже хутко.
І то навряд, щоб громадяни всі
Могли на сю роботу стать.
Кембль
Чому ж би?
Річард
Бо ще не всі собі оселі мають.
Едіта
Зате для всіх нас вогнище духовне
Горітиме в учителя оселі.
Кембль
Так, Річарде, бери своє начиння
І хлопця…
Річард
Хлопець дуже притомився,
Та й він малий для шарварків громадських.
Кембль
Ну, сам приходь.
Річард
Не знаю, чи прийду.
Кембль
Чому ж не знаєш?
Річард
В мене час не вільний.
Я ще раніше обіцяв сусідці
Поставити їй комина в хатині,
Як тільки вдома вправлюся. Сьогодні
Я мушу йти до неї.
Едіта
Я гадаю,
Що та сусідка може ще й пождати.
Річард
А я, матусю, думаю інакше.
Кембль
Та-бо громада врадила, щоб братись
Усім до діла.
Річард
Я не був на раді.
Кембль
Ти б міг прийти.
Річард
Мене ніхто не кликав.
Едіта
Я кликала.
Річард
Мені ти не казала,
Що там на зборі ще й обради будуть,
Я думав – то зібрання молитовне.
Кембль
Воно таке й було, та заразом
Ми зважили й порадитись про справи.
Та все одно – був чи не був на раді,
А вже коли громада вся рішає,
То всяк примушений рішинця слухать.
Річард
Хто має силу з примусом боротись,
Той робить завжди тільки по охоті.
Кембль
Я ж думаю – охота в тебе єсть.
Річард
Дозвольте вже мені про теє думать.
Кембль
Але громада не питає думки
Того, хто супротивиться рішинцям.
Що хочеш, думай – а коритись мусиш.
Громадська влада – то єсть божа влада,
І всяка думка хай мовчить при ній.
Річард
Так говорить не личить пуританам!
Годвінсон
Чому ж би то не личить? Поясніть!
Річард
Бо якщо ми не думку боронили,
То я не знаю, за що ми боролись.
Годвінсон
За боже слово! й за громадську волю!
Річард
А в чім, по-вашому, громадська воля?
Кембль
А в тім, що ні король, ні парламЕНт
Ламать не сміє присуду громади.
Громада – вільне й незалежне тіло.
Годвінсон
(з погрозою в голосі)
Громада власні парості негідні
Рубати може і в вогонь кидати,
І їх ніхто не сміє боронити.
Річард
(до Годвінсона)
В такій громаді, справді, повна воля
Всім фарисеям.
Годвінсон
Річарде, до чого
Ви се сказали?
Річард
Sapienti sat.
Годвінсон
(встає)
Се чемна мова!
Едіта
Сину, ти забув,
Що ти молодший і говориш з гостем.
Шановний вчителю, простіть його
І не беріть за зле слів нерозважних.
Річард
Я, мамо, не сказав ще: mea culpa!
Кембль
Та що се за балачка католицька?
Годвінсон
(береться за шапку)
Зостаньте з миром!
Едіта
Вчителю шановний!
Ви не одійдете від мене в гніві,
Не завдасте такої злої кари
Мені за необачність мого сина.
Годвінсон
Вас поважаючи, Едіто гідна,
Я зостаюсь.
Ввіходить і спиняється у порога дуже убого вбрана жінка, скілька раз вклоняється товариству.
Жінка
Мир сій оселі чесній.
Річард
Мир, жінко добра, й вам.
Жінка все стоїть у порога, вигляд у неї принижений, прибитий.
До гурту просим.
Годвінсон
(до Кембля)
Я щось забув обличчя сеї жінки.
Кембль
(до Годвінсона)
Вже ж, бо вона не ходить на зібрання.
Се жінка Ріверса, що втік в Род-Айленд
Після останніх виборів у нас.
Годвінсон
Лукавий чоловік. Мутив громаду.
Чого ж се їй?
Жінка
(до Річарда)
Шановний пане майстре,
Я се прийшла спитати вас…
Річард
Я знаю.
Я не забув. Сьогодні я прийду.
Жінка
Пробачте!.. докучаю… я б не сміла,
Та злидні тяжкі, осінь наступила,
А тут вогню нема де розпалити,
Щоб ту нещасну дітвору нагріть!
Годвінсон
У вас немає хати?
Кембль
Є в них хата.
Жінка
Та хата є, ще чоловік стулив
Якусь там хижку, але печі дасть біг.
Там вогко, як в льоху; моє найменше
Лежить в пропасниці, а я сама
Над ранок ледве голову підводжу.
