14 віків минуло від появлення на світ Платонових творів, і більш десяти віків уплило після настання трактату блаженного Августина, поки з’явився такий спадкоємець їх ідей, що спромігся не тільки розвити далі та обновити їх думки, але й дати думкам пластику й барви, чого так бракувало в утопіях мудрого елліна та величного духом африканця. Тим спадкоємцем буй англічанин Томас Мор, і його знакомита “Утопія” передала не тільки свою назву, але й свою душу всім подібним творам наступних віків. А тим часом віки варварства, що наступили після загину античної культури, тьмарили людську думку, вертали її до примітивного світогляду. Тільки фантазія росла й буяла, а думка спала або тяжко боролася з важкою зморою середньовічного “мракобісія”. І знов творилися легенди на прадавній взірець, наївні казки про “тридев’яті царства”, про чарівні острови, де феї (близькі родички давніх богинь та німф) держали у полоні коханих своїх лицарів; знов релігійно-публіцистична поезія жахала людей картинами пекла і божого гніву та вабила описами раю та посмертних надгород… Звісно, нарождалось і чимало нового в літературі вкупі з життям, тільки ми про те не будемо говорити, бо в тому напрямі, який ми досліджуємо тепер, література середньовічна не дала нічого грунтовно нового ні грунтовно відмінного, тільки безліч деталей та поверховних покрас, але тими немає потреби нам тута займатися. Отже, переходимо одразу до “Утопії” Томаса Мора, що вважається ерою белетристичної утопії новітнього типу.
Саме слово “утопія”, що стоїть в заголовку Морового твору, значить “безмісцевість”, “не-країна” (себто край, що ніде не існує, окрім фантазії автора), але Мор, либонь, навмисне описав її так, що вона багато чим нагадує Британські острови, а разом з тим поставив утопійське громадське життя в значну залежність від кліматичних та географічних умов самого острова. Мор, як і Платон, писав свою утопію, маючи на увазі головно свій рідний край і народ, а не всю людськість, але це не пошкодило їх творам набути загальнолюдського значення. А з чисто літературного погляду ця обмежованість Морового світогляду пішла навіть на користь белетристичній вартості його твору. Вона дала йому змогу добрати правдоподібну форму своїй вигадці, таку правдоподібну, що, як відомо, не один із сучасників Мора щиро був упевнений в реальному існуванні десь за морем чудової країни Утопії, дехто навіть збирався їхати туди місіонером. Власне через цю обмежованість ідеалу певним простором Мор міг вдатися до особливо популярної за його часу форми подорожі. Адже то був час великих відкриттів – подоріжжя Колумба, Васко де Гама, Амеріго Веспуччі привчили людей до віри в реальність усяких новознайдених предивних заморських країв і до описів, далеко фантастичніших від Морової фантазії, розбудили надії на “новий світ”.
Для Мора не потрібно було вдаватись до легенди, чи до поетичного, пророчого видива, до ідеалізації всім відомих сусідніх народів або рідної історії, чи знов до філософсько-догматичних схем. Вія перейняв ідеї своїх попередників, розвинув їх, змінив їх згідно з досвідом своєї доби і дав їм живу белетристичну оправу. Він умістив свою Утопію не в минуле, як пророки, не в вічність, як блаженний Августин, а в сучасність і засвідчив авторитетом живих, всім відомих діячів своєї епохи (Егідія, Еразма). Правдоподібність аж переходила в містифікацію, але то не перечило тодішнім літературним звичаям. Правда, і в його “Утопії” є чимало неперетвореного матеріалу, частенько скидається вона на важко скомпонований трактат, з розумуваннями схоластичного характеру – форма красної прози була мало вироблена в ті часи, і їй ледве признавано самостійне значення – але ж є там і такі живі малюнки, що становлять Томаса Мора нарівні з найкращими белетристами новітньої доби.
[З браку місця не наводимо тута доказів у цитатах, а відсилаємо цікавих на це читачів, що не знають англійської або латинської мови, до російського перекладу “Утопії” в книзі Тарле “Общественные воззрения Томаса Мора” (Птб., 1901).]
