Основа сеї поеми взята з середньовічного роману “Трістан та Ізольда”, що колись у численних версіях на різних мовах був широко розпросторений по всіх європейських, в тім числі і по слов’янських сторонах. Зміст його – фатальне та нещасливе кохання лицаря-васала Трістана і його королеви Ізольди Злотокосої. Се кохання повстало з чарівного дання, любовного напою, випитого через помилку. В деяких версіях згадується ще й друга Ізольда – Білорука, що кохалася з Трістаном тоді, як він був у розлуці з першою милою – Ізольдою Злотокосою.
1
Трістан блукав по лісі,
ловив зелений шум,
Хотів йому віддати
своє кохання й сум.
Та ледве де береза
лагідно зашумить,
Ізольдин голос любий
він згадує в ту мить.
Крізь віття синє небо
погляне в вишині, –
Ізольдині він очі
спогадує ясні.
З одчаю на узлісся
іде сумний Трістан,
Аж там злотистим житом
лиснить розлогий лан.
Ізольду Злотокосу
Трістан і тут згадав,
Упав у борозенку
і тяжко заридав.
Прийшла дівчина жати
і постать зайняла,
Почула те ридання
і ближче надійшла.
Мов доля необорна,
була її краса,
І чорна, мов те горе,
була її коса.
Хороші в неї очі
і темні, мов одчай, –
Хто гляне в теє пекло,
то забуває рай.
А голос у дівчини –
мов тої скрипки спів,
Що викликає мертвих
на танець із гробів.
І вивела Трістана
вона з одчаю тьми
Лілейними руками
та спільними слізьми.
Спитав він: “Як ти звешся,
дівчино таємна?” –
“Ізольда Білорука”, –
відмовила вона.
“Се ймення – найсвятіше
в сім світі і в раю!
Ізольдо! Ох, Ізольдо!
Прийми любов мою!”
2
“Ти пестив так ніжно мене,
коханий Трістане,
А в очі так сумно дививсь,
аж серденько в’яне.
Мені ти уста цілував
і руки біленькі,
А сльози на коси мої
котились дрібненькі.
Мені ти слова промовляв
палкої любови,
Чому ж вислухати не хтів
моєї розмови?”
“Ізольдо, Ізольдо моя,
в очах твоїх темних
Хотів би я бачить блакить
країв понадземних!
Ізольдо, Ізольдо моя,
коли б твої коси
Мінилися золотом так,
як житні покоси!
Твій голос, Ізольдо моя,
рвачкий та жагливий,
Коли б він, як шелест берез,
був тихий, пестливий…”
“Не варто журитися тим,
коханий Трістане!
Хрещеная мати моя
мені те достане.
Бо мати хрещена моя,
то фея Моргана”. –
“Біжи ж ти до неї мерщій,
Ізольдо кохана!”
3
“Ой матінко-феє Моргано,
зміни мені вроду мою!
Хай буду білява та ясна,
мов ангел у божім раю”.
“Ох, донечко люба Ізольдо,
се ж я тобі вроду дала,
В колиску дарунок принесла,
як ти там лежала мала.
Красі твоїй, доню Ізольдо,
ніхто ще догани не дав”. –
“Журлива ся темная врода,
мій милий від неї ридав.
Дай, матінко, злота й блакиту,
нехай же я буду ясна,
Хай милий мені усміхнеться,
як сяя весела весна”.
“Гаразд, моя доню Ізольдо,
я золота в сонця візьму,
Блакиту морського позичить
попросим русалку саму”.
“Навчи мене, матінко-феє,
розмови берез у гаю,
Хай буде мій милий щасливий,
як дрібна пташина в маю”.
“Ще краще, ніж тії берези,
шумлять веретенечка фей,
Бо все наймиліше вчуває
в тім гомоні кожен з людей.
Що схочеш, коханая доню,
тобі я зміню в одну мить,
Одного не зможе Моргана –
твоєї душі одмінить”.
4
У темнім лісі знов Трістан
самотну терпить муку,
І жде до себе і не жде
Ізольду Білоруку.
