Ні, ти не вмреш, ти щастя поховаєш
Під білим покривом несправджених надій,
кришталі сліз над ним порозсипаєш,
убрані в іскри любих, марних мрій;
І буде спати щастя, мов царівна,
Що на скляній горі знайшла труну,
життя ж твоє, мов нитка, довга, рівна,
протягнеться кудись удалину.
І часто ти безсонними ночами
До любої труни шукатимеш стежок
і сльози литимеш старечими очами, –
від них сріблом горітиме сніжок.
Коли ж, утомлена блуканням одиноким,
на сніговій постелі ляжеш ти,
щоб більш не встати, перед сном глибоким
останню мрію вгледиш:
Ось іти
зібрався лицар молодий в дорогу,
на гору ту скляну, де щастя спить,
в душі несе і віру, і тривогу,
пустеля перед ним, як жар, горить.
Холодні іскри – то роса для нього,
Біленький сніг – то пелюстки лілей,
палкий мороз – пал сонця весняного,
неясний винокол – привада для очей.
Він без дороги йде все цілиною,
З усмішкою твої стежки мина,
і бачиш ти, що він вже під горою,
де спить твоя царівна чарівна.
Він на горі єдиним поцілунком
Розбив труну і щастя оживив,
отим єдиним, легким подарунком
навік царівну горду покорив,
І взяв її на руки, мов дитину,
І весело у замок свій поніс,
за ними йшла весна, і всю долину
покрив квіток весняних цілий ліс.
Квітки цвітуть, і золотом багряним,
Немов огнем, долина пойнялась,
співає щастя над своїм коханим,
і ні одна сльоза не пролилась.
А ти лежиш, і тіло одиноке
Смертельний сон і холод обійма,
і мрія та про щастя яснооке
іде в туман, мов загадка німа…
27.06.[1902]
(1 votes, average: 5,00 out of 5)