Лю Мартиновській
То не сонце затріпало крилами
І упало в пісок золотий…
Гей, і правду сказати несила мі,
А збрехати…
А ти…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І
На зорі прокричали когути…
На зорі проскакали ми.
На підмо…
на підмо…
на підмогу йти!
Коню мій, коню!
Стреми!..
На зорі десь кричали, никали
І сміяли…
О, гей, мовчіть!
Там десь сонце, проколоте піками,
Умирає на синім мечі.
Ой, не сонце ж то! – серце птицею!
І не крик то – чаїне “киги”…
Коню мій, – капотить крівавицею,
Капотить на холодні сніги…
То вона – під’яремна, розп’ята –
То любов,
Моя перша любов…
Гей, мовчіть там, кого не прип’ято!
Друзі, агов!!
Попереду відтяті артерії,
А позаду:
липка імла.
Мої друзі, і дикі прерії,
Й синій піт з неживого чола…
Є безумні і є заплакані,
Але то не за свій живіт, –
Нам рвучко страшною атакою
Перекинути б навзнак світ.
Перекинути світ облудливий,
Розірвати оброть віків…
Ми законні створіння, люди ми!
Хоч не люди у нас батьки.
Ми безумні на грізній виставі;
Без запросин прийшли на ню…
Проти в с і х – тільки серце розхристане,
Проти криці – всього лиш юнь.
Є прохмурі і є заплакані…
Але то не за свій живіт. –
І в атаку!..
В атаку!..
Атакою
Перекинути навзнак світ.
Поламати мечі п’ятирицею
(Не для слави, не ради звитяг)
І поставить над цею в ‘я з н и ц е ю
Малиновий, кривавий стяг.
В свою кров його фарбить будемо.
З своїх серць сплетемо вінки…
У атаку!!
В атаку!!
Люди ми.
Хоч не люди у нас батьки.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Присягали на тінь Ревашельову, –
Так. Несіть, донесуть до кінця
Під старою брудною шинелею
На любов і на смерть серця.
Поклянлись на мозоль порепаний,
Поклялись – так рушайте в путь.
Щоб юність на колір креповий
Без вагання за нюх обернуть.
Щоб планета – єдина матінка
І єдиний закон – любов!..
Осб оце в нас мета одна тільки,
Ось для цього юнацька кров.
Через душі, крізь темінь Крезову
Нумо, раз! Непокірний мій…
То струмить її кров по лезові,
То сльозина в куточку вій…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
На зорі прокричаи когути.
На зорі проскакали ми.
На підмо…
На підмо…
На підмогу йти!
Коню, стреми!..
ІІ
У шпиталі, обмотана марлею,
На тобі – не твоя голова…
Десь далеко-далеко армія
І так близько –
розбита брова.
І здавались чужими тепер ми, –
Ні привіту,
ні сліз,
ні думок
Там, де очі ясніли озерами,
Там, де брови були, як шнурок.
Вчора ще,
до лафету прикована,
Доливаючи кров’ю шолом,
За останній, за бій ризикований
Тріпотіла безбровим чолом.
Тріпотіла… Просила і кликала…
Обіцяла л ю б о в і п р и в і т:
“Будьте с м і л и м и!
Будьте в е л и к и м и!
У п е р е д!!
А н а з а д – і повік!..”
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Пелюстками опали зів’ялені
Довгі вії до серця не в лад.
Десь горять бригантини запалені…
Нам повік не дістатись назад.
Не дістатись…
Хороша! Омріяна! –
П е р е м о г а!! Ти чуєш це, Лю?!
Я люблю тебе, димом овіяну,
І шість ран на тобі люблю.
Караваном грімливим, осяяним
Вирушати нам в край новий…
А над ким та й над ким же то зграями
Воронння припада й шумить?
То була не любов – прелюдія.
Ось тепер ми дійшли до мети!..
Гей, ніколи Твоїм я не буду,
Як не будеш моєю і Ти.
І чужі, і далекі тепера ми…
Ні привіту, ні сліз, ні думок.
Там, де очі ясніли озерами,
Там, де брови були, як шнурок.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Поєдналось з старим сьогодняшнє:
(Ну, а що я собі зроблю?)
Я люблю тебе юну, соняшу
І шість ран на тобі люблю.
Пам’ятаю: просила, кликала, –
Обіцяла любов і привіт…
Ось того я жадання не викинув
Перекинути навзнак світ.
ІІІ
Дикий вихор… Корогви і шоломи…
Чорний стяг… А за ним голубий…
Та червоний не зрадим ніколи ми…
Навіть в цей семикутний бій.
Коливається світ у агонії…
Поспішає умерти живий…
Хтось у рани свої ж незагоєні
Ятаган наставляє свій…
Хто сказав: переможено? Хто-бо то?!
Хто початок прийняв за кінець?!
Не одну перемогу чоботом
Роздушило оте… крив’яне.
Хто тут свій і хто ворог і де іти, –
Чи по зорях, а чи по шликах?..
Ех, Вандея,
Вандея,
Вандея ти
У рудих, у брудних сіряках!
Закрутилась багнетом годована
(Бачу, й досі вони стремлять)…
Твої діти без ліку мордовані
І згвалтована тричі земля.
Закрутилась в пожежі без пам’яти,
Розгубилась і що… і куди…
А чи справді на молоха з нами йти,
А чи нас на рожно посадить.
Та й недаром віками крутила нас.
Закрутили в останню мить:
Гей, насунула міць неосилена,
У рейтузах на нас стремить.
То не гунни, не скити, не половці, –
То новий “золотий Тамерлан”…
На твоїх на полях, на околицях
Напосіли ворони орла…
Твої діти живими обскубані,
А батьки позбулися очей…
Ех, Вандея,
Вандея ти рубана
Під чужим і гербом, і мечем.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дикий вихор. Корогви і шоломи…
Чорний стяг, а за ним голубий…
Та червоний не зрадим ніколи ми,
Навіть в цей семикутний бій.
IV
І пройшли, пронесли не подолані
І встромили на чорнім шпилі.
Не один на коліна оволений,
Не один припадав до землі!
“Ми підем… Ми підем… Тільки де іти?
І кого за любов розстрілять?!”
Е-ех… “Вандея” ти –
Сама сміла і буйна земля.
V
Скільки нас у цьому семикутньому
Полоскалось в крові і в сльозах…
Одиниці дійшли до майбутнього –
Тисячі не вернулись назад.
Бо була в них мета одна тілько
І єдиний кінечний шлях:
Щоб планета всім – рідна матінка,
Щоб любов – на твоїх полях…
Ось за це, за любов порепану
Свою юнь – злотопіняву юнь –
Без вагання на колір креповий,
На кістки
обернули за ню.
Не було, не було незабутнього…
Хто насподі –
не буде над…
Одиниці дійшли до майбутнього,
Тисячі не вернулись назад…
Хай і д е!.. Вона знає, де іти.
Хай не ронить сльозу з очей…
Ех, Вандея…
Вандея…
Вандея ти
Під чужим
і гербом,
і мечем.
1928
(1 votes, average: 5,00 out of 5)