Розділ VIII
Степи і ніч. І хвища над степами.
Полтавський шлях сніги перемели.
Вороже військо ломиться у брами.
Глухі ворота. І мовчать вали.
Стоїть обоз по груди у заметах.
Вже встигли сани льодом обрости.
Терпи, Полтаво. Помолись за мертвих, –
передні коні в’їхали в хрести!
Полтава спить. А панство – чи не в гості.
Сахнувся кінь. То ями, то горбки.
Хрести, хрести…
І торохтять, мов кості,
На тих хрестах промерзлі рушники.
Січе хуртеча, гостра, ніби шклиста.
Піввійська вже не встоїть на ногах.
Стара тополя, чорна та безлиста.
Ворон гойда на цвинтарі в снігах.
Пани кленуть у лютому безсиллі.
Це ж до Полтави ледве дотягли!
Прослалось військо на чотири милі, –
хоч головою бийся об вали.
На цій землі було вже їм бувальців,
тут Бог не сіяв з неба їм крупу.
Простягнеш руку – і не видно пальців,
так хуртовина крутить у степу.
Шугає вітер, сатаніє хвища.
Ще спробуй тут багаття розвести.
Аж де той ліс!
Хоч спалюй топорища
Або рубай на цвинтарі хрести.
Але не можна людність дратувати.
Тут треба увійти без перешкод.
Тут треба мирно.
Все перетривати.
Схизматики – розпечений народ.
Як не кричи, як браму не виламуй, –
угода є, то впустять. Та коли?
…Вали високі. Що там за валами?
Глухі ворота. І мовчать вали.
А вранці, тілько почало світати,
де не було, здається, ні душі, –
і при лафетах – мирні гармаші.
Ніхто з панами не заводить бійки
і навіть слів дошкульних не вжива.
Хто курить дерев’яні носогрійки,
хто порох в гаківниці набива.
Сторожа, та стоїть собі на чатах.
Та все їх більш над валом вирина, –
у чорних свитах, у шапках кучматих,
в кобеняках з овечого сукна.
Ніхто нічим нікому не вгрожає,
ні в кого шабля не блищить у руці.
Лиш на валах козацтво походжає,
і за щитами залягли стрільці.
А вже шляхетство інеєм взялося,
і вже охрипло панство від проклять.
Кричать, бряжчать,
Ворота вщент розносять.
Але ж ворота ковані. Стоять.
Якусь годину все це потривало.
То їхній головний пояснень зажадав.
А це від Пушкаря козак з міського валу
такий універсал на списі їм подав:
“Панове! Ви і ми – це рівні два народи.
В боях рішили спір, і вільні ми тепер.
Ви, значить, принесли до нас свої клейноди.
Свого орла також. А нащо нам орел?
Наш полк стоїть у полковому місті.
Це значить – стоїмо ми на своїй землі.
А ви тут хто такі? Стояли б десь на Віслі.
У нас тут гетьманат, у вас там королі.
Були б і ви, і ми таким би чином дома.
Було б і вам, і нам кращіще так обом.
Угода? Це ж яка? Вона нам невідома.
Про що й звіщаєм вас з печаттю і гербом.
Між іншим, ви такі пощипані війною
і маєте харчів так мало про запас,
що коли раптом тут піднімете ви зброю,
то місце цих подій не свідчить проти нас”.
…Минають миті, довші від століть.
Дозорці ходять, наче на прогульку.
Полтавський полк як вкопаний стоїть.
Пушкар мовчить.
І тільки палить люльку.
– Якщо ми здійсним ці статті угоди, –
дозорці гомоніли на валу, –
то й цей останні остівок свободи –
Полтавщина – потрапить в кабалу!
То це ми стільки вибули війни,
щоб знов сюди вернулися вони?
Щоб у Полтаві, полковому місті,
стояло шляхти на кутку по двісті?!
Вже й так життя, як льох без душника.
Нема коли і жінку пожаліти.
Так мало нам свойого Вишняка,
потрібні нам ще їхні живоїди!
Впустить в Полтаву військо його мосці?
Е, ні, даруйте, тут нема дурних.
Якщо їм зараз в руки не дамося,
то згодом звідси й вдаримо на них.
Вже дехто й занудився при дозвіллю:
– Якби хоч стрельнуть,
Хоч пшоном, хоч сіллю.
