Антонич Богдан-Ігор – Срібні сани

Не мусили писати віршів,
спокійний мати день, спокійну ніч.
Віднині смак вина мені погіршав,
світ помутнів довкола віч.
Не знаєте страждань поета,
для нього дні – мов шпаги, ночі – гірші,
кожна хвиля має гостроту стилета,
переслідують і гонять ненаписані вірші.
Галки, ворони, гави
лопочуть крилами в ночах і днях.
Рахманна лента слави
за серця не заплатить жах.
Галки, ворони, гави
клюють усі гадки в сувоях втоми,
в божевільнім гоні, без угаву
їдуть серцем сріблястими саньми.
Дуднить, гуде земля,
лящать і свищуть батоги.
О кругойдучий шлях,
клятьба моєї снаги.
Зайві, зайві остроги.
Трійка диких бігунів
гуляє й гризе остроги,
бере під ноги місяця пів.
Курява срібним клубом
топтаний сніг несе.
З рушниці гримнули їм в зуби,
хай щезнуть, пропадуть на все.
А може, ні… Думки несталі.
Нехай стрілою грудь пробита,
нехай торощать далі
мене їх золоті копита.



Антонич Богдан-Ігор – Срібні сани вірш.