І так була біда, а се вже далі,
Либонь, кінець прийшов… Нема нізвідки
Ні помочі, ні жодної поради…
Громада сердиться… А що ж я винна?
Та вже нехай би я… а то ж дітки.
(Плаче.)
Річард
(до Годвінсона)
То се відповідають немовлята
За батьків гріх?
Годвінсон
Я, майстре, за громаду
Не можу говорить. Громадське діло.
Кембль
(до жінки)
Ти знаєш що, небого, – почекай,
Ось ми відбудем шарварок громадський,
Порадимось, то, може, що й поможем.
Жінка
(з боязким поглядом то на Річарда, то на Годвінсона й Кембля)
Та я пожду… от тільки та біда
З дитиною… коли б не вмерло…
Річард
(гукає)
Деві!
Деві ввіходить з-за ванькира.
Збирай начиння, підем мурувати!
Деві збирає в кутку начиння, принесене в початку дії.
Крістабель
(озивається од печі)
Ти, Річарде, хоч попоїв би перше.
Річард
Я не голодний, потім. Швидше, Деві!
Деві
Я вже готовий, дядьку.
Річард
(до жінки)
Ну, ходім.
(Мовчки вклоняється Годвінсону і Кемблю і виходить вкупі з Деві.)
Жінка
(кланяється всім низько)
Зостаньте в ласці божій.
Кембль
Прощавай!
Жінка ще кланяється всім і виходить слідом за Річардом і Деві.
Годвінсон
Едіто, син ваш, видно, хоче стати
З громадою на поєдинок!
Кембль
Батьку,
Ти вже напосідаєшся занадто.
Що хлопець ту нещасну пожалів,
Я в тім гріха не бачу. Милосердя
До вбогих – єсть повинність християнська.
Годвінсон
Сім’я ся вбога за своє нечестя.
Тепер ся жінка, мов вівця покірна,
Бо злидні стисли… Та душа в ній вовча.
(До Кембля.)
Адже вона не слухала тебе!
Їй майстер, бач, потрібен, не громада.
Господь її скарає, як Сапфіру,
Ананієву жінку нечестиву,
Що покривала чоловіка гріх
Перед громадою. Запевне, й Річард
Не з добрості пішов їй помагати.
Кембль
Не нападайся, батьку, він одважний, –
Сказать по правді, я люблю одвагу, –
Він так собі, як молодий бичок,
Що не навчився ще в ярмі ходити,
А все-таки натура в нього добра,
Я знав його й малим. З покійним Джеком
Водили здавна ми хліб-сіль. Едіто,
Чи пам’ятаєш, як з твоїм старим
Ми англіканцям завдавали гарту?
Едіта
Так, брате Джошуе, я не забуду,
Яким ти був товаришем для Джека.
Годвінсон
(сів біля коминка, збираючись помішати в комині, нагнувся зa коцюбою і зненацька побачив фігурку з хліба, що валялась долі. Здійняв її, придивився, потім встав. До Едіти)
Едіто! Се робив ваш син, запевне?
(Показує і кладе перед нею на стіл фігурку.)
Едіта
(знищена)
Я з ним нічого поробить не можу,
Шановний вчителю. У мене серце
Аж крається, що він на згубу йде.
Годвінсон
Я жалую, що покарав господь
Побожну матір нечестивим сином,
Але вже я не можу зоставатись
В тім домі, де господарем ваш син.
Едіта
Шановний вчителю!..
Годвінсон
Ні, я не можу.
Зостаньте з богом!
(Виходить швидко.)
Едіта
(сплескує руками)
Господи, за віщо
Караєш нас?
Кембль
Та що він там знайшов?
(Придивляється до фігурки.)
Ха-ха-ха-ха! Та й здорово ж уданий!
Як вилитий наш батько Годвінсон!
Сказать по правді, може й нечестиво,
А лепсько вийшло! Чи ти бачиш, Дженні?
Дженні
(підходить, усміхаючись)
Чого шановний вчитель так розгнівавсь,
Адже людей малюють на портретах,
То чом же їх ліпить не можна?
Кембль
Бачиш,
Портрети лиш мальовані бувають,
Все ж ліплене і різьблене – кумир,
А не портрет.
Дженні
А я гадала, татку,
Що лиш богів подоби – то кумири.
Кембль
Ні, сказано, щоб не різьбив ніхто
І не ліпив “ніякої подоби”, –
Се бридко перед богом.
Дженні
А як часом
Для забавки зліпив би хто фігурку,
То й се вже гріх?
Кембль
Се?.. Як тобі сказати?