Отаман Гук, що так гукає ловко,
уже їм з валу гне сухого вовка.
Лише Горбань хапає дрижаки.
Кричить: – Угода! Нарушать не смійте! –
Він думає, – як впустять їх таки,
то перш за все вони повісять війта.
Вишняк, той крутить, преповажний пан,
такий, що всіх панів перепанує.
Учора, кажуть, приміряв жупан.
Іти послом до шляхти пропонує.
Але ж полковник не веде і вухом.
Невже ж так і не виступим на прю?
Лесько сказав:
– Як бухнем одним бухом! –
Пушкар сказав: – Я вам поговорю!
Тут головне – спокійно і без крові.
А там почнуться ночі сильвестрові.
А там Хрещення, Знайдення Глави…
Це перемир’я, хлопці, до трави.
…Іван стояв, дивився на валу.
Все перед ним було як на долоні.
Здіймало військо сніжну кушпелу.
От коней шкода. Дуже добрі коні.
Це ж де не йшли, забрали під сідло.
Така зима, морози іорданські.
Ич, скільки панства з ними прибуло!
Один приїхав у кареті гданській.
І німці є. Теж лицарі тевтонські.
Усе кричить, нуртується, гуде.
Звалити хочуть стіни єрихонські.
Нічого. Вал міцненький. Не впаде.
От тільки балка од дороги близько.
Гей, діду, діду, ви ще там живі?
Та й те сказать, –
Хіба це вперше військо
У нього там пройшло по голові?
Пливуть над степом хмари волохаті.
Живе там якось, як уже не є.
Один-один.
І домовик у хаті
Сміється, плаче й руку подає…
А десь окремо, як болюча згадка,
стоїть за зиму нахолола хатка.
Над Ворсклою, під тими яворами,
де вже ніхто не світить вечорами.
І тільки вогник блимає вгорі.
Там, певно, Бог живе в монастирі.
І вже забута Богом і людьми
живе Маруся в захистку зими.
У снігових завоях завірюхи,
де вже од хати тільки острішок,
калиною годує омелюхів,
отих жовтеньких стомлених пташок.
Лиш час від часу прогучать копита.
А там до хати й стежка не пробита.
Біліє сніг в лелечому гнізді,
і льоду вже намерзло підбадді.
Хоч би десь вийшла в церкву, поміж люди,
а то ж одна, ніколи і нікуди.
Сухотний кашель надриває груди.
Стоїть зима. Короткі сірі дні.
Вночі горять сторожові вогні.
Щодня, щомиті полк напоготові.
Іван мовчить.
Думки тепер тернові.
І лиш бринить, як болісна струна:
а як Маруся, як же там вона?
…Та як, нічого. Нарікати гріх.
Хіба я вже нещасніша за всіх?
Живе ж оно Ящиха Балаклійська.
А голосила ж років півтора.
А чоловік же не вернувся з війська,
живе ж вона, нічого, не вмира.
Отак і я, привикну, якось житиму.
Ніхто і не побачить, як тужитиму.
Та тільки ж я вдова не Балаклійська.
У неї муж не повернувся з війська.
Поліг, загинув, вбитий молодим.
Їй можна вічно плакати за ним.
Щаслива ти, Ящихо Кошова!
А я… Хто я? По кому я вдова?!
…Так і живу. Минаю, наче хмарка.
Вся облітаю, як осінній лист.
То мишеня майне із закамарка.
То дров підкине дядько Шибилист.
То ти розважиш тугу нещадиму.
То якось я і викреплю цю зиму.
Так, сплю не сплю, зіщулюсь на печі.
І виє пес на місяць уночі.
Іван узяв ту руку, мов крижину:
– Ходім зі мною, доленько, ходім.
Якби мені ти стала за дружину,
яка б то радість увійшла в мій дім!
Не повернула навіть голови.
Лише печальне око з-під брови.
Важка жалоба чорної коси,
і тільки тінь колишньої краси.
– Кого ти любиш, Іване?
Мене
Чи свою пам’ять?
Красива я була, правда?
Схожа на свою матір.
Смілива я була, правда?
Схожа на свого батька.
Співуча я була, правда?
Схожа на свій народ.
А тепер моє обличчя зведене судомою болю.
Вмираю від сухот.
Сама від себе вже вмерла.
