Тодось Осьмачка – Утома

І

Глибока осінь павутину
На берег тягне з-під млина,
Де перестояну калину
Ламає дівчина мала;

Гуде від ціпа жовта тиша.
Як у неділю дзвін в гаю,
А на кулі хазяйка рижа
Сорочку зашива свою

І повідає, як надворі
Шуміла ніч вогнем з громів
І цуценя коло комори
Вищало мокре у рові;

А комсомолець в ліжку любий
Зорив їй по-братерськи в рот,
Бо там були з металу зуби
Рублів, напевно, на п’ятсот…

II

А я хоч маю вічні будні
І зморшки довгі на лиці
І пробиваю кригу в грудні,
Аби скупатися в ріці;

І виглядає щохвилини
У мене з серця самота,
І, наче в мертвої людини,
Навіки зціплені уста,

Що їй не сниться ані сосна
На скандінавських берегах,
Ані, збентежена і млосна,
на Нілі пальма у пісках;

І хоч не заздрю тим на лати,
Що господині мов брати,
І не боюся ночувати
Із цуценям серед сльоти.

ІІІ

Та, гей, закінчу я жорстоко
Останній молотити сніп,
Аж розлетиться понад током
Розбитий, наче пляшка, ціп,

Та й повалюся на солому
У мертве безгоміння сну,
Аби забути і утому,
І від життя луну страшну,

Що знов до сонця рижа курка
Співає вранці без півнів
І Марсій з краденого лука
У серце цілиться мені,

А бог поетів і героїв
Рахує у неволі дні
Без Муз, без ліри і без зброї
Калину носить у рядні!..


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Тодось Осьмачка – Утома вірш.