Воно не то, щоб… ну, а все ж негоже…
Та ти чого допитуєшся?
Дженні
(засоромлена)
Так…
Кембль
Дивуюся я з Річарда! Порядний
І чесний хлопець, а такі дурниці
Ніяк покинути не може.
Едіта
Брате,
Ти надто добрий, не дурниці се,
А гріх, та ще й великий. Се мій хрест,
Се рана мого серця – ті “дурниці”.
Кембль
Е, сестро, се вже й ти у гріх впадаєш,
У гріх одчаю. Річард молодий,
А тим, що він не любить пиятики,
З дівчатами не водиться, то мусить
Чим іншим бавитись – кров молода.
Одружиться колись, зів’є гніздечко,
То й іграшки забуде.
Едіта
Дай-то, боже,
Щоб сі твої слова були пророчі.
Тим часом кров мені холоне в жилах,
Як я дивлюсь на “іграшки” такі.
(Показує на фігурки в одкритій шафі.)
Кембль
(приглядається і пізнає в фігурці Дженні)
Еге-ге-ге-ге! Се що таке, Джоанне?
Дженні
(знищена)
Я, таточку, не знаю.
Кембль
(суворо)
Ну, то знай,
Що іграшок Таких я не дозволю.
Щоб се було востаннє!
Дженні
Добре, татку.
Кембль
А Річарду скажу, щоб він се знищив,
Щоб не було сього!
Дженні
(мимохіть)
Ох, татку!
Кембль
(суворо)
Дженні!
Дженні
Та я ж нічого.
(Тихо до Крістабелі.)
Сестро Крістабеле!
Яка я грішна – жаль мені фігурки.
(Іде до ванькира.)
Кембль
Куди ти, Дженні? Нам додому час,
Я ще не їв від рана.
Едіта
То зостанься
В нас, брате Джошуе, і пополуднуй,
Чим бог послав.
Кембль
Ні, сестро, я піду,
Дедалі час виходить на роботу,
Моя ж сокира не прийде по мене,
А я по неї мушу йти додому.
Едіта
Якби ти, брате Джошуе, й мене
Провів туди, де мають будувати.
Кембль
Чого тобі туди?
Едіта
Піду робити
З громадою.
Кембль
Жінок туди не кличуть,
То не жіноче діло – будувати.
Едіта
В потребі й жінка мусить все робити.
Кембль
Ну, крайньої потреби ще немає.
Едіта
Мій рід не звик ждать крайньої потреби,
Він завжди й скрізь ішов у першій лаві.
Коли не служить син громаді й богу,
За нього піде мати, але сором
На рід мій не впаде.
Кембль
Едіто, сестро,
Се дуже красно сказано, та сила
Жіноча не дорівнює словам.
Едіта
Носити цеглу та місити глину
І я здолаю. Чесні громадяни
Не погордують мною, сподіваюсь.
Кембль
Як уважаєш. То зайди до мене,
Я проведу тебе, коли так хочеш.
Зостаньте у мирУ.
Едіта і Крістабель
Ідіте з богом!
Кембль і Дженні виходять.
Едіта
Дай, дочко, пополуднувать, що маєш,
А потім дай лопату і рядно
І шнур знайди.
Крістабель
Ти, мамо, справді йдеш?
Едіта
Коли бува, що я кажу неправду?
Крістабель
Дозволь, матусю, я піду, поможу.
Едіта
Кому ти хочеш помогти?
Крістабель
Тобі.
Едіта
Зостанься дома.
Крістабель
Чом?
Едіта
Бо я так хочу.
Мовчання. Крістабель лагодить полуднувати. Едіта розгортає Біблію й читає. Річард і Деві раптово входять задихані.
Річард
Дай, Белочко, полуднувать, та швидше.
Крістабель
Ти вже вернувсь? Так швидко?
Річард
Я на час.
Се я для Деві. Бачу, він аж мліє
Від голоду, а йти не хоче сам
Без мене, мусив вести на годівлю.
(Поки Крістабель ладнає страву, Річард ходить по хаті раптово, видно, зворушений.)
О господи, яка біда на світі!
Ти, Бело, здумати собі не можеш,
Яка нещасна Ріверсова жінка
У тій землянці вогкій з тими дітьми.
І не вона одна… таких є безліч.
(Ходить мовчки, далі спиняється перед Едітою.)
А знаєш, мамо, я собі подумав,
Що, може, й справді гріх так жить, як я.
Едіта
(радісно)
Ти, Річарде, прийшов до сеї думки?
Благословен господь!
Річард
Сьогодні вперше
Побачив я так близько злидні людські.