І ти це, Іване, знаєш.
Оце, що від мене лишилось,
То, власне, уже не я.
Ти любиш не цю, Іване.
Ти пам’ять свою кохаєш.
Щасливий будь нею, Іване.
Бо пам’ять завжди твоя.
– Я і тоді любив тебе до болю.
А вже тепер, Марусю, й поготів.
Дозволь мені лишитися з тобою.
Отак як є. Без змовин і сватів.
У церкву підем. Піп нас обвінчає.
Весілля справим. Пушкаря позвем.
Як не полюбиш, в мене вистачає
на двох любові. Якось проживем.
– Мене, Іване, – отаку понівечену?
Мене, Іване, – отаку гірку?
Хай Бог пошле тобі хорошу дівчину,
ще будеш ти щасливий на віку.
На тому досить. І кінець розмові.
Не треба й говорити нам про це.
Моє життя – руйновище любові,
де вже ніякий цвіт не процвіте.
– Останній плід на Чураївськім вітті!
Оббив тебе такий жорстокий грім.
Хоч би була залишила на світі
дитиночку із голосом твоїм!
– Вже не залишу, долю змарнувала.
Вже не залишу, час мій підоспів.
Якби тепер, мабуть, я заспівала,
було б це вже хрипіння, а не спів.
Так і живу, без голосу, німа.
Пісень немає – і мене нема.
…Оце і все, що є тепер у мене,
моя матусю, нене моя, нене! –
ота могила, на могилі хрест,
і на деревах білий ожелест.
Була у мене мати, наче бджілонька.
Тепер я тут лишилася сама.
Стоїть її холодная постілонька.
Все як було. А матері нема.
Це я убила, я! Її, хорошу.
Картай себе уже чи не картай.
Про що, Іване, я тебе попрошу, –
піди з могили сніг поодгортай.
Іде Іван. І знову повертає.
Думками сніг з могили одгортає.
Вороже військо… Цвинтар при дорозі…
Четвертий тиждень місто у облозі.
…Рубають, кляті, Пушкарівський ліс.
Тріщать і стогнуть, валяться дерева.
Там і село за лісом – Пушкареве.
Рубають, кляті, Пушкарівський ліс!
Старі дуби і парость молоду –
аби сьогодні, а вперед не дбають –
рубають криво, косо, без ладу,
аж так і видно: не своє рубають.
Що день, що ніч – рубають, аж гуде.
Із валу видно – звозять до дороги.
Та ще й підстрелять зайця де-не-де,
та ще й ведмедя викурять з берлоги.
Сто років ріс. І ще сто років ріс.
Полковнику! Це ж треба провалитись,
щоб так оце стояти і дивитись!..
Рубають, кляті, Пушкарівський ліс.
Пушкар – нічого. Глянув – і нічого.
Спокійні очі. Сива голова.
Шорстка кирея кольору нічного.
Дивився.
Думав.
– Швидше б та трава!
…Вночі над валом палахтить заграва.
І попіл пахне долею Триліс.
Як дикий звір, обкладена Полтава.
Горять багаття – Пушкарівський ліс.
Горять багаття. Панство смажить вепра.
Десь доп’яли старого сікача.
Сидять, неначе виходці із пекла,
усі пани полтавського ключа.
У тих снігах, у тому палахтінні,
заслухані у власну маячню,
сидять, як хижі сатанинські тіні,
у пурпурових відблисках вогню.
І тільки цвинтар чорними хрестами
із ночі підступає до багать.
І вихолка ніяк не перестане,
як привиди, у пітьму одбігать…
Оскільки ж мир,
Стріляти нам не можна.
Лесько тупцює, сильно перемерз.
У труби грають. Наволоч вельможна
сама з собою танчить полонез.
Мовляв, їм добре. Козакам в досаду.
Ось почекай, мазурку це утнуть.
Ми видержим. Хай танчать до упаду.
Вони стріляти першими почнуть.
…Стоять вельможні. Діло затяжне.
Здається, так стоятимуть довіку.
Лесько сміється: – Голод підіжме,
чкурнуть, як чорт від кукуріку.
От хто веселий, так оцей Лесько.
Біда йому для смутку не причина.
Бо як приніс на світ його бузько,
то так і виріс наймитом хлопчина.
