Який час нема нікого, згодом увіходять Публій і Марція поруч, за ними Хуса. Марція немолода вже пані, обличчя суворого римського типу, рухи повільні, поводіння гордовите; одежа на їй уложена дуже майстерно; довга, дрібно-зафалдована стола, темна, шовкова, з довгими рукавами, з вузенькою, але чудово гаптованою лиштвою, тягнеться ззаду по землі на лікоть; на голові у пані покривало яснішої барви й тоншої тканки, ніж стола, притримане тоненькою діадемою старого золота. Крім сеї діадеми та ще коштовної камеї коло коміра – покрас на матроні ніяких. Волосся зачесане з мистецькою простотою, розділене проділом і попущене так, що покриває більшу частину лоба і спадає хвилястими кучерями од скронів на груди. Хуса, посадовивши гостей, сам не сідає.
Марція
(до Хуси)
А що ж се я не бачу господині?
Хуса
(ледве ховає свою безпорадність)
Вона от-от надійде привітати
Осяйне щастя у твоїй особі.
Либонь, її затримала матуся.
Клопочеться Йоганна бідна з нею!
А ще й сама нездужала недавно…
Марція
(до Публія, трохи підводячись, мов хоче встати)
То, може, ми не в пору прибули?
Хуса
Хіба ж коли не в пору сонце сходить?! –
Та ось моя жона, твоя слугиня!
Увіходить Йоганна, розкішно вбрана: у сріблястій, прозорій, пишно вигаптуваній шовками одежі, у золотому поясі; старосвітські великі обручки на руках, внизу і вище ліктя, на пальцях скілька перснів з дорогим камінням, на шиї рясне перлове намисто, на голові сітка й штучний убір з золотих обручів, шпильок, гребінців; довгі заушниці звисають аж до сурелів. Обличчя дуже підмальоване, скидається на маску. Йоганна стає на порозі і мовчки низько вклоняється гостям. Публій встає їй назустріч, Марція лишається сидіти.
Публій
(до Йоганни)
Саронській квітці мій привіт! Я радий,
Що рідний край вернув тобі здоров’я.
Йоганна дивиться на нього, не розуміючи.
Хуса
(пошепки їй)
Що ж ти мовчиш?
Йоганна
(безвиразно)
Вітаю, чесний пане.
(До Марції.)
Прошу пробачити твоїй слугині,
Що не вспішилася тобі назустріч.
(Сідає коло Марції. Хуса сідає коло Публія.)
Публій
(обзирає Йоганну з голови до п’ят)
Се не дивниця, – ти роботу мала.
Публій
(до Марції)
От, розпитай лиш нашу господиню,
Які то саме купелі з квіток
Вона в Сароні мала, – може б, варто
Поїхати й тобі туди на купіль,
Адже Сарон уславився квітками.
Публій
Невже там тільки й слави, що квітки?
Публій
(з поглядом на Йоганну)
Ні, ще й саронського жіноцтва врода.
Марція
Жінки на сході, може, й непогані,
Але, на жаль, вони збавляють вроду
Надмірним малюванням, – вимагає
Того від них, либонь, краєвий звичай.
Щоправда – фарби кращі тут, ніж в Римі.
В нас не вдали б ніяк такої барви.
(Показує на волосся Йоганни.)
Йоганна
Волосся я не фарбувала, пані.
Марція
Я, власне, не про те ж і говорила.
Лише завважила, що сеї барви
Абиякий фарб’яр не може вдати,
Та рідко де трапляється й в натурі.
Я тільки раз подібне щось вбачала
І то таки було – тут, в Палестині.
Хуса
(з ледве помітною тривогою)
Коли ж то саме трапилось, пречесна?
Марція
Недавно, сеї весни. На той час
Були ми з мужем у Єрусалимі.
Я з нудів гинула у тому місті!
Знічев’я навіть згодилась дивитись
На те видовисько, як розпинали
Якихсь там трьох злочинців.
Хуса
Як же пані
Сподобалося теє?
Марція
Не цікаво.
Хоч, правда, я спізнилася на те,
Як саме до хрестів їх прибивали,
Застала вже, як вИСіли й конали.
Було людей при тому небагато, –
Само простацтво; плакали, кричали.
То не видовисько, а просто бешкет!
(До Йоганни.)
І здумай, пані, у тому гурті
Я жінку вгледіла з таким волоссям, –
Але ж точнісінько! – як от у тебе.
Хуса каменіє з жаху. Йоганна дивиться просто в вічі Марції, але та спокійно править далі.
Була, напевне, барва натуральна,
Бо то була простачка, а вони ж
Коли й фарбують, то звичайно бридко,
От, чимсь таким рудим. А те волосся
Було – нестеменісінько, як в тебе.
Обличчя я не бачила.
Хуса зітхає з полегшенням.
Бо жінка
Лежала ницьма, розпростершись долі,
Немов без пам’яті, а може, п’яна,
І всю її – волосся покривало,
Як мідяним щитом. Один розп’ятий,
Конаючи, щось крикнув, певне, з болю.
Тут жінка почала волосся рвати,
Без крику, без ридання, так як мичку,
Мов їй і не боліло. Скрізь навколо
Його розносив вітер. Чиста шкода,
Як тії люди вроди не шанують!
