1
Буває, нами володіє
Не хід планет, а звук
легкий.
Завваж: якби не ця подія,
Світ був би зовсім не
такий.
Кого історія впечата
В свої скрижалі – хто це
зна?
Жили у Полоцьку дівчата,
Можливо, й кращі, ніж
княжна.
Що в тій Рогніді? І донині
Це таємниця тих часів,
Коли суворий син рабині
Престол у Києві посів.
Погордувала, не ступила
Добром на золотий поріг.
І сватання відсторонила:
– Рабиничу не змию ніг.
Гей, Володимире! У вічі
Гарбуз тобі жбурля дівча.
На те ж воно й
середньовіччя:
Сідлай коня, виймай меча.
І вже над Полоцьком
заграва,
Вже мертві батько і
брати.
Майбутню матір Ізяслава
Велів живою зберегти.
Та краще б випала їй
страта
Серед руїн, серед заграв.
Ніж бачити обличчя
брата,
Коли він в муках помирав.
І краще б їй під пеленою
Снігів у землю полягти,
Ніж чути це:
– Гидуєш мною?
Тож знай: їх умертвила
ти.
(Ще й вітер сніговою
пліттю
Шмагне – і вовком завива).
…Рік в рік спливло
тисячоліття,
Як мовлені оці слова.
Та й досі ще в зимові ранки
Розказує старе дупло.
Як плакала княгиня –
бранка,
Недбало кинута в сідло.
2
Самотньо й гірко. Лиш
дитина
До князя трохи наближа.
Але господа негостинна
Була ненависна й чужа.
Який він муж? Не знає
ножиць
Його кучмата борода.
Набрав жінок, набрав
наложниць –
Їй в місяць ніч не припада.
Та все ж прийшов одного
разу
І в місячній напівімлі
Їй кинув чудернацьку
фразу:
– Я бачив Бога на землі.
А потім якось в днину сіру
Повідав нелегкі думки:
– Бог наказав обрати віру –
Державну віру, на віки.
Коли ж йому скляніли очі,
Обернені у власну суть,-
Здавалось їй, що поторочі
Його по цій землі несуть.
Глузує він з повчань Ісуса –
Мовляв, благенький
говорун.
Під срібний ніс лаштує
вуса
Із золота – живи, Перун!
Біля колод його робота
Щодня ярмила спозарань:
Для ідолів ні срібла –
злота
Не шкодував, ані старань.
Якби ж він тільки віру
мертву
Підтримав, щоб не впала
ниць
Але ж велить вести на
жертву
Хлоп’ят русинських та
дівиць.
І ніби ще замало кари,
Дружину кличе за вали –
Веде на Волгу, на Булгари,
Щоб там Перуна
прийняли.
А повертавсь похмурий,
дикий
Зодягнений валився з ніг.
Тоді й Стрибог
золотоликий
Його розважити не міг.
Залізний велетень, рубака,
Ставав покірливим дитям.
В її ногах до ранку плакав,
Знесилений лихим
життям.
В скорботах загубивши
міру,
Стогнав на шкурах у
кутку:
– Бог наказав обрати віру.
Але скажи: яку, яку?..
Він жив – немов у дзвоні
било:
Дзвенів у сутності своїй.
Тоді вона його любила –
Тоді він весь належав їй.
4
Якби ж отак велось
частіше –
Її любов була б жива.
Та він її не часто тішив:
Вона за мужа –
Удова.
Князь Володимир у гаремі
Серед наложниць п’є –
гуля.
А їй, знедоленій недремі,
Тернами поросла земля.
Та якось завітав до спальні
Й заснув у затишнім кутку.
Шле місяць промені
печальні
На постать грізну й
заважку.
В розпуці, без мети і
смислу
Рогніда ходить босоніж –
Сама не зна, чому затисла
У кулаці арабський ніж.
Кривавить душу давня
втрата –
Ні, ранам тим не зарости.
І передсмертний голос
брата
Благає:
– Сестро, відомсти!..
Уже у Полоцьку на вежах
Від отчих слів не вдарить
мідь.
А він на шкурах на
ведмежих
Лежить –
Немов і сам ведмідь.
Метнулась, мов сліпа
тигриця,
Яку долає лють і страх.
Але ж за мить
безкровнолиця
Зів’яла в кам’яних руках.
Невже він ждав цього
удару –
За нею наглядав крізь сон?..
Тепер, нещасна, приймеш
кару –
Таких не милує закон.
Володимир
Ти зважилась підняти руку
На княжу голову, змія?
Рогніда
А ти мою розгледів муку –
Ти бачив, як караюсь я?
Володимир
Жона повинна буть
покірна:
Жона – це нива,
Муж – орач…
Ну що ж, зітну тебе.
невірна,-
Молись, голубонько, чи
плач.
Вдягни вінець і у покої
Оцьому завтра жди мене.
Скараю власною рукою –
Кат любе тіло не торкне.
4
Не тільки двір, не тільки
Київ
Вже Подніпров’я і Десна
Про княжого закону вияв
На всіх стежках-дорогах
зна.
І скільки за добу проскаче
Безсонний вершник –
стільки гін
Зітхає, журиться і плаче.