Так присутяжив змалку його чмир,
так остогидли стусани і кпини, –
а тут війна. А це ж таки не мир.
В чмира табун, а у Леська – й шкапини.
Вдовиний син, замріяна душа, –
вже сотня їхня вийшла із Опішні,
а він біжить за ними, як лоша,
і гірко думи думає нівтішні, –
Що як же так, в похід йому пора,
сімнадцять літ, а він сидіти буде?!
Якби коня позичити в чмир,
а шаблю він і в битві роздобуде!
…Його піймав хазяїн у степу.
З чужою в суд приведений конякою,
він пояснив, що квапився в похід,
отож не встиг чмиру сказати “дякую”.
Подумав суд і розсудив їх так:
що він же вкрав не гроші, не з городу.
Іде війна. А що ж то за козак,
котрий коня не має для походу?
Що він чмиру ніяка ж не рідня,
а все життя старається, гарує.
Не доробився до свого коня,
то хай йому хазяїн подарує.
Отож тепер він хлопець при коні.
Хоробрий хлопець, не якась там хлипавка.
…Лесько сказав: – Хіба це голод? Ні.
Це просто піст. На те ж воно й пилипівка.
…А дні ідуть. Удавнилась облога.
Вже навіть звикли. Йдеться до Різдва.
З усіх боків одрізана дорога, –
Полтавонько, ти все-таки жива?!
Вже навіть хтось пішов на вечорниці,
об землю вдарив лиха того шмат.
Дівки собі стоять біля криниці,
а парубки стоять біля дівчат.
Грицькову мати доживає віку.
Отаман Гук гукає на валу.
Шинкарка Таця сіла на публіку,
за блудодійство врізано полу.
В неділю був базар.
Вже чим там торгували,
Але ж таки – в неділю був базар.
Баби на гурт дві качки продавали.
Хто виніс мак, хто рибу, хто узвар.
Хтось навіть бачив справжню паляницю.
Дзизь навіть трохи душу закропив.
Лесько, продавши гриву гривострижцю,
собі пищаль гвинтовану купив.
Зате було матерій на базарі! –
зарбаф, штамет, об’яр і алтабас.
А нащо ті шовки та мухоярі?
Тепер купляй китайку про запас.
А ще були там прянощі й приправи.
Такі ж приправи гарні, як на сміх.
Шапран та перець, – до якої страви?
Чи той мушкатний запашний горіх?
Імбирцю, може? Може, кардамону?
Цитрон заморський, – гріш йому ціна,
коли керсетку он яку червону
дають за вузлик прілого пшона.
Такий Святвечір, що нема й куті.
Стоїть Іван. Над валом крупка сіє.
– Чого стоїш отут на видноті?
Ще стрілить хто.
– Не стрілить. Не посміє.
Був у Марусі. Снігом замело.
Прийшов до неї, навіть не зраділа.
А на Святвечір як вона сиділа,
то вже од неї тіні не було.
Мовчить Іван, потемнівши лицем.
Очей не зводить з поля і дороги.
І кожна мить то може буть кінцем,
то може буть початком перемоги.
…А це якраз після Різдва уранці
ушкварили панове навдиранці.
Налаштували з ночі свою валку,
вже без погроз, без лютих перехвалок,
знялися тихенько – та й у степ безмежний.
То вже тепер хоч цвинтар незалежний.
Бо поки тут вони під валом бігали,
у ці ворота ступою товкли,
у спину їм з Брацлавщини й Чернігова
нових постань пожежі припекли.
То й мусили забрать свої застави,
мабуть, уже не тільки з-під Полтави.
І відступили – у полях тих самих.
За ними панство у ріжнатих санях.
І їхній ксьондз, небритий півзими,
закутаний в тутейші килими.
І те кварцяне військо зашкарубле,
і ті гусари, зведені на пси,
в обледеніле хутряне шкаруп’я
ховаючи похнюплені носи…
Вже й день минув, і обрії примеркли.
Уже й людьми дорога загула.
І кволим дзвоном цвинтарної церкви
жива Полтава голос подала.
Ген-ген у полі бовваніє чата.
А при дорозі, жерлом у замет,
стоїть покинута гармата,
чавунний львівський фальконет.
Де слідно кіньми, застрибали галки.
Вечірнє сонце скоро догорить.
…І знов димок із Дідової Балки
курить собі у небо та й курить!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)