Коли щось шурхнуло, мов птах,
з кущів струсило росу,
І враз Трістан побачив там
Ізольду Злотокосу.
Ті самі очі і коса,
та сама тиха мова…
Душа Трістана в небеса
полинути готова!
“Се ти, єдиная моя?
Се ти, моя царице?
Сюди з-за моря приплила,
кохана чарівнице?
Та як же випустив тебе
король той недоріка?
Чи ти для лицаря свого
убила чоловіка?
А де ж твій кубок золотий
і те дання уроче?
Тепер свідомо я до дна
його доп’ю охоче!
Напій кохання нам заллє
і згадку про розлуку”. –
“Трістане! Ти хіба забув
Ізольду Білоруку?”
“Вона забудеться тепер,
як ночі тінь минула!” –
“Трістане! Що коли вона
про тебе не забула?”
“Нехай вона в Єрусалим
іде на прощу боса.
Тепер до мене прибула
Ізольда Злотокоса!”
“Трістане! в тебе є гріхи,
великі, непростимі.
На їх навряд чи проща є
в святім Єрусалимі”.
“З тобою, люба, я готов
іти на вічні муки!” –
“Трістане! Годі вже розмов,
поглянь мені на руки!
Згадай, кого ти посилав
сьогодні до Моргани!
Куди ж тепер мене пошлеш
загоїть в серці рани?
Хоч зникла тьма з очей моїх,
зате лягла на душу.
Ти чорний камінь там поклав, –
повік його не зрушу.
Нехай же знов моя коса
чорніє, мов жалоба!
Я сеї барви не зміню
віднині вже до гробу”.
5
Трістан у недузі лежить,
ослаб, мов дитина,
Не служать нічого йому
всі чари Мерліна.
А фея Урганда з-за гір
сказала лукава:
“Тут може одна помогти –
Ізольда Білява.
При тій злотокосій тебе
і смерть не поборе”.
І вірного друга послав
Трістан геть за море.
І другові так наказав:
“Як згодиться мила, –
Ти свій корабель наряди
у білі вітрила.
Як ні – то напни лиш одно,
велике та чорне,
Хай потім у ньому мій труп
чорнява угорне…”
6
“Піди, піди на берег, Білорука,
прошу тебе, молю тебе, піди!
Там є гора висока та стрімчаста,
на неї злізь і подивись туди,
Де море хвилю гонить із півночі.
Вертайся вмить і розкажи мені,
Чи не леліють білії вітрила
на видноколі в сизій далині”.
І мовчки йде Ізольда Білорука
на берег моря, на високий шпиль…
Ох, щось біліє здалека на морі!
Вітрила то чи тільки піна хвиль?..
Вернулася Ізольда Білорука.
Трістан питає: “Що? Яка яса?” –
“Щось мріє там далеко у просторі”. –
“Щось біле?!” – “Чорне, як моя коса”.
І враз душа Трістанова порвала
ждання шнурок, що здержував її,
І злинула, мов пташка вільнокрила,
далеко у незнанії краї…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
“Ходи, ходи, Ізольдо Злотокоса!
Тебе давно Трістан твій вірний жде.
Між скелями не бійся заблудитись –
Ізольда Білорука проведе.
Іменнями посестри ми з тобою
так, як вечірня й ранішня зорі.
Чи то ж не диво, що тепер судилось
розлить нам заграву в одній порі?
Колись і я була на час-годину
такою ясною, як ти тепер”. –
“Посестро, голос твій мене лякає!
Скажи по правді! Мій Трістан умер?!”
“Ізольдо Злотокоса, бог розсудить,
чий був Трістан, чи твій, чи, може, мій,
Та бути з ним аж до його сконання
дісталося-таки мені самій.
Ти не привезла чорного вітрила,
не жалібна – ясна твоя краса,
Та милий в гріб не ляже непокритий, –
його покриє чорная коса”.
[21.07.1912.]
(1 votes, average: 5,00 out of 5)