Леся Українка – “В холодну ніч самотній мандрівець…”

В холодну ніч самотній мандрівець

В глухім бору знайшов старе кострище;

При місяці білів холодний попілець,

Чорніло вколо нього пожарище,

Стреміло скілька цілих ще дровець,

Були сирі ті, що лежали вище,

Либонь, отой, хто сей вогонь налив,
не допаливши, кинув і залив.

І мандрівець тремтячими руками

Почав багаття згасле ворушить,

Знайшов десь іскорку межи трісками,

І втішився, і став її живить.

Затлівся присок дрібними зірками,

Та вогник не спалахнув ні на мить,

І мандрівець, прогаявши годину,
подався геть, проклявши пожарину.

А іскра тліла в попелі важкім

І ятрилась, мов незагойна рана,

Все не могла ожить в огні яркім

І хворий пал той жеврів аж до рана.

На сході сонця у димку тонкім

Вогню блиснула смужечка багряна.

А поки сонце осіяло бір,
вогонь вже лютував, мов дикий звір.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Леся Українка – “В холодну ніч самотній мандрівець…” вірш.