Можна думати, що “Утопія” здобула собі одразу славу не так справедливістю своєї провідної ідеї, як чисто белетристичною правдоподібністю викладу. Практичні проби наслідування принципів початкового соціалізму, виложеного в “Утопії”, з’явилися аж нехутко, більш як через два століття, а тим часом слава Мора стала всесвітньою ще за його життя і зберігала від забуття ту ідею, якій тільки згодом сужено було стати на чільному місці в бойовиську людських змагань. Томас Мор більше послужив своїй ідеї там, де він писав як чистий белетрист, ніж там, де він забував про картини й почуття та вдавався в сухі й холодні розумування – якби тільки самі вони збереглися до нашого часу від всієї “Утопії”, то твір цей знали б, певне, тільки самі бібліографи. Цікаво, що такі невдатні з літературного погляду уступи відносяться, до найменше вдатних пунктів теорії Томаса Мора, наприклад, до поглядів на право карне і межинародне, а найяскравіші белетристичні сторінки ілюструють, власне, найглибші його ідеї, наприклад, про знищення товарного виробництва, скасування грошових знаків, врівноцінення вартості праці, колективістичний громадський устрій і т. ін. Томас Мор не тільки в тому пішов далі, ніж Платон (залежність свою від Платона Мор сам признає), що поставив свій колективістичний ідеал на демократичний грунт (у Платона ж тільки два “вищі” стани, філософи та вояки, мають жити “справедливим” громадським життям), але ще й те нове йому додав, що пояснив психологічно, чому справедливіший лад має бути справді щасливішим і для громади, і для одиниці. Це пояснення вдалося йому досить добре, може, власне, тому, що воно приложено доодного народу з певним темпераментом – справді, коли б усі народи були такої вдачі, яку надав Мор своїм утопійцям, то, певне, утопійський лад здавався б їм і найсправедливішим, і найвигоднішим. Але ж недарма навіть фіктивні сусіди утопійців не всі перейняли той лад – видно, не всім він приходився впору. Як у блаженного Августина божа держава існує поруч із грішною державою, так у Мора Утопія живе поруч із іншими народами і не завжди навіть має на них вплив. Мор пояснює це просто їх історичною відсталістю, але від чого походила та відсталість, це зостається темним. Взагалі Мор лишив своїм спадкоємцям ідейним чимало визначених, але й досі не розрішених дилем ідейного та й чисто літературного характеру.
“Утопія” Томаса Мора викликала чимало наслідувань, більше і менше близьких до взірця, але всі вони якщо й мали часами успіх, то дуже нетривкий. Здебільшого утопісти XVII і XVIII вв. не дорівнювали літературним таланом своєму славному товаришеві з XVI в., а крім того, й не вміли добрати відповідної форми своїм ідеям. Кампанелла, Френсіс Бекон, Верас (XVII в.) навіть зробили крок назад в порівнянні з Т. Мором. Кампанелла зовсім одірвав свою утопію від живої сучасності; Бекон невдатно прийняв за позитивний ідеал те, що вже й Платонові здавалось занадто грубим, і навіть назвав свою утопію “Новою Атлантидою” (немов для повної аналогії “Нова Атлантида” лишилась нескінченою так, як і відповідний діалог Платоновий); Верас так рабсько наслідує Т. Мора, що навіть його добрі прикмети обертає в вади: що було правдоподібним і цікавим в епоху великих відкриттів, те в кінці XVII в. вже нікого не впевняло і навіть не бавило, бо “нові краї” встигли вже зрадити європейські надії на них.
