Леся Українка – Камінний господар (5)

Кладовище в Мадріді. Пам’ятники переважно з темного каменю, суворого стилю. Збоку – гранітна каплиця стародавнього будування. Ні ростин, ні квітів. Холодний, сухий зимовий день. Донна Анна в глибокій жалобі повагом іде, несучи в руках срібний нагробний вінець. За нею йде стара дуенья. Обидві надходять до могили, де стоїть пам’ятник командорові – велика статуя з командорською патерицею в правиці, а лівицею оперта на меч з розгорненим над держалном меча сувоєм. Анна мовчки стає на коліна перед могилою, кладе вінець до підніжжя статуї і перебирає чітки, ворушачи устами.

Дуенья

(діждавшись, поки Анна раз перебрала чітки)

Я насмілюся прохать сеньйору

Дозволити мені зайти на хвильку,

Зовсім близенько, тут-таки, при брамі,

До родички, позичить рукавичок, –

Я їх забула дома, на нещастя,

А холод лютий.

Анна

Се не випадає,

Щоб я лишилась тут на самоті.

Дуенья

Моя сеньйоро милостива! Пробі,

Таж я стара, гостець мене так мучить!

Сеньйора бачить, як напухли руки?

Я далебі від болю ніч не спала.

Анна

(глянувши на руки дуеньї)

А справді спухли. Ну, вже добре, йдіть,

Лиш не баріться.

Дуенья

Буду поспішати.

Моя сеньйора – янгол милосердя!

(Відходить.)

Ледве дуенья відійшла, з-за близького пам’ятника з’являється дон Жуан. Анна схоплюється на рівні ноги.

Дон Жуан

Нарешті я вас бачу!

Анна

Дон Жуане!

Се ви мою дуенью підкупили?

Дон Жуан

Ні, я улучив мить. А хоч би й так,

То ви сами були б із того винні.

Анна

Я?

Дон Жуан

Ви. Бо хто ж примушує мене

Годинами блукать по кладовищі,

Вас виглядаючи? І лиш на теє,

Щоб я мав щастя бачити, як ви

Під охороною дуеньї тута

Читаєте нещирі молитви

На гробі “незабутнього”…

Анна

(спиняє його рухом руки)

Стривайте.

Ніхто вас не примушує – се перше,

А друге – молитви мої правдиві,

Бо сталась я, хоча і мимоволі,

Причиною до смерті чоловіка,

Що поважав мене й любив.

Дон Жуан

Сеньйоро,

Поздоровляю! Успіхи великі!

Анна

В чому?

Дон Жуан

У лицемірстві.

Анна

Я не мушу

Такого вислухати.

(Раптово рушає геть.)

Дон Жуан

(удержуючи її зa руку)

Донно Анно!

Я не пущу вас!

Анна

Я кричати буду.

Дон Жуан

(випускає її руку)

Я вас благаю вислухать мене.

Анна

Як ви покинете свій тон вразливий,

Я згоджуюсь. Але кажіть коротко,

Бо ще надійде хто, а я не хочу,

Щоб нас побачили удвох.

Дон Жуан

Дивую,

Для чого вам сі пута добровільні!

Я думав – от уже розбився камінь,

Тягар упав, людина ожила!

Та ні, ще наче ствердла та камінна

Одежа ваша. Дім ваш, наче вежа

Під час облоги: двері на замках,

А заздрі жалюзі не пропускають

Ні променя, ні погляду. Всі слуги –

Суворі, збройні, непідкупні…

Анна

Значить,

Були вже проби підкупити?

Дон Жуан

Анно,

Хіба одчай не має прав своїх?

Адже, приходячи до вас одкрито,

Я чув одно: “Сеньйора не приймає”.

Анна

Подумайте сами: чи ж випадає,

Щоб молода вдова, та ще й в жалобі,

Приймала лицаря такої слави,

Як ви, на самоті?

Дон Жуан

Ох, Анно, Анно!

Мені здається, я вже трачу розум!..

Се ви? Се справді ви?.. Та сама врода…

А речі, речі! Хто вас їх навчив?

Хто одмінив вам душу?

Анна

Дон Жуане,

Ніхто мені не одмінив душі.

Вона була у мене зроду горда,

Такою ж і зосталась. Я тому

Замкнулася в твердиню неприступну,

Щоб не посмів ніхто сказать: “Ба, звісно,

Зраділа вдівонька, – ввірвався ретязь!”

Невже ж би ви сами стерпіли сеє?

Дон Жуан

Хіба вже я не маю шпаги, Анно?

Анна

Так що ж – ви обезлюдите Мадрід?

Та чи могли б ви шпагою відтяти

Всі косі погляди, ухмилки, шепти,

Моргання, свисти і плечей стискання,

Що скрізь мене б стрічали й проводжали?