Я досі знав лиш бідність артистичну,
Ощадність бачив, працю невсипущу,
Та корчів голоду я ще не бачив,
Не чув його спотвореного крику,
Не чув, не бачив і не дбав! Матусю,
Хіба не гріх така страшна байдужість?
Але я жив серед краси і мрій.
Все вище, вище й вище я здіймався
На крилах мрій – тепер упав на землю…
Ох, мамо, як же я забився страшно!
Здається, мрії зломлено крило…
А як воно плескало буйно!
Едіта
Сину,
Ти наче жалуєш про тії мрії,
Хоч сам ти зрозумів, що замість мрій…
Річард
Так, замість мрій тут потребують хліба!
І я за се в них каменем не кину…
Едіта
Тут вимагають не самого хліба,
А й слова божого, – не забувай!
І ми служить повинні щирим серцем
Тим, хто дає нам боже слово.
Річард
Мамо!
Христос давно нам дав його. Те слово
Він не сховав у схові під замки,
І всяк його сам може взять тепера,
А передавачів не треба нам.
Едіта
Ти, сину, мов род-айлендець, говориш.
Тебе призводить Ріверсова жінка,
Хай бог її поб’є!
Річард
Не проклинай!
Її побила й так лиха година.
Подумай, мамо, – люди, що назвали
Себе “святими” й “божими синами”,
Дають своїм братам не хліб, а камінь!
Вони ламають крила мріям ясним!
Їх варто проклинати.
Едіта
Годі слів,
Бо кожне слово – гріх новий.
Річард
Так, годі,
Бо кожне слово – то нова отрута
Для тебе і – для мене.
Крістабель
Страва стигне.
Едіта, Річард і Деві сідають до столу. Крістабель їм служить, їдять в мовчанці. Едіта встає перша, бере шнур і лопату, закидає на плечі рядно і подається до дверей.
Річард
(до Крістабелі)
Куди се мати йде?
Крістабель
Та… на роботу…
Едіта
(обертається, стоячи на порозі)
Я, сину, йду за тебе відробляти.
(Повагом виходить.)
Крістабель
(до Деві)
Ти б, синку, йшов бабусі помогти.
Деві
Як скажеш, дядьку Річарде?
Річард
Як хочеш…
Деві
Я йду з тобою…
(Деві починає знов ретельно їсти. Річард сидить, не торкаючи страви.)
Крістабель
Річарде, ти б їв…
Річард
Не їсться, Белочко…
Мовчання.
Крістабель
А тута Кембль
Нагримав на дочку за сю фігурку.
Він хоче, щоб ти знищив се.
Річард
(з раптовим запалом)
Не знищу!
Сього ніхто не може наказати!
Хтось стукає у двері.
Річард
Либонь, по мене.
(Встає.)
Крістабель
(одчиняє і виглядає за двері)
Боже! Джонатан!
Чи бачиш, Річарде?!
(Уводить Джонатана за руку в хату.)
Річард
(кидається і гаряче вітається з Джонатаном)
Ти звідки взявся?
Я ж думав – ти в Голландії осівся.
Джонатан
Осівся, та не всидів…
Річард
Чом же так?
Кажи, розказуй, що було з тобою.
Крістабель
Так дай же, братику, йому спочити.
Сідайте, Джонатане!
(Садовить за стіл, присуває йому страву.)
Призволяйтесь.
Джонатан
Спасибі, не голоден, дещо їв,
Ми з жінкою шатро собі зробили
Та трохи там поснідали.
Крістабель
Та що ви!
Ну, як таки вам жити у шатрі?
Поки збудуєтесь, у нас сидіте.
Так, Річарде?
Річард
Вже ж, Белочко, звичайно.
Джонатан
А ваша паніматка…
Крістабель
О, матуся
Вам буде дуже рада. Я піду
Та приведу сюди дружину вашу.
Де ви спинились?
Джонатан
Як би вам сказати?
Там шарварком громада щось будує,
То ми отаборились в тій містині.
Крістабель
Гаразд, я вже найду.
(Виходить.)
Річард
Ну, слухай, друже,
Чому ж се ти в Голландії “не всидів”?
Зарібку не було?
Джонатан
Та ні, не те,
А я зневірився в старому світі.
Той давній світ зостарівся в гріхах,
Закостенів у звичках нечестивих
І навіть дух живий нової віри
Не може воскресити того трупа.
І я збагнув, для чого в край новий
Ізраїля виводив бог з Єгипту, –
Інакше б той народ не став обранцем.
Єгипетська гидота застаріла
Його посіла б, як лиха проказа.
