VI
Згадав я Чигирин. Моя печале,
Ти народилась там і там зросла;
Ти заглядала, ніби сонце чале,
Богданові у вікна. Як бджола,
Сідала на розквіття перев’яле
Козацьких мрій, а як зима прийшла,
Шукала меду в сніговому полі,
Вмирала й воскресала ти в неволі.
Жива! В моєму серці ти тремтиш,
Державна чигиринська ностальгіє;
Сяйніша ти, як Прага чи Париж,
Тебе ніхто стлумити не зуміє,
Бо ти глибока, ніби тиша тиш,
В тобі ранкове сонце ніжно тліє,
Світає України безбереж…
Я вмру, а ти ніколи не помреш.
Десь там Анастасія Корсунівська,
Учителька моя з Чигирина,
Тривожна, як мелодія упівська,
Встає в моїй душі з самого дна;
Стопчатів мій, і школа Яблунівська,
І ще чиясь душа неголосна
Напевно пам’ятають Настасію,
Чий образ я в думках своїх лелію.
Сорок четвертий рік. Гримлять бої.
Червоний окупант боїться ночі,
А вчителька веде мене в свої
Холодноярські спогади й обочі,
Де підпливали кровно ручаї,
Де, наче сни Тарасові пророчі,
Нові часи займали Чигирин,
І зацвітав свободи ніжний крин.
Чекали там із Києва підмоги
Оточені козацькі курені,
Кипіли, наче на Дніпрі пороги,
Під льотом коней пагорби курні,
Там відбивались і горіли стоги,
Роса червона грала на стерні, –
Про це я потім прочитав, одначе
Та перша оповідь донині плаче.
Там, де гуляв бездомний галайда,
Висвячувався Гонта в гайдамаки,
Там вибухнула сила молода,
Мамай-Щириця, браття Цюцюпаки;
І довго здобувала там орда
Ліси порожні і сумні байраки…
Анастасіє Львівно, де ж ви є,
Ваш Чигирин із попелу встає!
Вона дивилась на блакитні гори
І плакала. Рятунку їм нема,
Бо вже на Шешори та Акришори
Чекає безпощадна Колима,
Та був той плач як поклик непокори,
Що юне серце щемом перейма;
В сльозі світила туга України,
Так небо світить крізь вікно руїни.
Збудився в Космачі Холодний Яр,
На кичерях – повстанські сотні й чоти;
Козацький дух підпалює, мов жар,
Опришківські давно забуті гноти;
Там ходить Довбуш, лісовий владар,
З ним – Богуни, Залізняки, Чарноти!
В тих іменах собою ми були,
Тепер ми – українці чи хахли?
Невже єднають нас лишень кодоли
Та ретязі, наковані в Москві,
Невже потяли нас і розпороли
Нові гетьмани і раби нові,
Невже тепер не затремтить ніколи
Наш дух, немов стріла на тятиві?
І хто напне рятуючого лука,
Як скрізь панує мста, а не розпука?
А може, ви собою не були,
Коли на прю ставали за свободу,
Боролись, може, тільки для хвали
Та возвеличення свойого роду?
А коли ні, то нащо ви зняли
Цю зваду, ворожнечу і незгоду,
Що розриває нас, як динаміт,
Калічить нашу волю й білий світ?
Хахли зникають, наче ті пігмеї,
Але ознака їхня родова,
Защеплена в глибінь землі моєї,
Вилазить з неї вперто, як трава;
Виходять в патріоти фарисеї,
Втрачають силу праведні слова,
А праведники на своїй гордині
Стоять, як поруйнованій святині.
Не вбила нас покора, а пиха,
Ота ж таки хахлацька, невмируща,
Подоба первородного гріха,
В непогрішимих праведниках суща,
Проб’є нам серце, ніби сталь глуха,
Непощадима, кревна, рідна, злюща,
І ми, безкровні, кволі і бліді,
Рабами знову станемо тоді.
Ми знов тоді затужим за собою,
За волею, що нам послав Господь,
Ми житимем, сплямовані ганьбою,
Бо рабство не зуміли побороть
У власних душах, зморених злобою;
Самі на себе одягли оброть,
Стражденники й борці за ідеали
Самі себе в усобицях здолали.
Замкнися, слово! Одійди, маро!
Касандрою я не бажаю бути!
Я краще поламаю це перо,
Щоб зупинить його пророцтво люте,
А ви погляньте – он тече Дніпро,
У ньому повно стронцію й отрути,
Та звільна очищається вода,
Як та блакить досвітня, молода.
Серпень 1995 року
(1 votes, average: 5,00 out of 5)