Дон Жуан

Втікаймо, Анно!

Анна

Ха-ха-ха!

Дон Жуан

Вам смішно?!

Анна

Якби не засміялась, позіхнула б,

А се ж хіба миліше вам?

Дон Жуан

Сеньйоро!!

Анна

Та вже ж утрете чую сі слова,

То може й надокучити.

Дон Жуан

Я бачу,

Ви справді камінь, без душі, без серця.

Анна

Хоч не без розуму – ви признаєте?

Дон Жуан

О, се я признаю!

Анна

Скажіть, навіщо

Втікати нам тепер? Який в тім глузд?

Коли ви зводили дівчат і крали

Жінок від чоловіків, то не дивно,

Що вам траплялося втікати з ними,

А хто баніт, той, звісно, утікач.

Але себе самого посилати

В вигнання? і для чого? Щоб узяти

Вдову, що ні від кого не залежна?

Самі подумайте, чи се ж не сміх?

І чим була б я вам, якби погналась

Тепер із вами в світ? Запевне, тільки

Забавою на час короткий.

Дон Жуан

Анно,

Я так нікого не любив, як вас!

Для мене ви були немов святиня.

Анна

Чому ж ви намагались нерозумно

Стягти свою святиню з п’єдесталу?

Дон Жуан

Бо я хотів її живою мати,

А не камінною!

Анна

Потрібен камінь,

Коли хто хоче будувати міцно

Своє життя і щастя.

Дон Жуан

Та невже

Ви й досі вірити не перестали

В камінне щастя? Чи ж я сам не бачив,

Як задихались ви під тим камінням?

Чи я ж не чув у себе на плечі

Палючих сліз? Адже за тії сльози

Він заплатив життям.

(Показує на статую.)

Анна

І безневинно.

Дон Жуан

(відступає від неї вражений)

Коли се так…

Анна

Авжеж, не він був винен

З неволі тої. Він тягар ще більший

Весь вік носив.

Дон Жуан

Його була в тім воля.

Анна

І я по волі йшла на те життя.

Але йому було терпіти легко,

Бо він мене любив. То справді щастя –

Поставити на ясному верхів’ї

Того, кого кохаєш.

Дон Жуан

Ті верхів’я…

Ви знаєте про їх мої думки.

Анна

Що варта думка проти світла щастя?

Хіба ж мені страшна була б неволя

Суворої сієї етикети,

Якби я знала, що в моїй твердині

Мене мій любий жде? що ті замки

І заздрі жалюзі лише сховають

Від нАТрутних очей мої розкоші…

Дон Жуан

Ви, Анно, мов розпеченим залізом,

Словами випробовуєте серце!

Малюєте мені картину щастя

На те, щоб знов сказать: “Се не для тебе”.

Та чим же маю заслужити вас?

Я через вас терплю таємну ганьбу.

Живу, немов якась душа покутна,

Серед людей чужих або й ворожих,

Життям безбарвним, я б сказав, негідним,

Бо глузду в нім немає! Що ж вам треба?

Чи маю я зложити вам під ноги

Свою так буйно викохану волю?

Чи ви повірите? – мені з одчаю

І сяя думка стала набиватись

Настирливо.

Анна

Але з одчаю тільки?

Дон Жуан

Невже б хотіли ви покласти примус

Помежи нами? Ви не боїтесь,

Що він задавить нам любов живую,

Дитину волі?

Анна

(показує на статую командора)

Він колись казав:

“То не любов, що присяги боїться”.

Дон Жуан

В таку хвилину ви мені нічого

Не маєте сказати, окрім згадки

Про нього?!

Анна

Що ж я можу вам сказати?

Дон Жуан

(хапає її за руку)

Ні, се скінчитись мусить! Бо інакше

Я присягаю, що піду от зараз

І викажу на себе.

Анна

Се погроза?

Дон Жуан

Ні, не погроза, а смертельний стогін,

Бо я конаю під камінним гнітом!

Вмирає серце! Я не можу, Анно,

З умерлим серцем жити. Порятуйте

Або добийте!

(Стискає їй обидві руки і весь тремтить, дивлячись їй у вічі.)

Анна

Дайте час… я мушу

Подумати…

(Задумується)

Від брами наближається стежкою донна Консепсьйон, поважна грандеса, з дівчинкою і дуеньєю. Анна їх не бачить, бо стоїть плечима до стежки. Дон Жуан перший завважає прибулих і випускає Аннині руки.

Дівчинка

(підбігаючи до Анни)

Добридень, донно Анно!

Донна Консепсьйон

Сеньйора молиться, не заважай.

Анна

(збентежена)

Добридень, донно Консепсьйон!

