Василь Стус – Націлений у небо обеліск

Націлений у небо обеліск,
вода, як вічність, літепло струмує,
старий ясмин – оцвіттям весь німує,
а віддалі – німує чорний ліс,
а навпіл зламаний іржавий кріс
в граніт угрузлий – ніби розкошує.
I тільки мати сина вже не чує,
вже біль її старечий спопеливсь.
Вона сама. Вона сліпа – свічадом
осіннього промерзлого ставка.
I висхла вижовкла її рука
ще образи обмацує нерадо.
Бо де там син? Де бог? Нема обох.
I смерть обсіла пустку, наче льох.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Василь Стус – Націлений у небо обеліск вірш.