З письменників XVII в. один тільки Свіфт оригінально покористувався формою, наслідуваною з “Утопії”. Його “Подоріжжя Гуллівера” можна б назвати “Перелицьованою Утопією”, – там Свіфт довів ad absurdum звички, погляди, громадський устрій та ідеали сучасної йому доби. З властивою йому безпощадністю Свіфт розвинув у своєму творі мотив, покладений в основу першої частини “Утопії”, – власне, критику існуючого ладу, але мотив другої частини “Утопії” – ідеал можливої прийдешності – Свіфт навмисне спотворив: він намалював образ щасливого життя, але не для людей, а – для коней. Люди ввижались йому або лукавими і дрібнодушними пігмеями, або велетами тільки тілом, а не духом, або запамороченими теоретиками, що марять без поезії і навіть хист обертають в педантство, або, нарешті, природженими рабами, паріями природи. І він поставив паном над ними – коня, їх звиклого раба. Це нагадує прокляття суворого ізраїльського пророка: “Ви будете рабами рабів ваших”. Але Свіфт переважив своїм понурим генієм усіх песимістів пророчої доби. Він навіть не ділив людей на “праведних” і “нечестивих”, не дав нікому “врятуватись” ні в божій державі, ні навіть на фантастичному острові – всіх засудив на ганьбу і неславу, такий був “моністичний” погляд його на людську природу. Цьому була, крім суб’єктивної психологічної, ще й об’єктивна історична причина. Справді, коли хто вважав сучасний Свіфтові громадський і політичний устрій незмінним, властивим самій природі людській (а це ж був найбільш розпросторений погляд тоді), то на які ж перспективи міг він вказати такій нещасній людськості? Свіфт, може й несвідомо, остеріг людей від небезпечного консерватизму: він показав усю гидоту й жах застою, рабської культури, дрібного, позбавленого ідеалів, повного безглуздого егоїзму життя. Він, правда, не показав ніякого виходу з цього для людей, але хто не хотів затхнутись у важкому чаду, той мусив сам шукати виходу, надто коли вірив правдивості Свіфтової страшної картини. А правдивість була чимала, і була вона не в реальності образів, а в вірному відношенні межи символізованими елементами дійсності.
Утопісти XVIII в. почали шукати того виходу і знов пішли шляхом Т. Мора. Але нічого справді нового супроти Мора вони зробити не здолали. Навіть форма лишилась та сама: подоріж в невідомі заморські сторони, в яких панує комуністичний рай, протилежний європейському антикомуністичному пеклу. Моралізаторський тон ще більше переважає, ніж в “Утопії” Мора; в сатирі на сучасність нема й сліду живих побутових елементів, що так скрашають вступну частину “Утопії” XVI в.; ідеалізація холодна, абстрактна, позбавлена поезії. Твори белетристичні з такими прикметами звичайно забуваються хутко. Дійсно, белетристичні утопії XVIII в., навіть таких знакомитих авторів, як Фонтенель, забуті до того, що, либонь, від самого XVIII в. не виходили другим виданням. Ті самі автори прославлялись не раз по заслузі як історики, філософи, учені і навіть белетристи, через те трудно з’ясувати невдалість їх утопій браком літературного талану, а скоріш неясністю і відірваністю від життя їх ідеалів. Навіть псевдокласичні автори творили часом живі типи та сцени, коли їм траплялося знаходити справді близькі аналогії між якимись подіями давніх часів і сучасного їм, авторам, життя (хоч би тільки самих “вищих” станів), – тоді з’являлися живі барви, форми, перспектива, бо вже була жива “натура” перед очима. Цього бракувало утопістам. Стоячи на старому шляху поділу людськості на “овчищ і козлищ”, вони заселяли свої ідеальні острови самими праведниками, а нашому неідеальному світові лишали самих грішників, і ділив ті два світи безмежний океан порожнечі та розпачу, і даремне добрі утопісти намагалися загатити його бучними фразами без змісту та моральними розумуваннями без зв’язку з життям. Недарма один з утопістів XVIII в. Мореллі назвав свою утопію “Погибель плавучих островів” (“Le naufrage des? les flottantes”) – справді, такі плавучі, хисткі та нетривкі “острови” мусили загинути серед хвиль критичної думки віку раціоналізму від подиху близької бурі революції, що вже от-от мала здійнятись…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)