І що за дикий звичай – виявляти
Так неподобно тугу?
(Завважає, що Йоганна відхилились і закрила очі з виразом глибокого страждання.)
Що з тобою?..
Тобі недобре?.. Дати камфори?
(Дістає з мішечка, що при поясі, шматочок камфори і дає понюхати Йоганні.)
Я ще з конвалії тут маю ліки.
Ось випий, се на серце дуже добре.
(Подає маленький слоїчок Йоганні, тая не бере й хитає головою, що не треба. Марція з ображеним видом хоче сховати слоїчок у мішечок.)
Коли не треба, я не накидаюсь…
Хуса
(суворо)
Йоганно, випий і подякуй пані!
(Бере з столика невеличку чарку, наливає ліки, взявши їх з поклоном від Марції, і подає Йоганні. Йоганна тремтячими руками бере чарку і випиває ліки.)
Марція
А що? Вже ліпше? Правда, помічне?
Хуса
(нахилившись до жінки, мов з уважності, шепоче грізно)
Та дякуй же!
Йоганна
(слабким голосом)
Я дякую… Вже ліпше…
Марція
(до Публія)
Се дивно, як тут всі бояться крові
І всяких мук! Згадати – зараз млості!
Публій
(до Хуси)
Цікавий, чим ви бавите народ?
Ні гладіаторських боїв, ні цирку,
Ані театру навіть! Вряди-годи
Когось там розіпнуть – ото і все?
Марція
Та й гарного нічого не вбачаю
У тих розп’яттях – витягнене тіло,
Опухлі руки й ноги…
(До Йоганни, що знов має мучений вираз.)
Знов недобре?
Йоганна
(робить зусилля й гамує свою муку)
Щось… голова болить…
Марція
Яка ти квола!
А знаєш, то тобі ще, може, вадить,
Що ти такі важкі покраси носиш.
Сей пояс кований – який тягар!
Або й такі обручки – се ж кайдани!
На голові десь півталанта злота, –
Не дивно, що вона тобі болить.
Та й перли річ нелегка, я те знаю.
Се, певне, теж такий краєвий звичай?
Хвала богам, що в Римі вже немає
Такої поведінки.
Хуса
(під час мови Марції з досади кусає губи)
Се матуся
Її примусила отак убратись.
Звичайно, мати, як стара людина,
Не розбирає, що в часи новітні
Не можна звичаїв старих держати.
Я сам казав: навіщо се? Та мати
Вражається, коли в її клейноди
Невісточка кохана не вбереться.
(Показує на покраси.)
Се речі все, як бачиш, старосвітські.
Про тії перли є у нас в родині
Переказ, що аж триста водолазів
Втопилося, шукаючи їх в морі.
Марція
(придивляється до перлів, що на Йоганні)
Цікаво!.. Що ж, намисто непогане.
Хуса подає Йоганні знак очима, щоб віддала Марції намисто.
Йоганна
(здіймає намисто з шиї й подає з поклоном Марції)
Прошу, прийми на спомин про гостину.
Марція
(ледве гамує жадібну втіху, беручи перли. До Йоганни, значно привітніше, ніж досі)
Хоч я й не дуже в сих речах кохаюсь,
Та пам’ятка від любої Йоганни,
Хоч би яка, для мене завжди мила!
(Надіває намисто.)
Хуса
Вшануй, пречесна пані, і мене,
Приятельки твоєї чоловіка,
Зволи прийняти в дар від мене віллу,
Що не здалась очам твоїм нікчемна.
Публій
(до Марції)
Ти пам’ятаєш? Там в гаю, за містом.
Марція
(спалахує радощами)
Ах, тую!.. Я не хочу ображати
Гостинності твоєї, гречний пане.
Адже, по східному звичаю, гості
Не сміють відмовлятись від дарунків,
Бо то була б господарям образа?
Хуса
Авжеж, такий у нас ведеться звичай.
І я безмірно вдячний за уважність
До мене й до звичаїв мого люду.
Марція
Коли б же я могла надію мати,
Що ми вас привітаємо у Римі!
Публій
Наш друг у Римі буде незабаром
В одній поважній справі.
Марція
Дуже мило!
(До Хуси.)
Конечне ж мусиш і Йоганну взяти, –
Я покажу їй всі пишноти Риму!
Хуса
Чи варті ж ми такої шани, пані?
Публій
Я певен, що і в цезаря в палатах
Саронську квітку не морози стрінуть.
Марція
(глянувши скоса на Публія, до Хуси)
Чи звідси видко мій новий маєток?
Хуса
Аякже! Тільки вийти у садок
Та трошечки здійнятися по сходах, –
Зовсім не прикрі сходи, запевняю! –
Увесь маєток наче на долоні.
Зволиш піти?
Марція
Я залюбки.
Хуса
Йоганні
Дозволь, шановна пані, тут лишитись,
Їй ще несила сходити на гору.
Марція
Авжеж, авжеж, нехай щадить здоров’я!
(Завважаючи, що Публій наче думає лишитися з Йоганною, суворо глянула на нього.)
А що ж ти, Публію, хіба не йдеш?
Марція з Публієм виходять у садок, Хуса відстає від них. Чутно знадвору голос Марції: “Глянь, Публію, там озеро! Як гарно!”
(1 votes, average: 5,00 out of 5)