Люди бояться вночі кладовища,
жаских казок і непевних примар,
страшно і вдень їм сумних катафалків,
чорної ризи, і ладану, й мар.
Я не боюся того, тільки смутно
поглядом поїзд сумний проведу;
любії тіні мене проводжають
в час, коли я з кладовища іду…
Я не боюсь їх, я з тугою руки
вдень і вночі простягаю до них.
Ох, якби ножна з країни розлуки
викликать постаті любих, рідних!
Спогади-душі зо мною лишились,
будуть зо мною, поки я жива,
погляду, дотику, слова бракує…
Ох, якби мала портрети-слова!
Рухи, і голос, і погляд коханих,
Я б не боялась, любила б я їх…
Спогад живий до живої говорить,
мертва могила над смертю мовчить,
і про страшну таємницю під нею
голос похованих в ній не кричить.
Я не боюся – мовчазна могила
нам не з’ясує, що діється в ній.
Вас я боюся, ви, труни живії
мрій наших спільних, любові, надій.
Вас я боюся – ви, зрадники-друзі.
Тільки не ваших ворожих речей,
я не боюся погроз і докорів,
ні, я боюсь ваших любих очей,
Голосу вашого милого страшно,
рухів, обличчів, таких чарівних,
все, що в душі вашій діється скрито,
вчую я вмить, прочитаю по них.
Раптом побачу спотворені мрії,
мертві надії, зотлілу любов,
мертва душа гляне в очі марою,
в жилах мені заморозить всю кров.
Мертва душа буде жаско мовчати,
а заговорить могила жива…
Я не боюся вночі кладовища,
але страшні мені й вдень ті слова…
15.08.1904
(1 votes, average: 5,00 out of 5)