Колись я розкажу тобі дрібніше
Про всі мої пригоди, а тепер
Аж згадувать не хочеться. Я радий,
Що можу вже не думати про те.
Річард
А все ж Голландія новому хисту
Торує шлях широкий. Я простив би
“Єгипетську гидоту” їй за теє.
Джонатан
Се ти говориш так, а не простив же
Венеції усіх її гріхів,
За цноту хисту красного.
Річард
Простив я
Не менше їй, аніж Христос блудниці.
Джонатан
Все ж признаєш ти, що вона – блудниця.
Річард
Ні, власне, я не те хотів сказати,
Було б се і негречно, і невдячно.
Джонатан
Але зате правдиво! Я боявся,
Що вже не вилізу з її розпусти,
Коли там довше поживу.
Річард
Нітрохи
Я не боявсь того.
Джонатан
Чого ж ти втік
Від неї, як від жінки Потіфара?
Річард
Згадай про інквізицію. Крім того,
Ти знаєш сам: поважні обов’язки
Обох нас кликали додому.
Джонатан
Правда,
А все-таки ти без жалю покинув
Венецію.
Річард
Хіба ти се завважив?
Я й сам тоді гаразд того не тямив…
(Трохи задумався.)
Однак се правда! Я вже звідти рвався,
Я вже був ситий тих пишнот, бенкетів,
Пестливої венеціанок вроди,
Облесливих речей венеціанців,
А що найгірше – пуританська шия
Не вміла гнутися по-католицьки,
Переступати ноги не хотіли
Через високі дожеві пороги
І спотикались на помостах гладких
Палаців меценатських. В тих палацах,
Немов заморські квіти, процвітають
Таланти виборні – але в теплиці
Скоріше нидіють, аніж цвітуть.
Нащадки велетів, самі здрібнілі,
Якась безсила, пещена їх врода.
Джонатан
Се правда, там артисти зледащіли,
Мов ті запроданки великопанські,
Що вже й від сонця божого одвикли,
А лиш при штучнім світлі жити можуть.
Річард
Той хист, либонь, усі свої слова
Договорив до краю і, здається,
Готовий заніміти.
Джонатан
Так, здається…
І як се страшно, Річарде! Тож ми
Зв’язали в хистом нашу власну долю.
Річард
О, наша доля, брате, не загине!
В Італії ще не кінчиться світ.
Для нас тут світ ще тільки що почався.
Ми ще поборемось. Ми, слава богу,
Вродились не підніжками магнатів,
У нашім гороскопі інші зорі.
Я, пливучи сюди, багато думав,
То був великий океан думок…
Я згадую, як часто вечорами
Збиралась на помості корабельнім
Громада наша, мов одна родина,
І там при світлі вічного багаття,
Що сам господь на небі розпалив,
Співала гімни. Постаті співців
Були мов з бронзи чорної одлиті,
Суворі, тверді, повні сили й моці,
При світлі зір здавались велетенські,
І стільки в них було краси нової,
Не знаної в тім світі італьянськім,
Де я учився альфабету хисту!..
І марив я тоді, що в сій громаді,
Серед нового краю розпалю я
Одвічної краси нове багаття…
О, то були такі палкії мрії…
Якби ти знав!..
Джонатан
І що ж? Вони не зникли?
Річард
Ні, ще не зникли, хоч примеркли трохи.
Я бачу, тут в новому краю треба
Хащів розчистити вперед чимало,
А потім вже розпалювать багаття…
Джонатан
Хащів? Яких? Ти ж не про пущу кажеш?
Річард
Ні, пуща ся мене найменш лякає,
Хоча й вона чимало силу нищить.
Тут навіть глини путньої немає,
Та се ще байка, може, згодом знайдем…
Тут між людьми ростуть лихі терни.
Джонатан
Та хто ж вони такі?
Річард
Ось обживешся,
То й сам побачиш… Ох, мій Джонатане,
Який се день для мене був тяжкий…
Та, богу дяка, радісно скінчився!
(Кладе руку на плече Джонатанові.)
Товаришу мій вірний! Друже щирий!
Мій побратиме у святому хисті!
Сам бог тебе привів мені на поміч,
Тепер ми гори перевернем! Правда?
(Сміється радісно і жартівливо трясе Джонатана за плечі.)
Джонатан
Ой, ой, пусти! Я ж не гора!.. Ну, брате,
Ти тут набрався сили Голіафа,
Тобі ся пуща на користь іде!
Річард
Все на користь! І пуща, і терни,
Все на користь! Нічого не боюся!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)