Добридень, Розіночко… Така мені біда

З дуеньєю – пішла по рукавиці

Та й забарилась, а іти додому

Мені самій по місті…

Донна Консепсьйон

Донно Анно,

Таж тута лицар є, провести міг би.

(До дон Жуаиа.)

Сеньйоре де Маранья, я й не знала,

Що ви сеньйорі де Мендоза родич!

Вам слід її хоч трохи розважати,

Бо так заслабнути недовго з туги.

(До дівчинки, що побігла вперед.)

Розіно, підожди!

(До Анни.)

Моя пошана!

Дон Жуан уклоняється. Донна Консепсьйон ледве киває йому головою і проходить за дівчинкою на другий куток кладовища поза каплицю. Дуенья йде за нею, оглянувшись кілька раз цікаво на Анну і дон Жуана.

Анна

(до дон Жуана)

Тепер ідіть убийте тую пані,

Та тільки се не буде ще кінець

Роботі шпаги вашої… Радійте!

Тепер уже не треба визволяти –

Впаде сама з гори принцеса ваша!

(В одчаї хапається за голову.)

Я знаю! ви надіялись на те,

Чигаючи у засідках на мене,

Що, ганьбою підбита, я з одчаю

До рук вам попаду, як легка здобич?

Але сього не буде!

Дон Жуан

Присягаю –

Я не хотів сього, не міг хотіти.

Негідних перемог я не шукаю.

Чим можна се поправити? Скажіте.

Готовий я зробити все для вас,

Аби не бачить вас в такім одчаї.

Пауза. Анна думає.

Анна

Прийдіть до мене завтра на вечерю.

Я вас прийму. І ще гостей покличу.

Нам, може, краще бачитись прилюдно…

Я, може, якось… Ах, іде дуенья!

Дуенья

(наближаючись)

Сеньйора хай пробачить…

Анна

Ви не винні,

Що застарі для служби.

Дуенья

(жалібно)

О!..

Анна

Ходім.

(Мовчки киває головою дон Жуанові, той низько вклоняється.)

Анна з дуеньєю виходять.

Сганарель

(виходить з каплиці)

Що ж, можна вас поздоровити, пане?

Запросини дістали на вечерю?

Та ви щось мов не раді… Се то правда, –

В тім домі їсти… ще там почастують

З начиння того пана…

(Показує на статую командора.)

Дон Жуан

Ну, так що?

Сганарель

Та те, що якби сей сеньйор знайшовся

Там завтра при столі супроти вас,

То…

Дон Жуан

Ти гадаєш, може б, я злякався?

Так я ж із ним стрівався вже не раз.

Сганарель

То що! Мертвяк страшніший від живого

Для христянина.

Дон Жуан

Тільки не для мене!

Сганарель

А все ж би ви його не запросили

На завтрашню вечерю.

Дон Жуан

Бо не просять

Господаря.

Сганарель

Принаймні сповіщають.

Дон Жуан

Ну що ж, іди і сповісти його.

Я бачу, ти навчився етикети

Від того часу, як у гранда служиш,

А не в баніта.

Сганарель

Як же сповістити?

Од вашого імення?

Дон Жуан

Та звичайно.

Сганарель

Чого ж мені іти? Простіше ж вам.

Дон Жуан

То дбав про етикету, а тепера

Простоти захотів? Ей, Сганарелю,

Набрався ти тут заячого духу!

Не йде тобі Мадрід сей на користь.

Сганарель

А вам Мадрід нічого не завадив?

Дон Жуан

Ну-ну, іди і сповісти його!

Сганарель

(рушає, але спиняється, оглянувшись на дон Жуана)

А що як я вам принесу відповідь?

Дон Жуан

Вже ж не інакше. Так я й сподіваюсь.

Сганарель

(іде до статуї, вклоняється низько й проказує з насмішкою, але й з тремтінням у голосі)

Незрушно міцний і величний пане!

Зволіть прийнять привіт від дон Жуана,

Сеньйора де Маранья із Севільї,

Маркіза де Теноріо і гранда.

Мій пан дістав високу честь запросин

Од вашої дружини донни Анни

І має завтра ставитись на учту

В ваш дім. Але як вам то недогідно,

То пан мій здержиться від завітання.

Дон Жуан

Ну, се останнє зайво.

Сганарель

Hi, не зайво,

Інакше – нащо й сповіщати?

(Скрикує.)

Пане!

Він вам дає відповідь, ще й листовну!

Дон Жуан

Яку відповідь? Де?

Сганарель

(читає)

“Приходь, я жду”.

Дон Жуан надходить. Сганарель показує йому на сувій пергаменту в лівиці статуї.

Дон Жуан

(після паузи)

Ну що ж, і я, либонь, не без девізи.

Виходять з кладовища.



Леся Українка – Камінний господар (5) вірш.