Вірш Миколи Руденка – Гроза в горах

І тиша. І гори. І небо, й ріка,
Що зорі шліфує в собі об каміння.
В незрушнім повітрі сторожкість така,
Мов скоїтись має якесь потрясіння.

Вслухайся, завважуй: дихнув вітерець –
І глипнуло око, що з обрію стежить.
Провалля зітхнуло, як в темряві мрець,
Котрому воскреснути зараз належить.

Зненацька ножі полум’яні з-за хмар
Відрізали землю від неба нещадно.
Незриме кресало черкнуло: удар! –
І реготом простір озвався всевладно.

Над темними скелями тінь від руки.
Відбились берізки в захмарній зіниці.
І я поринаю в біблійні віки,
Що котять Іллю в грозовій колісниці.

В рудому волоссі іскриться, гримить,
А голос гойдає небесні відроги.
Завісу відгорнуто тільки на мить –
Там інші світи, потойбічні дороги…

Ударте, копита, в висотах крутих –
Вам вірять, вас ждуть у моєму народі.
А я пожалію безкрилих – отих,
Що бачать живе лиш у власнім городі.

Рушайте, булані, і сотнею рал
Заорюйте шлях, де тюпачили ниці.
Можливо, це знає лиш дикий марал:
Є вирок у тій грозовій колісниці.

07.02.1986, Сибір

Вірш Миколи Руденка – Гроза в горах вірш.