Бо знали: князь…
Жорстокий він.
До Либеді в палац княгині
Ідуть бояри. Навіть сам
Гарем у Вишгороді нині
Покинув євнухам та псам.
По-царськи вдягнений,
величний.
Під’їхав верхи на коні.
І кожен крок та порух
звичний
Були розмірені, значні.
На воїнах шоломи й лати.
На знаті – золото й
парча.
З усього видно: нині свято
Закону княжого й меча.
А те, що кров хлюпне із
вени –
Не дивина і дотепер.
Ще предки не створили сцени,
Та вже готовий був
партер.
І це найліпше розуміла
Сама Рогніда. Через те
Вона прибратися зуміла
В святкове, царське,- не
просте.
Немовби не чекання
страти
Тут визначає дії хід –
Мов на банкет в свої
палати
Княгиня кличе двір і світ.
Ось, бач, жіноча половина –
Як строго прибрана вона!..
Нарешті мить, коли
повинна
Відбутись дія головна.
Заходить князь, за ним
бояри.
Вони врочисті і німі:
Державне шанування кари
І насолоди на умі.
Та добра чи лиха година
Змінила дійство на очах:
Зненацька увійшла дитина,
Що на руках несла меча.
Біляве личко. А волосся
Текло по голубій парчі.
Неначе сонечко вплелося –
Аж грає зайчик на мечі.
В княгині на обличчі свято,
В очах щось хитре,
потайне.
Дитя рекло:
– Добридень, тату.
Ось меч. Раніш зітни мене.
Десь, кажуть, чули в ту хвилину
В захмар’ї звуки Божих
струн.
То був удар – немов
дитину
Послав у блискавці Перун.
Князь розгубився й
скрикнув:
– Синку!..
І шепіт переріс у смерч –
Немов дитяча волосинка
Переломила княжий меч.
Заплакав князь. Старі
бояри
В руках шапки похмуро
мнуть.
– У неї ж син… Чи тут до
кари?..
Їй треба Полоцьк
повернуть.
І ніби в темряви із пащі
На сонце викотивсь
Дніпро –
Усі в цю мить зробились
кращі,
Бо тут перемогло Добро.
5
Що з князем сталось? Чи
для нього
Життя зробилось
тягарем?
Геть відвернувся від
хмільного,
Забув про меч і про гарем.
Коли ж його нова спокуса
Заполонила – в мить яку?
З Перуна здер коштовні
вуса –
Якомусь кинув бідаку.
Найняв з десяток
куховарів,
Сам забивав для них волів.
Шукав не бойовиськ і
чварів –
Голодних кликати велів.
На ріки і в степи безводні
Котився кличний поговір:
– Де на Русі ще є голодні,
Нехай ідуть па княжий
двір.
Не до Рогніди і дитини
Князь поспішає перед сном,
Упився смаком самотини.
Хмеливсь безсонням, як
вином.
В діброви, в світанкові
роси
Веде його нежданий струс:
Коли синок меча підносив,
В його дитині жив Ісус.
Сам бачив: Бог, як і
повинно,
З чола святе проміння слав.
Хоч ясно, що дитя
невинне –
То не Христос, а Ізяслав.
Та хто сказав, що
мусить віра
Могуття дарувать нове?
Ні! Віра має вбити звіра,
Який в людині ще живе.
І там, де чули тільки сови,
Він в простір кидав знов.
і знов:
– Могутність – через
Боже Слово,
Через Красу, через Любов.
Та часом він втрачав
надію –
Шипіла сумнівів змія:
– Чи стачить сили? Чи
зумію?
Адже ж це буду вже не я.
А в хмарах дух живий
розлився
І мовив громом з висоти:
– Я в тіло воїна вселився.
Отож сьогодні Я –
Це ти…
Хто це озвався? Чий це
голос?
Христос? Космічна
течія?..
Знов небо громом
розкололось:
– Це Слово й Діло –
Ти і Я.
Тепер він жив біля Рогніди,
Як віск, що витік із свічі.
Нехай недовго: завтра піде,
Щоб інших пестити вночі.
Але ж навчилася прощати
Рогніда той гаремний рій:
Жінки та куплені дівчата
Вже серце не ятрили їй.
Вона іще побачить в ньому
Рубаку, як було колись,
Він візьме меч і вийде з дому
В кумирню, й вигукне:
– Вались!..
І всю свою ведмежу силу
Вкладе в руйнацію богів –
Щоб їх в Дніпро скотить
по схилу
І не пустить до берегів.
А на Рогніду мудрим
жаром
Дихне з-за хмар жива
могуть,
Коли народ посуне яром,
Який Хрещатим назовуть.
І в чому народились, люди
Увійдуть у святу ріку,
Щоб Божий хрест
прийнять на груди –
Родившись вдруге на віку.
Кохання пізнє – душ
заграва
Вечірнім променем впаде:
Вона народить Ярослава,
Який Софію закладе.
І понад банями повіє:
– Раз пам’ятника їй нема,
Рогніда житиме в Софії.
Софія –
Це вона сама.
1980, грудень, Мордовія
(1 votes, average: 5,00 out of 5)