Ти прокляв нас прокльоном важким
За жорстокість, упертість і зраду.
Сам судив нас, і вирок дав сам,
І ніколи не кликав на раду.
Скорпіоном язик твій був нам,
Ти нас мучив і жалив невпинно,
А тепер ще й стоїш проти нас,
Мов ображений ти безневинно.
Так, тепера здається тобі,
Що вже й світ не видав стільки муки,
Скільки ти від народу прийняв
За свої велемудрі науки.
Ох, який же це з тебе пророк,
Що твоє винозореє око
Тільки власную бачить біду,
Та й тієї не бачить глибоко?
Ти ще скарги заводиш та жаль,
Ти, єдиний безсмертний в сім тлумі!
Адже вічно твій житиме дух
Вкупі в словом в прокльонах та глумі.
Хоч побити ми можем тебе,
Каміняччя навергавши силу,
Але ж тим тільки вищу тобі
Та міцнішу насиплем могилу.
Хоч блиснеш, мов летюча зоря,
Се для твого безсмертя доволі,
Ми ж, неначе Молочная путь,
Мусим довго світити поволі…
А на кожного з нас темна ніч
Наче ворог у схові чигає,
Зимні руки – важке забуття
Із простору віків простягає.
Ти запрягся в залізне ярмо
самохіть, то й ходи в нім терпляче,
ми ж не знаємо, хто нас запріг,
і гризе нас те путо боляче.
Ти кленеш наші душі тверді
і серця наші черстві та вперті,
як їм бути м’якими, поглянь:
ми ж голодні, і босі, й обдерті.
Бігли ми за пророками вслід
до Ваала, потім до Нініба,
всім служили богам – ні один
не подав ні рятунку, ні хліба.
Де є камінь такий на шляху,
Щоб на нього не збили ми ноги?
Чи бував нам проводар коли,
Що не вів манівцем без дороги?
То ж найбільший пророк наш блукав
сорок літ вкупі з нами в пустині,
хоч із ним розмовляв сам господь
віч-на-віч з огняної купини.
А до нас не подав ще наш бог
з власних уст ні єдиного слова,
як же можемо тямити ми,
що є справжня небесная мова?
Так, зачерствіли наші серця,
Мов рілля через довгу посуху,
Та за теє не нас ти клени,
Проклинай своє браття по духу.
Чи один же такий, як і ти,
Нам казав: “Так говорить найвищий”.
Інший тому брехню завдавав:
“Я від бога”, – казав. Хто щиріший?
Адже тільки не хутко діла
Виявляють нещирість у слові,
Як же маєм одразу, без діл,
Пізнавать вашу душу по мові?
О, якби ж ми побачить могли
Власним оком хоч раз того бога,
Що до нього ви кличете нас!
Як стріла була б рівна дорога.
Ох, якби ж він і нам уділив
Світла мудрості з свого проміння,
Ти б не кидав прокльонів на нас,
Ми б не кидали в тебе каміння.
Та чи був би ти радий, щоб ми
Раптом стали, як ти, всевидющі?
Ох, либонь, ти б сконати волів,
Як вигнанець-пророк серед пущі…
[Ялта. 3.12.1907]
(1 votes, average: 5,00 out of 5)